Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем

Отже, простежується нерозривний, взаємно обумовлюючий зв’язок елементів  суб’єктивної сторони складу злочину ― вини і мотиву. Вони, як вказує М.Д. Лисов, повинні знаходитись в логічній взаємозалежності, а саме: усвідомлення того, що особа вчиняє дію (бездіяльність) всупереч інтересам служби вже означає разом з цим і те, що вона діяла не в інтересах підприємства, навіть хибно зрозумілих, оскільки наявність мотиву хибно зрозумілого інтересу виключає усвідомлення того, що діяння вчинено ним всупереч інтересам служби [106, с.152-153]. Отже, «особиста заінтересованість» не включають в себе «хибно зрозумілого інтересу держави чи відомства», і рушійним мотивом тут потрібно вважати не суспільні чи відомчі, а інші інтереси ― особисті чи третіх осіб.

Отже, незважаючи на те, який саме вид мети буде в конкретному  випадку ― це в кожному разі прояв волі суб’єкта злочину: бажання досягнути відповідного результату, зокрема, у вигляді суспільно-небезпечних наслідків зловживання владою. Внутрішня сторона цього складу злочину буде дзеркальним відображенням механізму заподіяння шкоди та інших ознак його об’єктивної сторони.

Не зайвим тут буде ще й висловити відповідні міркування про роль у встановленні суб’єктивної сторони вказівки законодавця на вчинення діяння «всупереч інтересам служби». Як уже зазначалось, ця ознака характеризує не лише об’єктивне протиріччя поведінки службової особи органу з вимогами закону та інших нормативних актів, але й усвідомлення суб’єктом протиправності своїх дій. Тут можна стверджувати презумпцію знання положень нормативних документів для представників влади. Як відомо, всі службові особи повинні керуватись принципом «можна вчиняти лише те, що прямо дозволено законом». Відповідно, суб’єкт аналізованого складу злочину, кожного разу оцінюючи конкретну ситуацію, і вибираючи форму поведінки, просто зобов’язаний розуміти, що його дія (бездіяльність) є правомірною, чи ні. Н.О. Єгорова справедливо звертає увагу на те, що при встановленні вини службової особи необхідно доказувати усвідомлення ним не лише суспільної небезпеки, але й протиправності своїх дій (бездіяльності) [107, с. 57].

Отже, сприйнявши відповідним  чином фактичні ознаки конкретного діяння, які ведуть до поставленої мети, службова особа державного органу на вищих рівнях інтелектуальної діяльності усвідомлює їх протиправний, а також і суспільно-небезпечний характер (усвідомлюючи протиправність діяння, не можна не усвідомлювати його суспільну небезпеку). Коли в боротьбі мотивів переміг злочинний (корисливий чи ін.) ― суб’єкт злочину обирає суспільно-небезпечний напрямок діяльності і відповідним чином спрямовує свою волю, бажаючи вчинити конкретне протиправне діяння для досягнення відповідного результату.

Таким чином, слід зробити  висновки.

1. Основний безпосередній об’єкт складу злочину, передбаченого ст. 364 КК ― це суспільні відносини, що виникають з обов’язку працівника державного органу використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, чим забезпечується правильна владно-розпорядча діяльність. Охоронювані законом права, свободи та інтереси окремих громадян, державні, громадські інтереси, а також інтереси юридичних осіб є обов’язковим додатковим об’єктом в досліджуваному складі злочину.

2. Злочин, передбачений ст. 364 КК, спрямовується проти суспільних відносин, які виникають з обов’язку працівника державного органу або органу місцевого самоврядування використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, внаслідок чого порушується нормальна діяльність, а відтак заподіюється шкода предмету охоронюваних відносин ― державній владі, її авторитету, і вже внаслідок цього ― іншим соціальним цінностям, які передбачені в диспозиції аналізованої кримінально-правової норми. У цьому полягає механізм заподіяння шкоди охоронюваним правовідносинам.

3. Суспільно-небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК, виявляється у формі використання влади у сфері службової діяльності всупереч інтересам служби. Зловживання владою може бути вчинено працівником державного органу як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, а тому термін «дія», що вживається законодавцем у диспозиції цієї кримінально-правової норми підлягає поширювальному тлумаченню, що й здійснюється у правозастосуванні.

4. Суспільно-небезпечні наслідки у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК є негативними змінами в основному та додатковому безпосередньому об’єкті цього складу злочину. Основні наслідки, тобто шкода основному об’єкту складу злочину, настають у кожному разі вчинення злочину. Отже, саме правильній, нормальній діяльності органу їх працівники, зловживаючи владою, заподіюють основну шкоду. Оцінка істотності такої шкоди, через неможливість визначити її з допомогою кількісних критеріїв, цілком залежить від істотної шкоди, яка складає зміст додаткових наслідків, що названі в диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.

5. Суб’єкт складу злочину, передбаченого ст. 364 КК, ― осудний громадянин України, який досяг повноліття і перебуває на державній службі чи службі в органах місцевого самоврядування, або залучається до владно-розпорядчої діяльності за спеціальним повноваженням.

6. Законодавча конструкція диспозиції ч. 1 ст. 364 КК однозначно свідчить про те, що мотив є його обов’язковою ознакою, а мета ― факультативною. При цьому мотив може бути троякого роду ― виступати у вигляді користі, інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб, що в силу своєї невизначеності та неоднозначності не можуть служити орієнтирами чітких меж кримінально-правового регулювання, а відтак можуть стояти на перешкоді правильній кваліфікації злочину. Тому потрібно запропонувати виключення вказівки в цій диспозиції на мотиви вчинення зловживання владою або службовим становищем.

РОЗДІЛ 3

Зловживання владою або службовим становищем та суміжні склади злочинів

У попередніх розділах дипломної  роботи були проаналізовані об’єктивні та суб’єктивні ознаки зловживання  владою, вчиненого працівником службовою  особою. Це здійснено, зокрема, задля  того, щоб з’ясувати співвідношення цього складу злочину з іншими, а відтак, мати можливість чітко та однозначно вирішити питання кваліфікації за сукупністю злочинів, розмежування з суміжними складами злочинів. У нашому дослідженні це важливо ще й тому, що по-перше, з основного складу зловживання владою або службовим становищем законодавцем виділено велику кількість спеціальних кримінально-правових норм, що, містяться, як у ХVІІ, так і практично у всіх інших розділах Особливої частини КК; по-друге, унікальним саме собою є розміщення спеціальної норми у тій же статті, що передбачає склад загальної, якою до 2001р. була норма про зловживання владою або службовим становищем, та й у теперішньому вигляді залишається такою, окрім частини 3-ої. Ця норма, яка виділена із загальної задля посилення кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів, є водночас і загальною щодо норм про окремі види зловживань працівників правоохоронних органів за ознаками об’єктивної сторони складу злочину (незаконний обшук, незаконне затримання або арешт тощо), і спеціальною ― за ознакою суб’єкта злочину щодо норм про зловживання будь-яких службових осіб.

Вважаємо, що виділення  спеціальних кримінально-правових норм має надзвичайно велике значення для вирішення питань кваліфікації злочинів, в т.ч. у сфері службової  діяльності.

Твердження про загальний характер кримінально-правової норми, якою встановлена кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, не потребує особливого доведення, оскільки є безспірним в теорії кримінального права усіх часів. Для прикладу, за вдалим висловлюванням О.Б. Сахарова, склад службового зловживання становить собою ніби узагальнення ознак, що властиві  для всіх службових злочинів [5, с. 18]. Цю позицію підтримують також усі інші дослідники проблем кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності. Так, на думку В.Ф. Кириченка, під загальними службовими злочинами слід розуміти такі, що вчиняються в будь-якій сфері державного апарату (в широкому розумінні). Іншими словами, формулювання складів загальних службових злочинів в кримінальному законі є таким, що на відміну від спеціальних ― їх вчинення не пов’язується зі специфікою діяльності службових осіб в тій чи іншій галузі державного апарату [1, с.6]. З цим дещо не погоджується М.Д. Лисов, стверджуючи, що в основу класифікації слід покласти не лише галузь чи сферу державного управління, але й ознаки, що характеризують суб’єкта злочину. Річ у тім, що суб’єктами так званих «загальних» складів службових злочинів можуть бути будь-які службові особи, в той час як коло суб’єктів спеціальних злочинів чітко обмежено ознаками самого складу, або конкретно вказано в диспозиції статті [4, с.91-92].

Отже, щоб визначити  критерії розмежування аналізованого  кваліфікованого складу злочину  з тими складами, які є до нього  суміжними чи перебувають у конкуренції, неминуче доведеться звертатись ще й до співставлення з ними ознак основного складу злочину. Інакше кажучи, вирішення проблеми знаходиться в місці накладення двох площин, що окреслені межами застосування ч. 1 (ч. 2) ст.364 КК, та межами ― ч. 3 цієї ж статті КК.

Дещо простішим виглядає порівняння цієї кримінально-правової норми з сусідніми по ХVІІ розділу  Особливої частини КК в силу спорідненості  родового об’єкта складу злочину.

Більшість науковців, сходиться  на тому, що норма про відповідальність за зловживання службовим становищем є ніби родовою щодо інших норм про злочини у сфері службової діяльності, таких як перевищення влади чи службових повноважень, одержання хабара, службове підроблення, які є по суті особливі (спеціальні) випадки службових зловживань [77, с.153-154]. Такий підхід нам видається правильним, але його не слід трактувати буквально, і, особливо, щодо ст. 365 КК, і ось чому. Дійсно, найважливіші конструктивні ознаки  складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК, і, насамперед, ті з них, що характеризують його об’єкт і суб’єкт, суспільно-небезпечне діяння та його наслідки тією чи іншою мірою притаманні й більшості інших складів злочину, що містяться в тому ж розділі КК.  Вони різняться між собою кількома ознаками, однак назвати всіх їх суміжними, рівно як і спеціальними нормами щодо зловживання владою або службовим становищем, не можна.

У теорії кримінального  права, як було зазначено раніше з  посиланням на джерело, загальною вважається норма, яка передбачає певний вид неконкретизованих діянь [108, с.293]. На основі цього визначення загальними серед норм про злочини у сфері службової діяльності поряд з основним складом зловживання владою або службовим становищем слід визнати також перевищення влади або службових повноважень і службову недбалість. Ці склади злочинів співвідносяться між собою, як суміжні, оскільки мають не лише спільні,  а й розмежувальні ознаки [109, с.73]. Це, зокрема, випливає з аналізу диспозицій відповідних статей ОЧ КК в частині опису суспільно-небезпечних діянь, їх наслідків, а відтак і безпосередніх об’єктів складів злочинів. Таку позицію обстоює і А. Асніс [83, с.119-120]. Вказані міркування дають також можливість зробити попередній висновок про те, що інші кримінально-правові норми з розділу ХVІІ КК, які встановлюють відповідальність за службове підроблення, одержання хабара, провокацію хабара та низки інших суспільно-небезпечних діянь, вчинених службовими особами з використанням влади та службового становища, є спеціальними за ознаками об’єктивної сторони відповідних складів злочину щодо передбачених ч. 1 ст. 364 КК. Ці склади злочинів, з описаних вище причин, не є суміжними.

На ґрунті наведеної  класифікації, визначимо і черговість викладення матеріалів дослідження. Очевидно, найбільш логічним початком буде аналіз співвідношення зловживання владою, вчиненого службовою особою, з  суміжними складами злочинів.

 Найпоширенішими при  кваліфікації вказаних суспільно-небезпечних  діянь є помилки у розв’язанні  проблеми розмежування зловживання  владою або службовим становищем з перевищенням влади або службових повноважень, оскільки межа між цими складами злочинів є доволі хиткою та ілюзорною. Обумовлена вона обсягом службових повноважень, якими наділена службова особа, при чому визначити вийшла вона за них, чи ні та ще й чи явно, часто просто неможливо. Особливо це стосується випадків використання всупереч інтересам служби владних повноважень у «широкому» розумінні (авторитет посади тощо). Як слушно зауважує Н.А. Єгорова,  ситуація, за якої особа незаконно, всупереч інтересам служби, використовує законні повноваження, не виходячи при цьому за їх межі, не може мати місця. Порушення службовою особою закону, формальних меж своїх прав і є перевищення службових повноважень. Використовувати свої права чітко у відповідності до вимог закону, але «на зло» означає лише те, що цей закон повинен бути відмінений чи до нього слід внести необхідні зміни (доповнення), тому що його виконання тягне за собою суспільно-небезпечні наслідки. Вивчення матеріалів кримінальних справ свідчить про те, що практично завжди при вчиненні зловживання службовим становищем суб’єкт виходить за формальні межі наданих йому повноважень [107, с.65].

Відсутність чітко визначеної межі між суміжними складами  злочинів викликає плутанину і в правозастосуванні. За твердженням В.І. Дінеки, у судовій практиці такі протиправні діяння, як необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи, фальсифікація матеріалів на особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, приховування злочинів від обліку та реєстрації та інші, що допускаються на стадії попередньої перевірки співробітниками органів внутрішніх справ, кваліфікуються в одних випадках, як перевищення влади, в інших, як зловживання нею [13, с.11].

У цьому ракурсі, на перший погляд, менш складною видається оцінка реальної сукупності злочинів, коли до формули кваліфікації включається і ст. 364, і ст. 365 КК. Саме за сукупністю цих злочинів у вироку Залізничного районного суду м. Львова були кваліфіковані злочинні дії оперуповноважених відділення карного розшуку Шевченківського РВ ЛМУ УМВС України у Львівській області К. та П. Вони засуджені за те, що без законних підстав затримали і помістили С. у камеру попереднього затримання райвідділу міліції. У своєму службовому кабінеті К. та П., застосовуючи насильство, намагались змусити затриманого зізнатись у вчиненні крадіжки. Не домігшись бажаного, вони витягли зі своїх робочих столів патрони і запал до гранати, і запросивши понятих, склали в їх присутності протокол про вилучення у С. боєприпасів. На підставі зібраних матеріалів, була порушена кримінальна справа за ч. 1 ст. 222 КК (1960 р.), результатом розгляду якої стало виправдання судом С. за відсутністю в його діях складу злочину. Слід зауважити, що суд у вироку не розмежував суспільно-небезпечні діяння представників правоохоронних органів, і не вказав які з них він вважає зловживанням, а які перевищенням влади. Схоже на те, що сукупність тут з’явилась  саме через складнощі в розмежуванні аналізованих складів злочинів. Можна припустити що, як зловживання владою судом визнані дії підсудних, пов’язані з незаконним проведенням дослідчої перевірки та надісланням ними сфальсифікованих матеріалів в слідчий підрозділ для порушення кримінальної справи, оскільки вчинені вони формально в межах компетенції. Таке припущення зроблено нами завдяки цьому дослідженню, а також науковим рекомендаціям О.З. Рибаключевої: «Сукупність утворюється лише у випадку вчинення службовою особою злочину з використанням владних чи службових повноважень, способом вчинення якого не охоплюється зміст об’єктивної сторони перевищення влади чи службових повноважень» [110, с.13].