Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем

Найавторитетніше джерело  християнства ― Євангеліє (Марк ІІІ, 24) свідчить, що злом зло не перемагається, оскільки вони походять з одного джерела (царства). Така протидія є по суті ілюзорною, тому що зло не знищується, а навпаки примножується.

У свій час Цельс стверджував, що право ― це мистецтво добра і справедливості. Право прагне мінімізувати зло, розширюючи сферу свого впливу на суспільні відносини. Надаючи загальнообов’язкового характеру морально-етичним категоріям, право обмежує свавілля уповноважених суб’єктів. Це здійснюється шляхом законодавчого закріплення таких категорій, як «добросовісність», «доброчинність», «розумність», «справедливість» [50, с.52]. Відомий український кримінолог О.М. Костенко з цього приводу зазначає, що «за законами природного права людина, борючись проти будь-якої сваволі має спиратись на силу + мораль». Отже, щоб бути правим, треба бути і сильним, і моральним. Таке «золоте правило» природного права [51, с.79]. А бути моральним, означає мати на озброєнні, насамперед, закон, добро і справедливість. Соціокультурна модель активного опору злу силою передбачає: недопустимість державного тоталітаризму і повну законність державного примусу, відмову від абсолютизації ролі насильства і вседозволеності в діях державних органів, християнсько-етичне оправдання і допустимість активної протидії злу силою при вичерпанні засобів духовного переконання.

Такими видаються світоглядні аспекти досліджуваної проблеми. На них ґрунтуються і соціальні фактори, виходячи з яких законодавцем передбачена у Кримінальному кодексі України стаття 364. Їх визначення істотно прояснить і сутність, і зміст цієї кримінально-правової норми. Наукове ж дослідження проблем соціальної зумовленості, як слушно відзначає В.К. Грищук, має дати відповідь на питання чи доцільно забороняти певне діяння людини під загрозою покарання і якою у зв’язку з цим має бути теоретико-прикладна модель норми (норм) закону про кримінальну відповідальність [52, с.15-18].

Для з’ясування соціальної зумовленості кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим  становищем, виділяються такі обставини, як відносна поширеність цього складу злочину; його підвищена суспільна небезпека; доцільність протидії цим посяганням саме кримінально-правовими засобами; зарубіжний досвід застосування кримінально-правових засобів протидії злочинам цього виду [53, с.249].

Перш ніж перейти  до питання щодо криміналізації даних відносин, зауважимо, що більшість закордонних і вітчизняних науковців, державних діячів і політиків зловживання владою або службовим становищем часто ототожнюють з корупцією, що знаходить, зокрема, відображення в офіційних документах та наукових працях. Задля уникнення плутанини візьмемо на оснащення найбільш вірне, як видається, роз’яснення М.І. Мельника, згідно з яким зловживання владою або службовим становищем, є одним з корупційних діянь; корупція ж ― це соціальне явище, а не конкретне суспільно-небезпечне діяння [54, с.67-71].

Неабияке занепокоєння з приводу стійкої тенденції  проникнення і поширення корупції, службових зловживань у всі підрозділи органів державної влади України, звучить в постановах Верховної  Ради України, виступах Президента України, рішеннях колегій «силових» відомств, відповідних наказах та інструкціях.

Вітчизняні вчені-юристи, досліджуючи явище криміналізації сфери державних органів, роблять висновки про цілковиту обґрунтованість такої стурбованості керівництва держави.

Так. Л.В. Багрій-Шахматов стверджує, що корупція (в т.ч., зловживання владою), як соціальна патологія, «вразила навіть такі органи і інститути, як суд, прокуратура, слідчий апарат, міліція» [55, с.79]. Науковці Харківського національного університету внутрішніх справ за результатами проведеного дослідження прийшли до висновку, що «на сьогодні міліція України переживає справжній кримінальний вибух» [56, с.12-13]. Вертузаєв М.С. підкреслює глобальність цих явищ, внаслідок чого боротьба зі злочинністю в державі лише імітується (концепція соціального реагування, коли робота спрямована на досягнення зовнішнього ефекту без серйозних зрушень в результатах) [57, с.9-10].

Одним із джерел отримання  інформації про злочинність є  судова статистика. У той же час  загальновизнаним є і те, що статистичні дані реально не відображають стану злочинності через наявність її латентних проявів, особливо щодо злочинів, які вчиняються службовими особами.

Ситуація ускладнюється  ще й через відсутність єдиного  державного статистичного обліку відповідної групи злочинів, суттєвою суперечливістю статистичних даних різних правоохоронних відомств, їх утаємниченістю, а також фактичною невизначеністю поняття «правоохоронний орган» на законодавчому рівні.

З такими ж труднощами зіткнулись і працівники Генеральної прокуратури України в березні 2004 р. при проведенні першого і поки що єдиного в історії держави узагальнення стану додержання вимог закону при вирішенні звернень та повідомлень про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів та стану прокурорського нагляду за законністю прийнятих рішень і розслідування кримінальних справ про ці злочини. Через це сферу правоохоронних органів, діяльність яких вивчалась, було максимально звужено до органів внутрішніх справ, державної податкової адміністрації, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби та митних органів. Такий крок пояснювався ще й тим, що, як зазначено в узагальненні, частка звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками інших правоохоронних органів, становить усього 5,79 % від загальної кількості звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками усіх правоохоронних органів. Незважаючи на відносну задавненість інформації, все ж скористаємося нею за відсутності інших подібних за повнотою та об’єктивністю офіційних документів, і зокрема, для демонстрації викривлень вітчизняної судової статистики.

Як вбачається з узагальнення, судами України у 2003 році розглянуто 149 кримінальних справ про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів, за якими засуджено 166 осіб проти 138 у 2002 році. Найбільше серед засуджених у 2003 р., як і у попередні роки, співробітників органів внутрішніх справ ― 139 осіб, або 83,7%. Слід підкреслити, що майже половина з них (61 особа) вчинила злочини, пов’язані зі службовою діяльністю при провадженні дізнання та досудового слідства, 11 осіб ― з порушенням обліково-реєстраційної дисципліни, 22 ― при проведенні оперативно-розшукової діяльності. Аналогічною була структура злочинності працівників органів внутрішніх справ і у попередні роки: найбільше ― при провадженні дізнання та досудового слідства. На жаль, при аналізі цього показника злочинності працівниками Генеральної прокуратури спеціально не виділялись конкретні категорії (види) службових злочинів, зокрема, зловживання владою або службовим становищем.

За інформацією Генеральної  прокуратури України у 2008 році судами України засуджено 336 співробітників органів внутрішніх справ, 94 ― податкової адміністрації, 17 ― митних органів, 5 ― прокуратури. Отже, порівняно з 2003 р. кількість працівників правоохоронних органів притягнутих до кримінальної відповідальності зросла зі 166-ти до 452-х.

Наведені статистичні дані демонструють лише певні закономірності явища  криміналізації сфери державної служби і стосується переважно правоохоронної системи, і не можуть претендувати навіть на його репрезентативність. Однак сказане дозволяє зробити висновок про те, наскільки криміналізованою є та сфера яка первинно не повинна бути такою і завданням якої якраз і є боротьба зі злочинами. Це лише кількість зареєстрованих правоохоронними органами злочинів, вчинених їхніми ж працівниками, яку можна назвати лише видимою надводною частиною гігантського айсбергу. Адже сюди ж варто віднести злочини які вчиняються службовими особами у інших сферах владно-розпорядчої діяльності. Ще менше винних осіб, які потрапляють на лаву підсудних, і лише одиницям з них призначається реальне покарання. Більша частина відповідних суспільно-небезпечних діянь в силу різних причин залишається без належної реагування. Наведені абсолютні показники щодо злочинів у сфері службової діяльності мають значні розбіжності з дійсними масштабами криміналізації їх середовища.

Причинами надзвичайно високого рівня  латентності зловживань владою, є  з однієї сторони, небажання керівництва  відомств «виносити сміття з хати», і псувати показники, а з другої – принципом корпоративної солідарності працівників цих органів, спільними інтересами співробітників, їх неділовими зв’язками і т.п. «Явище кругової поруки, корпоративності (в гіршому розумінні цього слова) охопило всі державні органи» [58,с.79-80].

Окрім цього, варто мати на увазі, що виявлення та розслідування справ про службові зловживання службовців особливо сфери правоохоронної діяльності суттєво ускладнюються тим, що вони провадяться відносно осіб, які, зазвичай, прекрасно обізнані з правилами, методикою і тактикою проведення оперативно-розшукових заходів, дізнання і досудового слідства, завдяки чому уміло приховують власні злочини, знищують докази та ухиляються від виявлення та притягнення до кримінальної відповідальності.

Дослідниками відзначається також те, що причиною низької питомої ваги службових злочинів у загальній структурі злочинності є, зокрема, маскування їх під личину дисциплінарних проступків та адміністративних правопорушень через відсутність критеріїв чіткого їх розмежування [59,с.78].

На ефективність притягнення  співробітників державних органів до відповідальності негативно впливають фактичні імунітети, тобто практична неможливість притягнення до кримінальної відповідальності багатьох службових осіб. При цьому простежується залежність між службовим становищем, займаною посадою і «надійністю» цього імунітету ― чим вища посада, тим менша ймовірність бути покараним за зловживання владою. Переважна більшість кримінальних справ про службові злочини порушується за окремими проявами і щодо рядових працівників органів.

Питома вага аналізованого  виду злочинів у загальній злочинності зовсім не значна, однак сам факт їх існування викликає надзвичайну стурбованість. Навіть один злочин цієї категорії має підвищену небезпеку через шкоду, яку він заподіює суспільним відносинам.

До кількісних показників злочинності з відомою часткою умовності професор А.Ф. Зелінський відносив так звану «ціну злочинності, а точніше економічні, соціальні, моральні та інші шкідливі наслідки зла» [60, с.28]. Взявши на озброєння цей показник, коротко охарактеризуємо соціально-економічні, політичні, правові та морально-психологічні фактори даного складу злочину. А висока суспільна небезпека діяння, як загальновизнано, є необхідною умовою встановлення кримінальної відповідальності за певне діяння.

Можна стверджувати, що зловживання владою ― це продукт, а точніше, наслідок історичного розвитку суспільства і держави, з виникненням якої, скоріше за все, зародилось і це суспільно-небезпечне явище, яке своєю чергою здійснює негативний вплив на соціальні процеси, деформує суспільні відносини, претендуючи на роль соціального зв’язку в суспільстві. Це і складає, на нашу думку, соціальну сутність цього виду злочинів.

Безумовно, найбільш негативні  соціальні наслідки мають місце  в тому разі, коли шкоду інтересам  держави і громадян заподіюють представники органів влади, чиїм основним завданням є охорона цих інтересів від будь-яких посягань. В такий спосіб викривляється сутність особливо правоохоронної діяльності, що при цьому втрачає своє природне соціальне призначення ― охороняти і відроджувати соціальні цінності; змінюється її спрямованість з протидії соціальному злу на його примноження.

Порушення закону представниками саме правоохоронних органів ніколи не може визнаватись виправданим, оскільки невідворотно призводять до руйнування самої законності. Вони можуть звести нанівець потенційну ефективність усіх видів урядових програм, особливо тих, які спрямовані на протидію організованій злочинності і корупції. Жодні етичні міркування не можуть зрівнятись по силі попереджувального впливу зі страхом чиновника бути викритим і покараним. Поки що залишається констатувати, що невиправдане пом’якшення правозастосовної практики, пов’язане зі звільненням від кримінальної відповідальності і реального покарання значного числа осіб, які скоїли злочини, в т.ч. посадові ― це теж наслідки корупції, яка проникла в правоохоронні органи і суди.

Владні повноваження, якими наділені державні службовці, дають їм можливість легко вчиняти правопорушення, роблять їх більш небезпечними, ставлять приватних осіб у беззахисне до них становище. Таке свавілля чиновників в уніформі заставляє людину відчувати себе беззахисною перед державою жертвою, і часто, будучи повністю дезорієнтованою в обстановці, що склалась, вибрати в підсумку далеко не самий ефективний, нерідко незаконний спосіб захисту від кримінального переслідування. Нарешті, користуючись особливими владними повноваженнями, працівники владних органів, можуть вчиняти злочини, які більш відчутно відгукуються на функціонуванні державного і суспільного організму, правах і свободах громадян.

Службові зловживання є супротивними духу цивілізації, що усмілилась проголосити вищою цінністю саму людину в її тілесній, душевній і духовній іпостасях. В такому суспільстві панує не диктатура держави і навіть не диктатура закону, а диктатура справедливості, яка через закони, через право захищає, перш за все, людину. Це ― модель християнської справедливості. Вона несумісна з будь-якими проявами соціального зла, тим більше такими, що породжуються самою державою і спрямовуються проти її ж громадян. Це неприпустимо, хоча б уже тому, що основні права і свободи людини не створюються безпосередньо владною волею держави, і цією ж державною волею вони не можуть бути відмінені, оголошені неіснуючими.

Правоохоронні органи є  одним з найбільш дієвих інструментів, що забезпечують державну охорону прав і свобод людини. І це зрозуміло, коли врахувати, що вони мають в розпорядженні всі необхідні засоби (правові санкції, запобіжні заходи, зброю, спеціальні засоби), з допомогою яких можуть бути суттєво обмежені або навіть порушені права громадян. Правоохоронна діяльність є виключним різновидом професійної праці, в рамках якої на законній основі при відповідних обставинах і умовах допустимо застосування примусових засобів і методів, включаючи навіть позбавлення волі. Це єдина сфера правовідносин, де органам державної влади дозволяється настільки гостро вторгатись в особисте життя громадян. Тому так часто від зустрічі з працівниками правоохоронних органів залежить подальша доля людини, і тому так важливо, щоб в кожному разі брали верх законність і справедливість, і ні за яких обставин влада не вживалась для вчинення зла, як для громадянина, так і для держави. Це в ідеалі, а в дійсності Уповноважений з прав людини з прикрістю змушена констатувати, що в нашій країні брутально порушується гарантоване Конституцією України невід’ємне право громадян на життя, недоторканість та повагу до гідності людини; реалізація конституційного положення про судовий захист прав і свобод громадян подекуди зводиться нанівець через помилки та порушення законності, які допускають у своїй діяльності органи, що здійснюють попереднє слідство та дізнання.