Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем

Досліджувані суспільні  відносини, виникаючи між визначеними  сторонами, можливі виключно з приводу  загального, єдиного для них предмета, який своєю чергою взаємно визначає учасників відносин. Саме тому, що предметом відносин завжди є все те, що входить до кола потреб суспільства та людини, спробуємо визначити цей елемент через такий самостійний соціальний феномен, як інтерес. Цей крок напрошується тим паче, що в диспозиції ч. 1 ст. 364 КК законодавець визначає як основний, так і додатковий безпосередній об’єкт складу злочину через прямий наголос на соціальні інтереси. Це відповідно «інтереси служби», а також «інтереси окремих громадян або державні чи громадські інтереси, або інтереси юридичних осіб».

Сам термін «служба» має декілька значень. Видається, що в нашому випадку під інтересами служби слід розуміти, насамперед, інтереси суспільства та держави взагалі, і крім того, інтереси певного державного правоохоронного органу, що не суперечать, не протиставляються першим. Іншими словами, тут повинна вестись мова саме про службу в значенні «державного правового і соціального інституту, який здійснює в рамках своєї компетенції реалізацію цілей та функцій органів державної влади» [75, с.7]. Звідси можна зробити висновок, що тією соціальною цінністю, в збереженні (охороні) якої зацікавлені усі без винятку визначені нами суб’єкти суспільних відносин, а також з приводу чого вони (відносини) існують, є влада ― «модус державності, її атрибут і функція. Зовні це виглядає, як здатність суб’єкта змінювати поведінку інших суб’єктів, як право держави приймати рішення і добиватись від громадян їх виконання, використовуючи, при необхідності, примус. Таким чином, влада виступає діяльною причиною, що приводить у робочий, функціональний стан всю систему права» [76, с.145]. Учасники охоронюваних суспільних відносин ― держава в особі відповідних правоохоронних органів, та їх працівники вступають у відносини між собою з приводу здійснення функції державної влади з охорони правопорядку. Крім цього, державна влада взагалі, а в даному випадку особливо, виступає гарантом забезпечення охоронюваних законом прав, свобод та інтересів громадян, державних, громадських інтересів та інтересів юридичних осіб. В силу цього зазначені суб’єкти відносин також зацікавлені в авторитеті державної влади, яку стосовно них здійснюють правоохоронні органи через своїх працівників - представників влади. Як зазначає Б.В. Волженкін: «Порушуючи нормальну діяльність органів державної влади, винна особа тим самим здійснює посягання на державну владу» [77, с.97].

У світлі наведеного досить спірним видається твердження А.І. Квіцинії про те, що предметом охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин є органи державної влади або державний апарат [78, с.15]. Вочевидь, в такий спосіб ототожнюються самостійні елементи суспільних відносин ― їх учасники та предмет.

Отже, предметом суспільних відносин, поставлених під охорону  ст. 364 КК, є влада в частині здійснення окремих функцій держави та її авторитет.

Тут доцільним буде розкрити поняття авторитету держави та окремого правоохоронного органу в руслі ч. 3 ст. 364, оскільки йому заподіюється шкода в кожному випадку вчинення зазначеного злочину. В найбільш сконцентрованому вигляді авторитет розглядають як самопородження влади ― влада водночас створює його і створюється ним [79, с.53-80]. У створенні та збереженні саме такого авторитету і зацікавлені держава, суспільство та громадяни; в цьому, насамперед, і проявляється державний інтерес, про який вказано в диспозиції аналізованої кримінально-правової норми.

Як уже відзначалось, обов’язковий структурний елемент  будь-яких суспільних відносин ― соціальний зв’язок, який справедливо розглядають і як зміст самих відносин. Він відображає їх сутність і основні властивості. Соціальний зв’язок, як сукупність кореспондуючих прав і обов’язків учасників відносин, будучи їх певною взаємодією, має об’єктивний прояв. Зовні він проявляється перш за все в різноманітних формах людської діяльності, а також в особливостях правового чи соціального статусу громадян, юридичних осіб, органів державної влади тощо.

Основне призначення  соціального зв’язку полягає  в тому, щоб з’єднати, зв’язати в  ту чи іншу позицію різних суб’єктів. Враховуючи специфіку суб’єктів досліджуваних суспільних відносин, взаємні стосунки між ними слід розглядати на двох основних рівнях. Насамперед, це відносини між органами та їх працівниками. Ці відносини складають механізм відправлення служби в державному апараті. В їхній основі лежать організаційно-функціональні принципи. Важлива ознака цього соціального зв’язку ― обов’язок відповідної поведінки взаємопов’язаних, взаємодіючих суб’єктів відносин. Обов’язковість такої поведінки обумовлена головним чином тим, що в ньому зацікавлені як окремі громадяни, так і все суспільство. А найсуттєвішим тут є саме обов’язок працівника органу використовувати надані державою владні повноваження виключно в інтересах служби. Цей обов’язок має, так би мовити, двопроменевий характер: вгору ― щодо органу державної влади і вниз ― щодо інших учасників правовідносин (юридичних і фізичних осіб). Ці відносини, що виникають на другому рівні, мають державно-владний характер, засновані на вимогах закону і обумовлюються змістом конституційних принципів. У цьому разі соціальний зв’язок проявляється саме в конкретній владно-розпорядчій діяльності, що здійснюється працівником органу від імені держави. Безумовно, що всі учасники охоронюваних суспільних відносин зацікавлені в тому, щоби ця діяльність була нормальною, правильною. Правильна ж діяльність, за визначенням В.О. Навроцького, ― це така, в ході якої дотримуються чинних правил і норм, результат якої відповідає дійсності, є істинним [62, с.160].

Визначення предмета, суб’єктного складу охоронюваних суспільних відносин та їх соціальних функцій дозволяє також встановити механізм заподіяння шкоди об’єкту. Отже, при вчиненні службового зловживання самим учасником відносин ― працівником державного органу він ніби виключає себе з цих суспільно-корисних і охоронюваних законом відносин. Винна особа, використовуючи владні повноваження всупереч інтересам служби, спотворює чи розриває позитивний, схвалений суспільством і державою, соціальний зв’язок. Унаслідок цього створюються нові, не корисні, а шкідливі відносини і новий антисоціальний зв’язок, який знаходиться в очевидному протиріччі із завданнями, що стоять перед органами України. Виключаючи себе із суспільних (позитивних) відносин, винний службовець хоча й зберігає в ньому своє місце, як працівник держапарату, однак через порушення його нормальної діяльності заподіює істотну шкоду охоронюваним інтересам суспільства, держави, юридичних осіб та громадян.

Отже, соціальний зв’язок  в аналізованих суспільних відносинах виступає предметом злочинного впливу, під яким доктрина кримінального права якраз і розуміє той елемент відносин, який піддається безпосередньому злочинному впливу і якому в першу чергу завдається шкода. Оскільки, окремі елементи суспільних відносин існують не відособлено один від одного, а по суті є лишень різними властивостями єдиного явища, то і зміна чи виключення одного з елементів тягне зміну всіх відносин.

Після визначення об’єкта  складу злочину, звичайно, здійснюється встановлення його об’єктивної сторони, значення якої досить багатопланове. Насамперед, вона, будучи по суті квінтесенцією суспільної небезпеки, найкращим чином характеризує як її ступінь, так і злочин в цілому. Саме об’єктивній стороні порівняно з іншими обов’язковими елементами складу злочину законодавець України приділяє значно більше уваги, чітко окреслюючи її ознаки у кожній статті КК. Попри правотворчу, вона має ще й особливу правозастосовну значимість, як носій найбільш доказової і найлегше фіксованої інформації про злочин.

Все розмаїття, в якому  можуть конкретно проявитись такі зловживання в окремих випадках, висловлено у відносно короткому визначенні, що відображає саму сутність цього злочину. Отже, відповідно до закону, зловживання владою або службовим становищем з об’єктивної сторони ― це використання влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Із наведеного визначення випливають три обов’язкові ознаки цього елементу складу злочину, який з цих же підстав належить до числа матеріальних. Це: 1) суспільно-небезпечне діяння, яке полягає у використанні влади чи службового становища всупереч інтересам служби; 2) суспільно-небезпечні наслідки у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб; 3) причиновий зв’язок між означеними суспільно-небезпечними діяннями та їх наслідками. Природно, саме на цих ознаках і в такій же послідовності варто спроектувати висвітлення об’єктивної сторони аналізованого складу злочину, додавши ще й характеристику такої ознаки, як спосіб вчинення злочину, який, попри свою факультативність в даному випадку, все ж має досить непересічне значення, особливо, для сфери правозастосування.

Для початку визначимо  вид диспозиції ч. 1 ст. 364 КК, адже з урахуванням виду диспозиції визначається спосіб встановлення змісту норми, необхідність звернення при цьому до джерел, що знаходяться поза текстом диспозиції статті кримінального закону, за якою кваліфікується діяння. Видається, що тут мову потрібно вести про описову диспозицію, оскільки в ній розкривається поняття зловживання владою або службовим становищем ― використання влади чи службового становища всупереч інтересам служби. У свою чергу для з’ясування цих ознак, що характеризують суспільно-небезпечне діяння, необхідно звертатись до нормативно-правових актів, на які в диспозиції немає прямого посилання. При цьому має місце так зване субсидіарне застосування правових норм. Пов’язано ж це зі специфікою дій (бездіяльності) при вчиненні службових зловживань, що відображається перш за все в їх природі ― вчиняються вони службовими особами при виконанні службових обов’язків, які закріплені у відповідних законах, а також відомчих інструкціях, положеннях і наказах.

Наведені положення  мають важливе значення також  і в правозастосовній діяльності. Так, Ю.П. Гармаєв пропонує в ході розслідування кримінальних справ про службові злочини в митних органах приділяти особливу увагу встановленню, так званої, нормативної моделі професійної діяльності службової особи шляхом з’ясування характеру, виду і конкретних положень нормативного характеру, які були порушені при вчиненні злочину. Після цього необхідно вияснити, які конкретно діяння з порушенням зазначеної моделі вчинила службова особа правоохоронного органу, тобто сформувати фактичну модель професійної діяльності. Подальший етап кваліфікації злочину ― порівняння нормативної та фактичної моделі, і дозволяє, на думку вченого, зробити висновок про наявність чи відсутність в діянні службової особи порушення службових повноважень всупереч інтересам служби [80, с.41-42]. Інший російський криміналіст П.С. Яні також обґрунтовано наполягає на тому, що в постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути посилання на правові акти, в силу яких службова особа наділена тими чи іншими повноваженнями, а також конкретні обов’язки і права, якими вона зловживала [81, с.80-81].

Наведене підтверджується й судовою практикою. Так, Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду РФ, виправдовуючи співробітника регіональної служби податкової поліції О., який обвинувачувався в зловживанні владою, попри інші підстави в ухвалі від 19 липня 1999 р. зазначила, що при вирішенні питання про наявність або відсутність в діях службової особи складу цього злочину необхідно встановлювати коло і характер його службових прав і обов’язків, закріплених в законодавчих чи інших нормативних актах, в статутах, положеннях і т.д. Відповідно в постанові про притягнення як обвинуваченого і обвинувальному висновку повинні бути посилання на ці правові акти, в силу яких службова особа наділена тими чи іншими повноваженнями, а також конкретні обов’язки і права, зловживання якими всупереч інтересам служби, йому інкримінується. Ця вимога закону по справі не виконана. Ні в постанові про притягнення як обвинуваченого, ні в обвинувальному висновку органи слідства не вказали, зловживання якими правами і обов’язками допустив О.

У кримінально-правовій доктрині не сформульована єдина безспірна позиція щодо форм вчинення діяння, передбаченого ст. 364 КК, а саме про співвідношення понять «використання влади» та «використання службового становища». Більшість вітчизняних науковців вважає, що зловживання службовим становищем ― це більш широке поняття, що включає й зловживання владою, оскільки використати всупереч інтересам служби службова особа може і владні права та можливості, якщо вона ними наділена. Інші ж розмежовують ці поняття за суб’єктом вчинення злочину: вважається, що зловживання владою вчиняє лише представник влади, тоді як «аналогічні дії, вчинені службовою особою, яка не є представником влади, охоплюються поняттям «зловживання службовим становищем».

На нашу думку, твердження прихильників першої позиції, як це видно з наведеної цитати, містять внутрішні протиріччя і не зовсім переконливі, хоча раціональне зерно тут безумовно є ― представник влади для вчинення злочину може використовувати також і організаційно-розпорядчі повноваження. Другу ж тезу, яка також не зовсім чітко визначена, тут можна підкріпити міркуваннями, що випливають з граматичного, системного та логічного тлумачення ст. 364 КК. Видається, що окрема вказівка в диспозиції на зловживання владою (використання влади) та відмежування цієї форми від зловживання службовим становищем (використання службового становища) з допомогою сполучника «або» свідчить про те, що ці поняття не співпадають. У противному разі (якщо пристати на першу точки зору) вводити в диспозицію поняття «зловживання владою» не було жодного сенсу, оскільки воно охоплюється поняттям «зловживання службовим становищем». Крім цього, у примітці 1 до цієї статті КК законодавцем також розмежовані функції представника влади з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими обов’язками службової особи. На підставі наведеного можна зробити висновок про те, що форма вчинення аналізованого злочину залежить не стільки від його суб’єкта, як від тих повноважень, які при цьому використовуються.

Ще в ХIХ столітті був започаткований науковий спір з приводу «вузького» і «широкого» розуміння використання влади або службового становища. Дискусія триває, оскільки за сторіччя у цьому плані практично нічого не змінилось. Кожен новий науковець, який виходив на ниву досліджень проблеми кримінальної відповідальності за службові злочини, приставав або до одного, або ж до другого табору, практично нічого особливо нового до цього не додаючи. Це дослідження також не претендує на виняток, хіба що наголошенням на функціональній ознаці використання влади.

Тепер же нагадаємо, що перший напрямок, який представлений В.А. Владіміровим, В.Ф. Кириченком, В.Д. Меньшагіним, А.І. Квіцинія, М.Д. Лисовим та ін., зводиться до більш вузького розуміння використання повноважень по службі, а саме: як діяння, що входять виключно в коло службових обов’язків особи і складають його компетенцію. Другий напрямок, що знайшов обґрунтування в працях Б.С. Утєвського, І.А. Гельфанда, А.Б. Сахарова, Б.В. Здравомислова, О.Я. Свєтлова, М.А. Семко, М.Й. Коржанського, О.О. Дудорова та ін., акцентує увагу на значно ширшому розумінні цього поняття. Сюди включаються не лише діяння, пов’язані з виконанням обов’язків службової особи за місцем служби, але й діяння вчинені поза ним, якщо вони були обумовлені службовим авторитетом, зв’язками чи впливом.