Лекции по "Международной экономике"

ТЕМА 8. МІЖНАРОДНА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ

(2 години)

Сутність, причини і види міжнародної  трудової міграції. Етапи розвитку міжнародної міграції. Напрямки міграції робочої сили. Світові міграційні центри.

Економічні і соціальні наслідки міжнародної трудової імміграції та еміграції.

Регулювання міжнародних міграційних  процесів. Методи та рівні регулювання  міграції трудових ресурсів. Дво- та багатостороннє регулювання міграційних процесів. Роль міжнародних організацій в регулюванні міжнародних міграційних процесів.

Україна в світових міграційних  процесах. Хвилі міграцій українців, характеристика сучасного етапу  розвитку міграційних процесів в  Україні. Демографічна ситуація в Україні, розвиток ринку праці. Стан та напрямки розвитку міжнародних трудових міграційних процесів в Україні.

ПЛАН

1. Економічна сутність міжнародної трудової міграції.
2. Соціально-економічні ефекти міжнародної міграції людського ресурсу.
3. Україна в світових міграційних процесах.

 На рубежі ХХ-ХХІ  ст. із посиленням тенденцій глобалізації  світової економіки чітко виокремилась  одна із основних закономірностей  світо- господарського розвитку – безпрецедентне збільшення обсягів та зростання темпів міграції людських ресурсів. Сучасна міжнародна трудова міграція відіграє істотну роль у системі міжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства. Трудова міграція - міграція людей, що живуть за рахунок продажу своєї робочої сили. Міжнародна трудова міграція – це переміщення працездатного населення, яке викликане переважно, економічними причинами.

Міграційні процеси  за своєю природою, змістом, причинами  тощо є неоднорідними, їх можна класифікувати за наступними ознаками.

Потоки міжнародних  мігрантів вимірюються за допомогою системи показників. Основні з них наступні:

• Кількість емігрантів, що виїхали з країни за певний проміжок часу;
• Кількість іммігрантів, що прибули до країни;
• Міграційне сальдо (кількісна різниця між емігрантами та іммігрантами);
• Питома вага емігрантів у загальній чисельності зайнятих у країні взагалі та по окремих галузях;
• Кількість емігрантів (іммігрантів) за професіями, спеціальностями, галузями, віком, тощо;
• Річна сума та питома вага приватних переказів емігрантів у платіжному балансі країни;
• Середня оплата (погодинна, місячна, річна) іммігрантів узагалі та по окремим галузям та її співвідношення з оплатою праці резидентів тощо.

Рис. Класифікація форм (видів) міжнародної міграції

На перших етапах міграції визначальну роль відігравали природні та демографічно-економічні чинники. Потужним поштовхом до світових міграційних  процесів стали географічні відкриття  і розвиток капіталізму в Європі, зокрема поява машинної індустрії, виникнення великих індустріальних центрів, поглиблення суспільного поділу праці та формування нових галузей виробництва.

У ХХ ст. розширюється спектр причин міжнародної трудової міграції, серед яких можливо виділити економічні кризи та регіональні конфлікти, поява примусової міграції, не пов’язаної з пошуками працевлаштування. Також це і низка неекономічних факторів, що впливають на свідомість людини, її місце в суспільстві, - це і політичний устрій країни, і релігійні настрої, і психологічна вмотивованість та екологічний стан, і проблеми соціального статусу людини   тощо.

В умовах становлення нової економіки у високорозвинених країнах світу дедалі більшого значення набуває міграція висококваліфікованих фахівців, наукових кадрів, інтелектуалів. Оскільки сучасний інноваційний розвиток у масштабах глобалізованого людства набуває системного характеру, зростає значення висококваліфікованої праці, її носіїв, а також фактор її переміщення – міграція. Історичний досвід показує, що суттєві зміни в технологічному розвитку країн були пов’язані з міграцією фахівців високої кваліфікації. Учені-емігранти мають причетність до 90 % майже усіх нових ідей, що мали місце в Сполучених Штатах у другій половині ХХ ст. Тому дослідження якісного складу фахівців вищої кваліфікації у структурі мігрантів  має важливе значення для прогнозування інноваційного розвитку будь-якої країни світу.

          Що стосується загальної чисельності міжнародних трудових мігрантів у світі, то згідно даних Світового банку, протягом 1960-2009 рр. вона майже потроїлась: якщо на початок періоду чисельність міжнародних мігрантів оцінювалася у 75 млн. чол., то у 2010 р. вона досягла «рекордного» значення  215 млн. чол. або 3,2 % загальної чисельності населення світу.

  Географічний розподіл міжнародних мігрантів свідчить про те, що понад 60% їхньої загальної чисельності зосереджено нині у розвинутих країнах світу. При цьому, починаючи з 1985р., іманентною ознакою світових міграційних процесів стало випереджаюче зростання міграції у розвинуті країни світу порівняно з країнами, що розвиваються, у зв’язку з дезінтеграційними процесами на території пострадянського простору і долученням населення даного регіону до міжнародних міграційних рухів. Як результат – у 2009р. чисельність мігрантів у розвинутих країнах світу постійно зростає і складає 171,6  млн. чол.

 Протягом 1990-х  років нетто-імміграція забезпечувала  у розвинених регіонах світу  56% демографічного приросту, зокрема  в Європі - 89%. На сьогодні у  країнах-основних реципієнтах іноземної робочої сили частка іноземців складає 5-20% загальної чисельності населення або 10-25% економічно активної його частини.

Сформувалися такі напрямки міжнародної трудової міграції:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
• міграція в межах промислово розвинутих країн;
• міграція між країнами, що розвиваються;
• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;
• міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;
• трудова міграція в межах країн СНД.

Серед найважливіших  світових центрів тяжіння іноземної  робочої сили, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виокремити такі: Північно- та Південноамериканський регіон, Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів та країни СНД.

Рис. Основні  центри тяжіння іноземної робочої  сили

Що стосується Північноамериканського регіону, то США і Канада історично  були і залишаються донині районами масової імміграції населення та робочої сили. Кількість іммігрантів в США і Канаду оцінюється нині в 50,0 млн. осіб. При цьому основна частка іммігрантів у США припадає на вихідців з азійських та латиноамериканських країн і складає нині близько 88% загального імміграційного потоку в дану країну. Для таких іммігрантів характерно компактне розселення з формуванням етнічного бізнесу у будівництві, торгівлі і сфері послуг. За наявними оцінками в 2010 р. міграційний коридор Мексика – США є найбільшим в світі і становить 11,6 млн.мігрантів. Крім того, США, реалізуючи цілеспрямовану політику з залучення висококваліфікованих кадрів, є загальновизнаним центром тяжіння професіоналів.

Потік іммігрантів що прямують до Канади має наступну географічну структуру: вихідці з Гонконгу складають 15,3% їхньої загальної чисельності, з Філіппін – 5,2%, Шрі-Ланки – 5,1%, Індії – 5,1%. Протягом останніх десятиліть зросла чисельність іммігрантів з країн Східної Європи, Великобританії, Німеччини, Італії та США.

Динамічним є також  обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Її обсяги складають нині понад 4 млн. чол. Основними державами-реципієнтами в даному регіоні є Аргентина, Бразилія та Венесуела. Ці країни, а також Болівія, Чилі і Парагвай відчувають гострий дефіцит у кваліфікованій робочій силі а тому субсидують спеціальні програми з залучення мігрантів з країн Східної Європи і СНД.

Для країн СНД трудова  міграція стала важливим фактором пострадянського розвитку. Перекази зовнішніх трудових мігрантів в економіку країн-донорів іноді сягають до 35 % їхнього ВВП. За даними Світового Банку в 2010 р. міграційний коридор Росія – Україна (3,7 млн.мігрантів), Україна – Росія (3,6 млн.мігрантів) є другим за обсягом в світовому рейтингу, наступним серед країн СНД є міграційний коридор Казахстан – Росія (2.6 млн.мігрантів),  Росія – Казахстан (2,2 млн.мігрантів) та Білорусь – Росія (0,9 млн.мігрантів).

Новим пунктом концентрації робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок стрімкого зростання цін на нафту і необхідності реорганізації національних господарств в країнах Близького Сходу із збільшенням видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 p., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку і немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол. Наприкінці 1990-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% сукупної робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Індія, Пакистан, Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина, а також Греція, Туреччина та Італія. Крім того, значний потік мігрантів-будівельників з Південної Кореї та Таїланду.

Щодо Африканського  континенту, то тут регіонами тяжіння  робочої сили є країни Південної  та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., які іммігрували з сусідніх африканських країн. Загальна чисельність мігрантів у всіх країнах Африки досягає 19,2 млн. чол.

Внаслідок економічного зростання Гонконг, Сінгапур, Японія, Малайзія, Південна Корея і Тайвань  стали привабливими для іммігрантів з таких країн, як Філіппіни і Таїланд, але частка нелегальної міграції в цьому регіоні дуже висока. Країни з високою часткою мігрантів – Сінгапур (28%) та Малайзія (16%), де мігранти задіяні, здебільшого, в будівництві, рибальстві та надомній праці. З середини 1980-х Японія почала залучати іноземних робітників на низькооплачувані роботи у сферу послуг та будівництво. Більшість іммігрантів працевлаштовувалася нелегально, оскільки законодавство країни забороняло наймати некваліфіковану робочу силу. У 1990р. законодавство було змінено, дозволяючи залучення некваліфікованої іноземної робочої сили з числа нащадків японського походження з Латинської Америки та іноземних фахівців деяких категорій. За декілька років чисельність іноземного населення, що законно проживало в Японії, зросла на 60%, але число незареєстрованих мігрантів теж збільшується.

Найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали  в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Так, загальна чисельність іноземців у країнах ЄС у 2008. складала близько 30,8 млн.чол. цьому значна частка іноземців у загальній чисельності населення характерна для Люксембургу (39%), Швейцарії (20%) та Австрії (9,5%). Основними країнами-донорами для деяких європейських країн є наступні: Алжир, Марокко і Португалія - для Франції; Італія і Марокко - для Бельгії; Туреччина, Югославія, Італія, Греція і Польща - для Німеччини; Туреччина і Марокко - для Нідерландів; Італія, Югославія і Іспанія - для Швейцарії; Індія - для Великобританії. Як правило, праця іноземних працівників використовується на непрестижних, мало оплачуваних роботах. Наприклад, у Франції і Німеччині більше половини всіх іммігрантів зайняті нині в оброблювальній промисловості та торгівлі, 25% - у будівництві; у Бельгії іммігранти становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії – 40 % будівельних робітників тощо.

Серед усіх іноземців, які  проживають на території 27 країн ЄС, 56% мають громадянство інших країн, а саме: 37%  – це громадяни                                                                            іншої країни ЄС; а 19%  – громадяни не європейської країни. Близько 40% іноземців, які живуть в 27 країнах ЄС, походять із країн поза межами Європи. Більшість усіх іноземців, які проживають в 27 країнах ЄС, а саме 75%, проживають в Німеччині, Іспанії, Великій Британії та Італії. У той же час, громадяни саме цих країн створюють найбільшу частку серед іноземців, які проживають в іншій країні-члені ЄС.

Разом з тим, протягом останніх років у Європі намітилися певні зміни традиційної структури зайнятості іммігрантів. Збільшується частка іноземців, які працюють у сфері високих технологій та послуг на фоні зниження їхньої зайнятості у сталеливарній промисловості, металообробці та автомобілебудуванні.

Підвищений попит на високоосвічені кадри започаткував новий вид трудової міграції - «відплив умів», що посідає особливе місце в міжнародній міграції трудовий міграції. Характерною рисою цього виду міграції є те, що основними мотивами їхнього переїзду в інші країни є, з одного боку, відмінності в умовах для наукових досліджень у різних країнах, відсутність перспектив творчого зростання, а з іншого - суттєві відмінності у соціальному статусі й винагороді вчених, винахідників, конструкторів, працівників мистецтва, лікарів.

Загальна ж чисельність висококваліфікованих працівників, які іммігрували у розвинуті країни світу, за оцінками експертів складає близько 1,5 млн. В  Австралії, Канаді і Новій Зеландії навіть діє так звана рейтингова система найму робочої сили, яка дозволяє селективно відбирати працівників лише високої кваліфікації згідно потреб економіки з наданням їм права на постійне місце проживання у своїх країнах за умов набору потенційними іммігрантами необхідної кількості балів. У США, Франції, Канаді і Швеції запроваджені спеціальні програми, для стимулювання висококваліфікованих фахівців залишатись в країні імміграції якнайдовше.