Освітньо-туристичне виховання учнів старшої школи

Освітньо-туристичне виховання всебічно розвиває світогляд учнів, прищеплює їм дослідницькі навички. Завдяки туристичним спостереженням відбувається активне засвоєння учнями навчального матеріалу і набуття ними навичок, необхідних у житті. Стрижнем туристичної роботи учнівської молоді в Україні є рух учнівської молоді за збереження і примноження звичаїв, традицій і обрядів українського народу «Моя земля - земля моїх батьків», Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України» та історико - географічна експедиція «Сто чудес України», конкурс туристичних маршрутів, туристсько – краєзнавча експедиція «Історія міст і сіл України», туристичні матеріали, віднайдені юними туристами, знаходять своє місце в шкільних, музеях, які є  центрами  виховної  роботи в навчальних закладах.                                                                

Для визначення мети і завдань туристичного виховання необхідно проаналізувати ключове поняття «мета виховання», «виховні системи».

Виховання завжди виходить із реальності, рівня навченості та вихованості, умов, в яких живе суспільство  і конкретна людина. Але, за суттю, виховання працює на майбутнє, спрямоване в завтрашній день. 

Мета виховання - це наперед  визначені результати у формуванні, розвитку і постійному самовдосконаленні  особистості, яких намагаються досягти  в процесі виховання. К.Д.Ушинський у праці «Людина як предмет виховання» наголошує на важливості визначення мети і завдань виховання. Зокрема зазначає:«Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти на ваше запитання про те, що він буде будувати, - храм, що присвячений богу істини, любові й правди, чи просто дім..., готель..., кухню..., кузню..., музей... чи нарешті, хлів для складання туди різного, нікому не потрібного мотлоху? Те саме ви повинні сказати про вихователя, який не зможе чітко визначити мету своєї виховної діяльності. Ось чому, ввіряючи вихованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб вони провели в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це запитання якісної та категоричної відповіді» [64,с. 196].   

Основною ознакою мети виховання є її об'єктивність, вона визначає спосіб і характер діяльності вихователя і вихованця. Мета виховання  і засоби її досягнення відрізняють  одну виховну систему від іншої. Тому у вихованні й розрізняють:авторитарну парну виховну систему, що панувала у радянські часи і подекуди панує у сучасній виховній системі;системи, які спрямовані на задоволення потреб дитини (Вальдорфська система, система М. Монтессорі);гуманістична система К. Роджерса, спрямована на самоактуалізацію та самореалізацію вихованця;педагогічна система В. О. Сухомлинського.    

Мета виховання - це формування гармонійно розвиненої та суспільно  активної особистості з науковим світоглядом, високим духовним потенціалом, що бажає і вміє працювати на благо  себе та суспільства. Основні цілі туристського виховання визначені у міжнародно-правових актах з регулювання туристичної діяльності, зокрема: Кодексом туриста, Хартією туризму, Глобальним етичним кодексом туризму.     

Освітньо-туристичне виховання є складовою виховання та вирішує проблему активізації діяльності громадян щодо взаєморозуміння та поваги між народами і суспільствами. Туристичне виховання виконує подвійне завдання: всебічно розвиває туриста та формує колективістське мислення громадян.

Мету розуміють як образ  певного передбачуваного результату, що досягається за певний час. Атрибутом  мети є певне спонукання, вольове  ставлення суб'єкта до очікуваного  результату, його бажання, устремління  реалізувати мету. Мета завжди звернена у майбутнє. Кінцева мета - це самоціль усієї діяльності. Кінцева мета не є кінцевою у буквальному розумінні  слова. їх реалізація, досягнення ведуть до постановки нових цілей. Таким  чином, мета й ідеал виховання  знаходяться у діалектичному зв'язку, взаємообумовлені.

Щодо туризму, то його кінцевою метою є: збагачення особистості моральними, етичними цінностями; поповнення та закріплення знань з культурології; оздоровлення, розвиток адаптивних можливостей організму.  

В ідеалі відображаються потреби. Усвідомлення потреби веде до виникнення бажання, прагнення діяти з метою  її задоволення. Саме вона виступає висхідним моментом активності туриста. Хоча без потреб формування ідеалів неможливе, самівони безпосередньо не формують ідеали. Потреби лише зумовлюють виникнення ідеалів через інтерес. Дуже важливо, щоб турист адекватно, правильно усвідомлював свої інтереси. Інакше туристична діяльність може бути спрямована у напряму, протилежному власним потребам і інтересам. Крім інтересів, в ідеалі відображається також навколишнє соціальне середовище, в якому живе особистість. Насправді ідеали детерміновані умовами людського буття.    

Ідеал у туризмі - один із центральних, принципово важливих компонентів  світогляду туриста. В ідеалі світогляд  концентрується, постає стрижнем, навколо  якого об'єднуються в єдине  ціле всі інші компоненти самосвідомості туриста. Ідеали визначають спрямованість  духовної орієнтації особистості, формують пріоритети туристської діяльності.   

За своїм значенням  для суспільного розвитку ідеали можуть бути: 

- негативними (індивідуалізм, егоїзм, холодний розрахунок, прагнення досягти власних корисливих цілей будь-якими засобами);    

- позитивними (колективізм, взаємодопомога, людяність, толерантність).

У Кодексі туриста, Хартії туризму, Глобальному етичному кодексі туризму визначаються позитивні ідеали туриста. Особливо підкреслюється, що турист має здійснювати свою діяльність у гармонії із специфічними особливостями та традиціями регіонів і країн, які він відвідує, дотримуючись при цьому законів, звичаїв та традицій цих країн.     

Закономірності педагогічного  процесу визначаються як відношення і залежності, що об'єктивно існують  між різними педагогічними явищами  і систематично повторюються, мають  стійкий, необхідний і суттєвий характер. Щодо закономірностей туристського виховання, то це надто складна справа, однак можлива й вкрай необхідна, адже від характеру акцентів на різних елементах чи їх сполученні залежить в цілому ефективність виховання. Тільки пізнавши закономірності туристського виховання, спираючись на їх вимоги, можна успішно розв'язати різноманітні завдання.   

Освітньо-туристичне виховання, як суспільний процес містить ті ж закони й закономірності, що виявляються у суспільному процесі різного рівня. Найвищий рівень складають загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення: закон переходу кількості в якість;закон заперечення заперечення;закон єдності та боротьби протилежностей.   

У зв'язку з актуальністю проблеми і відсутністю на сьогодні комплексних досліджень виникає  необхідність уточнити зміст педагогічних понять «закон», «закономірність у туристичному вихованні».  

Будь-який закон має і  пояснювальну, і прогностичну функції. Закони виховання дають можливість з'ясувати сутність виховного процесу, відбити його об'єктивні, внутрішні та відносно стійкі зв'язки. У педагогічних роботах А. М. Алексюка, Ю. К. Бабанського, С. У. Гончаренка, І. Ф. Харламова, М. Д. Ярмаченка та інших учених сформульована значна кількість педагогічних законів. Вчені по різному визначають ці закони, що свідчить про одне: на сьогодні ще завчасно говорити про сувору систему законів виховання. Тому обмежимося аналізом змісту лише тих законів, які безпосередньо стосуються туристичного виховання[64, с. 145].      

Закон соціальної обумовленості  цілей, змісту, принципів і методів  виховання в туризмі, який виявляє  об'єктивний процес визначального впливу суспільних відносин на формування основних компонентів процесу виховання.

Знання сфери вияву  цього закону допомагає повно  й оптимально перекласти соціальне  замовлення на рівень педагогічних категорій. 

Закон виховуючого та розвиваючого навчання. Він розкриває співвідношення між опануванням знаннями про  новий культурний туристичний об'єкт, здобутими при цьому уміннями, удосконаленими навичками та розвитком  особистості туриста, тобто передбачає міцний виховний вплив під час туристичної подорожі.     

Закон цілісності та єдності  процесу виховання, який виявляє  співвідношення частини та цілого у  виховному процесі, необхідність гармонійної  єдності всіх компонентів.      

Закон єдності і взаємозв'язку теорії та практики виховання, який розкриває  співвідношення між змістом і  методами виховання та туристською діяльністю.

Закони освітньо-туристичного виховання - це об'єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв'язки, які виявляються у туризмі під час організації та проведення виховного процесу.   

Конкретні прояви цих законів у процесі туристичного виховання визначаються як закономірності виховання, що мають об'єктивні, суттєві, стійкі та повторювальні зв'язки між складовими компонентами виховного процесу і сприяють ефективному здійсненню його функцій.   

Визначимо такі закономірності виховання в туризмі:    

- визначальна роль спілкування  у вихованні туриста. Наявні  в психолого-педагогічних дослідженнях  дані показують, що особливості  розвитку особистості залежать  від умов, засобів, способів, форм  спілкування. Основна функція  спілкування у туристському вихованні  полягає в обміні результатами  пізнавальної діяльності між  індивідуумами; спілкування має  детермінований вплив на перцептивні,  мнемічні, розумові, атенційні характеристики  особистості. Окрім того, спілкування  взаємопов'язане з емоціями, що  відіграють роль регу-ляторів  людського спілкування. Позитивні  емоції підвищують здатність  до запам'ятовування і відтворення.  Емоційно насичені, багаті на  аксіологічні образи туристсько-екскурсійні  маршрути формують особистість,  розвивають її психічні процеси та поведінку;    

- цілісність процесу виховання  в туризмі і взаємозалежність його компонентів. Туристичне виховання керується виховною метою як предметною реалізацією ідеалу, законами виховання;    

- залежність результатів  виховання не тільки від виховної  діяльності, але і від реальних  умов. Полікультурне середовище, в  якому перебуває турист, оптимізує  не лише психічні процеси, а  й процеси розвитку особистості  та соціальні відносини.         

Щодо принципів туристичного виховання, слід розпочати саме з поняття «принцип» (ргіпсірит - лат.) означає «початок, основа, підвалина». На сьогоднішній день загальне визначення принципів виховання не отримало свого остаточного вирішення. У різних підручниках з педагогіки та відповідних фундаментальних працях із теорії виховання, у тому числі і туристичного, кількість принципів виховання, їх ієрархія та формулювання значно відрізняються. Це пояснюється тим, що, по-перше, автори дотримуються різних концепцій і джерел під час їх виведення та, по-друге, по-різному розуміють педагогічне поняття «принципи виховання». Основним джерелом обґрунтування принципів виховання для одних дослідників є досвід виховної діяльності, для других - закономірності виховання, для третіх - закономірності формування особистості.    

Наприклад, академік С. У. Гончаренко виділяє такі загальні принципи виховання: «суспільна спрямованість виховання; виховання особистості в діяльності та спілкуванні; стимулювання внутрішньої активності особистості; принцип гуманізму в поєднанні з високою вимогливістю; оптимістичне прогнозування; опора на позитивні якості особистості; урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, виховання в колективі; єдність і погодженість вимог, зусиль і дій школи, родини й громадськості; принципи національного виховання; виховання у громадянському, національному дусі; гуманізм, демократизм, природовідповідність; діяльнісно-особистісний підхід; єдності родинного і шкільного виховання; наступність, спадкоємність поколінь»[64, С. 170].         

Автори навчального посібника  «Педагогіка» вирізняють нестандартні принципи виховання. Це: принцип орієнтації на ціннісні взаємини; принцип суб'єктності; принцип прийняття дитини як даність [64, с. 382-389]. 

Учені В.М. Галузинський і М.Б. Євтух визначають такі «принципи сучасного виховання»: гуманістичний характер змісту й методів виховання, який означає пріоритетність особистості дитини над загальним процесом масового (фронтального) колективного виховання;поєднання виховання й навчання в єдиний навчально-виховний процес;урахування вікових та індивідуальних особливостей кожного у процесі виховання;створення морально-психологічного клімату в колективі, за яким би відчувався стиль педагогічної людяності й доброзичливості;поступове перетворення вихованця з об'єкта пасивного сприймання на суб'єкт активного самовиховання;плюралізм у діяльності громадських юнацьких і дитячих організацій, відмова від масового, огульного залучення до них [43, с. 86-87]. 

Дослідник Підласий І. П., крім названих вище, обґрунтовує такі принципи виховання: суспільна спрямованість  виховання; зв'язок виховання з життям, працею; опора на позитивне у вихованні; особистісний підхід; єдність виховних впливів [43, с. 41].     

Дослідник Волкова Н. П. визначає принципи як узагальнену систему  вимог, які охоплюють усі аспекти  виховного процесу і відображають результати виховної роботи, і виокремлює такі принципи виховання: цілеспрямованість  виховання; поєднання керівництва  з боку педагогів з ініціативою  й самодіяльністю її учас-ників; повага до особистості, поєднана з розумною вимогливістю до неї; опора на позитивне  в людині; систематичність і послідовність  виховання; єдність педагогічних вимог  різних соціальних інститутів; єдність  свідомості й поведінки; народність; природо-відповідність; культуровідповідність; етнізація[64].