Розвиток споживчого кредитування в Україні

Поточні рахунки відкривають суб'єктам підприємницької діяльності для зберігання коштів і здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.

Депозитні рахунки відкривають підприємствам, фізичним особам на підставі укладеного депозитного договору між клієнтом і банком. Зберігання коштів на депозитному рахунку передбачає виплату відсотків згідно з договором.

Законодавством не обмежується кількість відкритих рахунків у банку: одне підприємство може мати їх декілька [4]..

 

Фінансовий план банку.

Фінансовий план комерційного банку є джерелом планової інформації щодо очікуваних витрат звітного періоду. Ця інформація застосовується як база порівняння фактичних показників з їх плановими значеннями для оцінки виконання плану витрат в цілому, за складом і структурою, а також при проведенні факторного аналізу витрат. Основними джерелами облікової фактографічної інформації, яка характеризує витрати за певний період, є дані бухгалтерського та статистичного обліку та звітності. Облікова бухгалтерська інформація отримується методами суцільного безперервного спостереження, обов'язкового документування та систематизації на відповідних рахунках, На основі облікової інформації складаються форми бухгалтерської (фінансової) звітності. Витрати банку відображаються у Звіті про прибутки та збитки, який є складовою фінансового звіту комерційного банку. За даними статистичного обліку складаються відповідні, форми статистичної звітності. У фінансовому аналізі витрат інформація, джерелом якої є статистичний облік, застосовується поряд з інформацією, що надходить з бухгалтерського обліку. Статистична інформація застосовується для дослідження окремих фінансово-господарських ситуацій, наслідком яких є суттєві відхилення здійснених витрат від очікуваних значень. Інформаційна система управління витратами банка поєднує всі види економічної інформації, незалежно від джерела її утворення [12].

 

 

 

Обсяг вхідних і вихідних грошових потоків.

Достовірне визначення потреби банку в ліквідних коштах є важливою складовою процесу управління банківською ліквідністю. Найчастіше аналіз ліквідності банку проводиться за допомогою порівняння вхідного та вихідного грошових потоків протягом певного періоду. Складові вхідного грошового потоку (надходження коштів) та вихідного грошового потоку банку наведено на рисунку 2.4..

Рис. 2.4. Вхідні та вихідні грошові потоки банку

Аналітичним показником, який характеризує стан ліквідної позиції банку, є розрив ліквідності (GL) - різниця між сумою надходжень (ICF) та сумою використаних коштів (UCF): GL = ICF - UCF.

Якщо наявні ліквідні засоби за обсягом перевищують їх використання, то існує додатний розрив ліквідності (GL > 0), і це той надлишок ліквідних засобів, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах. Коли потреба в ліквідних засобах за обсягом перевищує їх наявність, то банк має від'ємний розрив (дефіцит) ліквідності (GL < 0) і перед ним постає завдання пошуку найдешевших і найдоступніших джерел поповнення ліквідних коштів. Оперативний аналіз розриву ліквідності допомагає банку здійснювати щоденний контроль за ліквідністю. Основні етапи оперативного аналізу розриву ліквідності та визначення потреби в ліквідних коштах:

• визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності;
• поділ планового періоду на інтервали згідно зі строками виконання активів та зобов'язань;
• групування активів і пасивів банку за строками;
• прогнозування обсягів та строків проведення активних і пасивних операцій банку у межах обраного періоду;
• обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозованого) у кожному із зафіксованих інтервалів;
• обчислення сукупного (кумулятивного) розриву ліквідності протягом планового періоду;
• складання плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності [4].

 

Розподіл прибутку.

Розподіл прибутку банку здійснюється за результатами діяльності за рік згідно з рішенням загальних зборів акціонерів (пайовиків) банку. Прибуток, що підлягає розподілу, розраховується таким чином: чистий прибуток після оподаткування за звітний рік збільшується на розмір нерозподіленого і невикористаного прибутку за результатами попереднього фінансового року і зменшується на розмір відрахувань у офіційні резерви, які формуються згідно з чинним законодавством (резервний фонд та загальний резерв). Решта суми розподіляється на виплату дивідендів власникам і на капіталізацію банку. Сума чистого прибутку, що залишається для розвитку банківського бізнесу, називається нерозподіленим прибутком.

  Протягом року прибуток, як  правило, розподіляється у вигляді  авансу на основі встановлених  зборами акціонерів (пайовиків) пропорцій. Комерційні банки та їх установи працюють на принципах комерційного розрахунку, тобто в процесі виконання своїх функцій вони одержують прибуток.

Банківський прибуток є одним із найважливіших показників ефективності функціонування банку, його стабільності. У ньому зацікавлені всі учасники економічного процесу. Розмір банківського прибутку хвилює акціонерів, тому що є показником отриманого доходу на інвестований ними капітал. Вкладникам прибуток гарантує стабільний дохід і впевненість у завтрашньому дні, оскільки збільшення резервів і власних коштів банку свідчить про його стабільність. Позичальники також зацікавлені в прибутках банку, адже таким чином зростають їх власні накопичення.

Банківський прибуток формується у результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банків. Він є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення добробуту банківських працівників. Прибуток банку складають:

• прибуток від основної діяльності;
• валовий прибуток, до якого, крім прибутку від основної діяльності, входять небанківські операційні доходи і витрати, відрахування в резерви, непередбачені доходи і витрати;
• чистий прибуток, який залишається у розпорядженні банку після сплати податку на прибуток.

Прибуток розподіляється таким чином (рис. 2.5):

• сплата податку на прибуток (в нашій країні ставка податку дорівнює 25%);
• відрахування до резервного фонду банку;
• відрахування до фонду матеріального заохочення;
• відрахування у фонд виробничого та соціального розвитку;
• відрахування в інші фонди банку;
• сплата дивідендів акціонерам.

Рис. 2.5. Схема розподілу прибутку комерційного банку

 

Прибутковість банку залежить від ефективності використання його власних і залучених коштів. Рівень доходності банк може підняти шляхом зміни структури активних операцій і співвідношення між позичковими та інвестиційними операціями на користь більш вигідних, а також через регулювання своєї короткострокової заборгованості й депозитних рахунків.

Потрібно раціонально й ефективно розміщувати кошти банку для забезпечення його фінансової стійкості. Виконання цієї умови дозволить позбавитися суперечностей між ліквідністю, надійністю із прибутковістю комерційного банку[13].

 

Рівень собівартості і рентабельності банківського  виробництва.

Визначення собівартості банківських продуктів (реалізованих послуг) є одним з важливих завдань управлінського обліку в комерційному банку. В умовах жорсткої конкурентної боротьби і тенденції загального зниження прибутковості банківських операцій докладний аналіз витрат і обґрунтоване ціноутворення на банківські продукти стають нагальною потребою. Точкою відліку для комплексу заходів щодо зниження собівартості послуг і оптимізації внутрішньої структури є інформація про собівартість операцій та її складових частин.

Оскільки кожен клієнт банку є споживачем певного асортименту банківських продуктів, то на основі знання собівартості кожного продукту і набору банківських продуктів, що споживаються кожним клієнтом, можливий аналіз прибутковості для банку окремого клієнта чи групи клієнтів.

В банках використовується методика функціонально-вартісного аналізу (ФВА) для обчислення собівартості банківських продуктів.

Основна ідея методики ФВА для визначення собівартості банківських послуг полягає в наступному:

• Із загального технологічного процесу виділяються функції - окремі елементарні процеси чи операції. Оскільки будь-яка операція вимагає витрат робочого часу співробітника і використання устаткування, то функція, споживаючи ці витрати, характеризується певною вартістю у грошовому вираженні.
• Функціями для банку виступають окремі внутрішні операції - перевірка документів для договору на розрахунково-касове обслуговування, внесення даних у програму операційного дня банку, підготовка готівки до видання, проведення сеансу зв'язку з міжрегіональним центром інформатизації (МЦІ), обробка транзакції за пластиковою карткою тощо.
• Вартість виробничих витрат, що називаються в методиці ФВА ресурсами, у відповідності зі структурою технологічного процесу переноситься на собівартість функцій.
• В якості ресурсів виступають витрати на заробітну плату персоналу, витрати на об'єкти нерухомості (орендна плата, ремонт, податки на майно), витрати на закупівлю й експлуатацію обчислювальної техніки і засобів оргтехніки, відсотки, що виплачуються по вкладах і за залишки на рахунках та інші витрати (на охорону, засоби транспорту, рекламу тощо).
• Зрозуміло, що механізми перенесення вартості ресурсів на собівартість функцій можуть бути різними. Наприклад, величина заробітної плати операційних співробітників відділу переноситься на функції "обробка виписок по рахунках клієнтів - юридичних осіб" і "консультації клієнтів по телефону" пропорційно витратам робочого часу співробітників. Водночас, орендна плата за приміщення відділення переноситься на ці ж функції пропорційно кількості співробітників, які займаються даними функціями. У загальному випадку, зв'язок кожної статті витрат з кожною функцією не завжди очевидний.
• Механізм перенесення вартості ресурсів на собівартість функції називається в методиці ФВА фактором ресурсу.
• Собівартість функцій, що включає перенесену вартість ресурсів, у свою чергу переноситься на собівартість вартісних об'єктів - окремих банківських продуктів (прийом і видання вкладів, ведення рахунків, проведення безготівкових платежів, видання кредитів тощо). Як правило, один продукт вимагає для свого здійснення цілої низки функцій у різних підрозділах.
• Механізм перенесення собівартості функцій на вартісні об'єкти (що називається функціональним фактором) також різний. Наприклад, собівартість функції обробки виписок по рахунках переноситься на собівартість ведення кожного рахунка пропорційно кількості рахунків, відкритих у відділенні. Водночас, собівартість функції розрахунку нарахованих відсотків при достроковому закритті вкладу переноситься тільки на собівартість обслуговування цього рахунка.
• Будь-яка зміна технологічного процесу, спектра послуг, що надаються, фінансової чи адміністративної структури банку, структури і величини витрат мають відображатися у ФВА-моделі. Таким чином, модель будується один раз, але на цьому процес її формування тільки починається. Надалі вона повинна корегуватися при будь-якій зміні технологічного процесу реалізації конкретного банківського продукту. Лише в цьому випадку ФВА має сенс і виправдує понесені витрати.

 

 

 

 

 Дивідендна політика банку.

Дивідендна політика – складова загальної фінансової політики акціонерного товариства, спрямована на зростання ринкової вартості акцій. Полягає в оптимізації пропорцій між тією частиною отриманого прибутку, що йде на споживання, і тією, яку капіталізують.

Отже дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів або утримувати їх для інвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду.

На дивідендну політику впливає низка факторів. Найтиповішими з них є:

• різноманітні кредитні та фінансові обмеження;
• диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу;
• сприятливі форми інвестування у певні періоди;
• бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки);

У сумі ці та інші фактори визначають оптимальну дивідендну політику.

Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства.

Знаходження цього оптимуму є винятково важким завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Але можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.

Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво підприємства повинно враховувати:

• заборгованість за раніше випущені облігації;

• виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;

• достатність грошових коштів підприємства для виплати дивідендів;
• норми податкового законодавства.

Дуже часто на практиці використовують дивідендну політику, що називається залишковою.

Відправна точка залишкової теорії дивідендів полягає у тому, що інвестори віддають перевагу утриманню і реінвестуванню прибутку, а не виплаті його у вигляді дивідендів у тому разі, якщо прибуток від реінвестування перевищує норму прибутку, котру середній інвестор міг би утримати по інших інвестиціях порівняно з ризиком [6].

 

Схема організаційної управлінської структури  банку.

Для виконання штабних функцій, у банку формуються певні служби, що включають: