Розвиток споживчого кредитування в Україні

Дивізіональні структури відрізняються більш високою контрольованістю процесів, кращою координацією погодженістю дій підрозділів банку. Однак з наведених вище прикладів можна зробити висновок про те, що в рамках даної структури може відбуватися дублювання функцій окремих підрозділів (кожен бізнес створює свою бухгалтерію, аналітичну службу тощо)[2].

Рис. 2.12. Матрична структура.

Дублювання функцій і розрізненість щодо їх виконання призводить до зростання витрат при використання даної моделі, а також до неможливості оперативного аналізу і контролю стану справ по банку в цілому.

Багато менеджерів дійшли до висновку, що матричні структури незважаючи на відносну складність і незручність, які неминуче виникають у рамках системи подвійного підпорядкування, поєднують в собі всі позитивні властивості функціональної і дивізіональної моделі. Багато важливих поточних і перспективних завдань банку можуть оптимально вирішуватися в рамках окремих проектів і швидко адаптуватися до змін, що відбуваються у зовнішньому і внутрішньому середовищі банку [2].

 

Обсяг, динаміка та структура доходів банку.

Якими важливими для банку не були б цілі та пріоритети, реалізовані у процесах комплексного управління активами і пасивами, банк є підприємницькою структурою, тому його головна мета — отримання доходу та прибутковість діяльності.

Доходи комерційного банку — це зростання економічних вигід протягом періоду, що аналізується, в результаті реалізації банківського продукту та іншої діяльності банку у вигляді збільшення активів або зменшення зобов'язань.

Здійснюючи аналіз доходів, необхідно:

— вивчити динаміку і структуру доходів за напрямами та постатейно;

— оцінити виконання фінансового плану за доходами;

• оцінити рівень доходів на одну гривню, розміщених в активи коштів;
• здійснити факторний аналіз та виявити резерви збільшення дохідності банку;
• забезпечити ефективне управління доходом з метою зростання прибутковості банківської діяльності.

Банківські доходи можуть бути диверсифікованими за такими ознаками:

• за порядком отримання (процентні, непроцентні тощо);

• за джерелами отримання (підприємницькі структури, населення, біржі);

• за частотою отримання (стандартні, невизначені);

• за гарантією отримання (готівка, рахунки, цінні папери, матеріальні об'єкти);

• за строками отримання (інвестиційний часовий ефект). Процентні доходи (поділені на процентні доходи за гривневими кредитами та процентні доходи за валютними кредитами або на проценти за позичками, за депозитами у банках, за лізингом клієнтам, за портфелем боргових цінних паперів) можуть бути оптимізовані в межах конкурентних, ресурсних, соціальних та інших зовнішніх обмежень, а також обмежень щодо якості (частка прострочених кредитів не може перевищувати 2—5 % у структурі доходів банку).

Непроцентні доходи від інвестиційної діяльності (дивіденди за пайовими цінними паперами та доходи від спільної діяльності) в окремих випадках можуть бути значно підвищені, бо їх дохідність лише як виняток є єдиною метою інвестицій. Значно частіше передбачається узгодження з іншою метою, що обумовлює деяке зниження дохідності відносно витрат на управління, інформацію, диверсифікацію тощо.

Непроцентні комісійні доходи (оплата за відкриття та ведення рахунків, комісії за лізингом, факторингом, агентські доходи за трастами тощо) є за сутністю відшкодовувальними, тобто повинні відповідати затратам та якості операції, а їх надмірне зростання означає втрату якості банківського управління та іміджу банку.

Непроцентні торговельні доходи (купівля-продаж валюти, цінних паперів та інших фінансових інструментів — ф'ючерсів, опціонів, валютний дилінг та арбітраж), сформовані короткостроковими коливаннями котирувань активів, є наслідком не традиційних банківських операцій, а банківських угод, не дуже характерних та занадто ризикованих для банків. Тому питома вага таких доходів у структурі доходів банку різко обмежена внаслідок їх нестабільності. Відповідно їх максимізація не передбачається.

Непроцентні «інтелектуальні» доходи від оплати послуг (консультації, посередницькі послуги, гарантії, поруки) та доходи від сплати або оренди нематеріальних активів (методики та методичні розробки, ноу-хау, програмне забезпечення тощо), розроблених або придбаних банком, вирізняються найвищою якістю, характеризують банківський менеджмент як високопрофесійний та компетентний. У разі одиничних інвестицій та відносно незначних операційних витрат ці доходи можуть бути стабільними та гарантованими. Тільки в поодиноких випадках цільова функція управління дохідністю передбачає можливу максимізацію таких доходів.

Навпаки, доходи, отримані банком від фінансових санкцій (штрафи, пені тощо), застосовані до проблемних позичальників та порушників умов угод з погляду управління доходами банку, вкрай негативні і повинні бути мінімізовані. Вони тільки погіршують складний фінансовий стан проблемних позичальників ускладнюючи виконання ними своїх зобов'язань, тому лише частково відшкодовують збитки банків, часто сприяють зростанню збитків, оскільки знижують імідж банку і порушують партнерські відносини.

Інші доходи, наприклад повернення втраченого кредиту у разі санації проблемного позичальника та «очищення» його боргів і зобов'язань для відновлення іміджу, є лише частковим відшкодуванням збитків банку і мають бути мінімізовані.

Отже, цільова установка на максимальне збільшення доходів банку шкідлива при переході до випадкових доходів, від стандартних до невизначених, від матеріальних об'єктів до готівки.

Незважаючи на важливість приросту кількісних показників, для управління дохідністю комерційного банку велике значення мають якісні параметри доходів, що обов'язково має бути враховано під час напрацювання пріоритетів управлінських рішень щодо прибутковості банку. З погляду їх якості доходи поділяють на:

• адекватні — найвищі за якістю, що їх отримують від основних видів банківської діяльності (бувають процентні та непроцентні, позичкові, комісійно-посередницькі та торговельні; ресурсо та інтелектуаломісткі тощо);

• випадкові — нижчі за якістю, з-поміж яких вирізняють надзвичайні доходи (повернення «поганого», втраченого кредиту), спекулятивні доходи від валютного арбітражу і короткострокових операцій з цінними паперами, нараховані штрафи, пені та інші фінансові санкції, реалізація майна (помешкання, активи);
• авантюрні — низькі за якістю або практично неякісні доходи, отримані банком у випадку порушення договірних паритетів, неадекватної системи оплати комісійних витрат (у відсотках від суми платежу) порушення співвідношення «ризик — класифікація — резерви» тощо.

Поєднання кількісних та якісних характеристик доходів — одна з цілей управління ними [15].

 

Обсяг, динаміка та структура витрат банку.

Витрати — це зменшення економічної вигоди в аналізованому 
періоді внаслідок проведення комерційним банком фінансових та 
господарських операцій, які зменшують активи або збільшують 
заборгованість.

Здійснюючи аналіз витрат, необхідно:

• вивчити динаміку і структуру витрат за напрямами та постатейно;
• оцінити виконання фінансового плану за витратами;
• визначити вплив відповідних факторів на величину витрат з метою виявлення резервів їх оптимізації;
• виявити відповідність динаміки вартості ресурсної бази ціновій політиці банку;
• вивчити вплив стану грошового ринку на структуру ресурсної бази банку та величину його витрат;
• розрахувати ступінь диверсифікації ресурсної бази банку.

Особлива увага приділяється аналізу управлінських витрат з метою визначення рівня реалізації кадрової політики комерційного банку, впливу діючої системи оплати праці на досягнення прибутковості діяльності, забезпеченню поєднання матеріального стимулювання працівників та стратегічних завдань роботи банку тощо.

Можна сказати, що у сфері витрат комерційного банку загальна цільова установка на їх мінімізацію дає вже за початкової диверсифікації неоднозначний результат.

Процентні витрати за депозитами клієнтів, депозитами банків, емітованими та реалізованими борговими цінними паперами мають чітко виражений граничний рівень максимізації, збільшення якого веде до втрати клієнтів, дефіциту ресурсів та зниження темпів зростання.

Також обмежений, але з позиції оптимально низького рівня, ряд непроцентних витрат, які є відносно постійними та прогнозованими, їх зменшення веде до зниження якості банківських продуктів, формування багатьох ризиків, а в окремих випадках — до припинення діяльності банку. Це стосується господарських та експлуатаційних витрат (оренда та утримання приміщень, амортизація, електро- і теплопостачання, зв'язок), транспортних витрат, витрат на охорону, сигналізацію, операційних витрат, затратних матеріалів.

Але в деяких випадках для виконання своїх зобов'язань перед вкладниками, клієнтами та бюджетом проблемні банки можуть знизити окремі види своїх витрат, причому доволі відчутно (транспортні витрати, заробітна плата, витрати на відрядження), а деякі витрати взагалі звести до нуля (представницькі, рекламні, благодійність тощо). Термін такої економії не може бути тривалим, оскільки зростання соціального напруження в колективі банку і зниження його іміджу негативно позначаться на фінансових результатах діяльності та якості управління комерційним банком.

Аналогічно загальному аналізу доходів банку здійснюється аналіз рівня витрат за окремими операціями за період, що аналізується. У звітності банків групування витрат за окремими напрямами збігається з розглянутим вище групуванням доходів, тобто містить такі види:

1. Процентні витрати:

• за залученими коштами клієнтів;
• за коштами інших банків, що містять позики і депозити;
• за емітованими борговими цінними паперами.

2. Комісійні витрати за послугами  клієнтам та іншим банкам.

3. Загальноадміністративні витрати.

4. Витрати на персонал.

5. Відрахування до резервів.

6. Непередбачені витрати [1]..

 

Загальна оцінку активів, пасивів та ефективності діяльності банку.

Фінансовий потенціал комерційного банку характеризується обсягом і структурою його необоротних та оборотних активів, що формуються за рахунок готівкових фінансових ресурсів (як власних, так залучених і позичених). Обґрунтоване оптимальне розміщення фінансових ресурсів під час здійснення активних операцій є одним з найважливіших принципів забезпечення фінансової стабільності, платоспроможності та ліквідності банку.

Активні операції являють собою розміщення банками власного капіталу та залучених ресурсів з метою отримання прибутку, забезпечення діяльності та підтримання необхідного рівня ліквідності. До активних операцій банків відносять:

• операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формі з метою підтримання ліквідності банку;
• розрахункові операції, пов’язані з платежами клієнтів;
• касові операції з приймання і видавання готівки;
• інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери;
• фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;
• валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;
• депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та інших комерційних банках;
• операції з купівлі-продажу банківських коштовних металів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках.

Дослідження активів банку полягає у використанні аналітичних прийомів, спрямованих на визначення загального обсягу коштів, які перебувають у розпорядженні банку, їх структури і динаміки в аналітичному періоді.

Загальний аналіз активів банку ґрунтується на застосуванні методик вертикального та горизонтального аналізу, які передбачають обчислення та подальшу оцінку таких показників:

• процентні співвідношення окремих показників з агрегованим показником;
• абсолютні зміни кінцевих показників порівняно з початковими (базисними);
• темпи зростання або приросту показників в аналітичному періоді.

У процесі вертикального, або структурного аналізу активів визначається питома вага активів за їх цільовим використанням, ступенем ліквідності, рівнем дохідності, а також склад та структура кожного виду активів: кредитного портфеля, портфеля цінних паперів, високоліквідних та інших активів. Вертикальний аналіз структури балансу дає змогу робити висновки про перерозподіл вкладень у різні види активів і про зміни джерел фінансування підприємства. Результати цього аналізу використовуються в процесі оцінки якості складу активів та їх оптимізації. Вони, як правило, оформляються в таблиці та графічно у формі секторних або стовпчикових діаграм.

Горизонтальний, або трендовий, аналіз дає змогу вивчити динаміку активів у цілому й окремих їх видів у часі, визначити загальні тенденції їх зміни або тренду.