Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем

Тут не зайвим буде згадати  і соціологічні дослідження, що також  свідчать про вкрай незадовільну оцінку громадянами ситуації, яка  склалась в Україні із захистом їхніх конституційних прав. За результатами опитування, Українського центру економічних і політичних досліджень, лише 0,9 % респондентів вважають, що права людини в Україні повністю дотримуються, 18,4 % опитаних погодились з тим, що вони дотримуються певною мірою; найбільше ― 75,9% респондентів заявили, що права людини зовсім не дотримуються або не дуже дотримуються.

Відповідь тут однозначно випливає з попереднього аналізу  соціальних факторів, що зумовили подібний крок: зловживання владою або службовим становищем, вчинені службовими особами, а особливо працівниками правоохоронних органів ― це злочини, що мають чи не найвищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки заподіюють суттєву шкоду в усіх сферах суспільного життя, руйнують конституційні права і свободи громадян, несуть загрозу національній безпеці України. Ці злочини мають тенденцію до поширення, а також характеризуються високим рівнем латентності. Тому питання протидії цьому виду злочинності в Україні повинно розглядатися на рівні проблеми існування державності.

Кримінальна відповідальність за вчинення цього суспільно небезпечного діяння встановлена також тому, що в силу специфіки сфери суспільного  життя, де вони вчиняються, рівно як і суб’єкта злочину, його важко попередити. А як відомо, криміналізація діяння виправдана лише в тих випадках, коли «не спрацьовують» або ж виявляються малоефективними інші соціальні механізми протистояння соціальному злу.

Отже, можна констатувати, що діє цілий ряд факторів криміналізації аналізованого посягання. Виходячи з них можна стверджувати, що застосування кримінально-правових заходів щодо зловживання працівниками органів державної влади є життєво необхідним. Крім цього, слід зробити висновок, що зловживання владою або службовим становищем, ― це соціально зумовлене суспільно-небезпечне діяння, яке має негативний вплив на соціальні процеси, деформує суспільні відносини, претендуючи на роль соціального зв’язку в суспільстві. Це і становить соціальну сутність цього виду злочинів.

Найбільш негативні  соціальні наслідки мають місце в тих випадках, коли шкоду інтересам держави і громадян заподіюють представники органів влади, чиїм основним завданням є охорона цих інтересів від будь-яких посягань. У такий спосіб викривляється сутність особливо правоохоронної діяльності, що при цьому втрачає своє природне соціальне призначення ― охороняти і відроджувати соціальні цінності; змінюється її спрямованість з протидії соціальному злу, на його примноження.

Соціальна зумовленість кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, вчинені службовими особами, визначається тим, що ці злочини мають чи не найвищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки заподіюють істотну шкоду у всіх сферах суспільного життя, руйнують конституційні права і свободи громадян, несуть загрозу національній безпеці України; вони мають тенденцію до поширення, а також характеризуються високим рівнем латентності. Тому питання протидії цьому виду злочинності в Україні повинно розглядатися на рівні проблеми існування державності. Кримінальна відповідальність за вчинення досліджуваного суспільно-небезпечного діяння встановлена також тому, що в силу специфіки сфери суспільного життя, де вони вчиняються, рівно як і суб’єкта злочину, його важко попередити.

Призначення кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину полягає в необхідності реалізації об’єктивно зумовленої потреби у відновленні суспільних відносин шляхом застосування до службових осіб державних органів, що їх порушили, найбільш суворих заходів державного примусу.

РОЗДІЛ 2

Юридичний аналіз складу ЗЛОЧИНУ зловживання владою або службовим становищем

2.1. Об’єктивні ознаки складу злочину пов’язаного із зловживання владою або службовим становищем

Перше місце в переліку об’єктивних елементів складу злочину по праву посідає його об’єкт. І це не дивно, бо значення його важко переоцінити: він лежить в основі криміналізації і декриміналізації суспільно-небезпечних діянь, відмежування їх від інших правопорушень; визначає суспільно-небезпечну сутність злочину, його наслідки; значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину; встановлює межі дії кримінально-правової норми. Вивчення саме цього елементу складу злочину «повинно привести до знання і механізму посягання на суспільні відносини, і способів їх кримінально-правового захисту, і соціальних умов ефективності кримінального закону» [61, с.44]. Правильне встановлення об’єкту має велике значення і для правозастосовної практики, оскільки помилка у ньому унеможливлює здійснення правильної кримінально-правової кваліфікації суспільно-небезпечного діяння [62, с.26].

Вчення про об’єкт складу злочину є одним із ключових у кримінальному праві та містить  цілу низку складних, цікавих і  дискусійних питань, а одним з  найактуальніших з них є визначення самого поняття об’єкту складу злочину. Не заглиблюючись в полеміку навколо цього питання, зазначимо, що, на нашу думку, найбільш послідовним і близьким до істини є визнання об’єктом складу злочину суспільних відносин. Висновок про це, на думку В.Я. Тація, поділяється в науці кримінального права і тому не вимагає особливої аргументації [63,с.20].

Ще в більшою мірою  загальноприйнятою вважається триланкова (за вертикаллю) класифікація об’єктів складів злочинів, згідно з якою родовим об’єктом є «певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм» [64, с.98]. На основі саме таких міркувань кримінально-правова норма, що встановлює кримінальну відповідальність за зловживання владою чи службовим становищем і поміщена в розділі ХVІІ Особливої частини КК України під назвою «Злочини у сфері службової діяльності». Що ж є родовим об’єктом цієї групи злочинів?

У літературі це питання  вирішується загалом однозначно. Абсолютна більшість вчених визначає родовий об’єкт, так званих службових злочинів як правильну, що відповідає політиці держави, діяльність державного чи громадського апарату [64, с.7; 65, с.15].

Це визначення, дане В.Ф. Кириченко ще в 1959 р. (щоправда, з певними ідеологічними доповненнями), впродовж 50 років визнається практично всіма дослідниками проблем кримінальної відповідальності за вчинення злочинів цієї групи за єдино істинне з деякими неістотними поправками. Дещо відмінне від загальноприйнятого визначення родового об’єкту дав у 1948 р. Б.С. Утєвський, який вважав, що службові злочини посягають на «управління державою і соціалістичним господарством» [67, с.307]. Через п’ять десятиліть подібну думку висловив український вчений О.О. Дудоров [68, с.4]. По суті приведені різновиди визначень не суперечать одне одному. Друге визначення лише підкреслює те специфічне в роботі державного апарату, чому об’єктивно загрожують службові злочини.

Найбільш вдале, на нашу думку, сучасне визначення родового об’єкта злочинів у сфері службової діяльності, з урахуванням змін у законодавстві приведено в першому виданні Науково-практичного коментарю до КК України 2001 р. за редакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка ― це «суспільні відносини, які визначають і регулюють зміст правильної роботи державного апарату і апарату органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності» [69, с. 908].

Значно менше одностайності  серед учених при визначенні безпосередніх об’єктів службових злочинів, в т.ч. зловживання владою чи службовим становищем. Саме тому, а також враховуючи надзвичайно важливе значення цього виду об’єктів для правотворчої і правозастосовної діяльності, на їхній характеристиці треба зупинитись більш детально.

Судження спеціалістів із приводу сутності безпосереднього  об’єкта цих злочинів ― найрізноманітніші. Якщо відволіктись від деталей, то їх можна звести до двох основних. Згідно першої з них, родовий і безпосередній об’єкт службових злочинів співпадають, відповідно ж до другої, вони відрізняються, і безпосереднім об’єктом слід вважати певну область (сферу) діяльності державного апарату чи його окремих ланок, а також його авторитет. Першу погляд, щодо тотожності родового об’єкта групи службових злочинів і безпосередніх об’єктів кожного з посягань, які до неї входять, в т.ч. і службового зловживання, майже півстоліття тому обґрунтував А.Б. Сахаров [70, с.17, 39]. За цей період її підтримали одиниці з наукового середовища.

Друга ж позиція стосовно покладення в основу визначення безпосереднього об’єкта службових злочинів функціональної ознаки майже одностайно поділяється дослідниками цієї проблематики. Серед них: В.Ф. Кириченко, М.Д. Лисов, Ш.Г. Папіашвили, М.А. Семко, Б.В. Волженкін та ін.

Тут варто навести  цитату з вітчизняної монографії «Кримінальна відповідальність за службові злочини», автори якої, обстоюючи саме цей погляд, вказують, що «при вчиненні, наприклад, зловживання службовим становищем працівник посягає на зміст правильної роботи органів, скажімо в сфері боротьби з господарськими злочинами» [71, с.60]. Це видається досить співзвучним з висловом В.Ф. Кириченка, датованим 1959 р.: «Безпосереднім об’єктом зловживання владою чи службовим становищем можуть бути суспільні відносини, що складають зміст роботи фінансових органів ― в тих випадках, коли службова особа звільняє за хабар платника податку від сплати податку» [66, с.22].

Окремо слід відзначити своєрідне бачення цієї проблеми професором О.Я. Свєтловим, який стверджував, що зловживання владою чи службовим становищем посягає на обов’язок службових осіб здійснювати свої повноваження лише в інтересах служби [72, с.34].

Не заглиблюючись в  полеміку, зазначимо, що усі висловлені позиції обґрунтовані і дуже близькі до істини, яка, все ж, на нашу думку, перебуває десь між ними. Відшукати її допоможуть вищенаведені напрацювання науковців, а також ретельний аналіз структури суспільних відносин, які поставлені під охорону.

Перш ніж перейти  до такого аналізу, зауважимо, що у доктрині кримінального права пануючою є підхід, що об’єкт зловживання владою «двоякого» характеру ― нормальна діяльність державного апарату і гарантовані законом права та інтереси громадян. Ця теза з певними уточненнями, що викликані змінами в законодавстві і в соціально-політичному житті, є справедливою і для сьогодення. Загалом же поділ об’єкта розглядуваного складу злочину на родовий, безпосередній основний та безпосередній додатковий, певною мірою умовний. Їх треба аналізувати не як самостійні частини, а як три сторони одного цілого, що має спільну основу ― суспільні відносини, які проявляються на різних рівнях. Самі ж суспільні відносини, як об’єкт кримінально-правової охорони, становлять собою відповідні зв’язки між людьми (суб’єктами відносин), що складаються в процесі їх спільної матеріальної і духовної діяльності на основі відповідного способу виробництва і специфіки, яка проявляється на кожній сходинці природно-історичного розвитку суспільства. Тому можна спробувати з’ясувати сутність безпосереднього об’єкта зловживання владою або службовим становищем, вчиненого працівником правоохоронного органу, і механізм злочинного посягання на нього. Саме тому необхідно визначити структуру суспільних відносин стосовно цього складу злочину та систему зв’язків між їх складовими. Найбільше визнання отримав погляд, згідно з яким суспільні відносини складаються з учасників цих відносин ― суб’єктів, предмета, з приводу якого вони існують і, нарешті, соціального зв’язку між суб’єктами відносин щодо їх предмета.

Задля правильного визначення змісту і обсягу суспільних відносин, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність, насамперед потрібно встановити коло їх учасників, а тим паче тоді, коли окремі з них фігурують у диспозиції кримінально-правової норми, як спеціальний суб’єкт злочину. Окрім суто наукового, така процедура має і велике практичне значення, оскільки, на думку В.К. Глістіна, «в правозастосовній діяльності неприпустимо ні розширення, ні звуження кола суб’єктів охоронюваних відносин, оскільки це пов’язано з порушенням компетенції законодавця» [73,с.41].

Детальний аналіз диспозиції ст. 364 КК дає підстави виділити дві категорії учасників відповідних суспільних відносин: 1) суб’єкти-носії державної влади, що здійснюють реалізацію та охорону прав, свобод та інтересів окремих громадян, державних та громадських інтересів, а також інтересів юридичних осіб; 2) суб’єкти, чиї законні права та інтереси охороняються відповідними органами державної влади. До першої групи слід віднести державу та її органи, правоохоронні органи та їх працівників, до другої ― знову ж таки державу, суспільство, а також необмежене коло громадян і юридичних осіб. Такий поділ, при якому, здавалося б всупереч усім правилам класифікації, один і той же суб’єкт ― держава, входить до обох груп, зовсім не випадковий, і в подальшому допоможе не лише уяснити соціальні зв’язки між учасниками суспільних відносин, а й розплутати доволі складний клубок навколо об’єкта і об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 364 КК. А це, своєю чергою, допоможе уникнути помилок при кваліфікації відповідної групи суспільно-небезпечних діянь.

Поняття, характеристики, ознаки названих вище суб’єктів суспільних відносин сформульовані в законодавстві, відповідних галузях науки, в т.ч. юридичної, і практично беззастережно сприйняті кримінально-правовою доктриною.

Окремо слід сказати, про склад злочину передбачений ч.3 ст.364 КК України за яким передбачено  включення у сферу відповідальності за цей вид злочину працівників  правоохоронних органів. В число правоохоронних органів, нормальна діяльність яких є змістом суспільних відносин ― основного безпосереднього об’єкта складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК України, слід зарахувати органи: прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Департаменту державного пожежного нагляду МНС, Управління державної охорони, Державної виконавчої служби України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, розвідувального органу Міністерства оборони України. При цьому варто акцентувати увагу на тому, що власне правоохоронні функції виконують не ті чи інші центральні органи державної виконавчої влади в цілому, які у відповідних нормативно-правових актах і в літературі звичайно називають правоохоронними, а лише їх окремі органи та підрозділи [74, с.32].