Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем

Завершальний етап у  констатації наявності складу злочину  як єдиної підстави кримінальної відповідальності за зловживання владою, ― це встановлення всіх ознак його суб’єктивної сторони, що «відображає ставлення свідомості і волі людини до суспільно-небезпечного діяння, котре нею вчиняється і до його наслідків» [35, с.142].

У законодавчій конструкції  досліджуваного складу злочину ця внутрішня  сторона є далеко не однозначною  в тлумаченні, і чи не найскладнішою  для оцінки у сфері правозастосування. В кінцевому результаті це часто призводить до помилкових висновків щодо відсутності чи наявності складу злочину, а також неправильної кваліфікації. Суттєво ускладнюють питання чіткого визначення суб’єктивної сторони ще й невщухаючі дотепер, столітні суперечки в наукових колах з приводу подвійної (складної, змішаної) форми вини, а водночас і різнопланові тлумачення понять «корисливі мотиви», «особисті інтереси» та «інтереси третіх осіб», що містяться в диспозиції кримінально-правової норми. Звідси неодноразові звертання до загальнотеоретичних положень кримінального права, а в деяких випадках і до психології, попросту неминучі.

Психічне ставлення  людини до діяння і його наслідків  знаходить вираз у відповідному поєднанні інтелектуально-вольової і мотиваційно-цільової діяльності особи. І хоча в цілому ― «це єдиний психологічний процес, та все ж навіть у часовому вимірі він проходить у певній послідовності: вина виникає на ґрунті відповідного мотиву і реалізується в діянні, спрямованому на досягнення конкретної мети Тому будучи єдиним процесом, що відбувається у психіці людини, вина, мотив і мета мають свій специфічний зміст: вони є різними моментами єдиного явища» [97, с.110].

Якщо розглядати суб’єктивну  сторону складу злочину як самостійну систему, то вина, мотив і мета утворюють її тісно пов’язані, взаємопроникаючі підсистеми. З-поміж них вина є основною і обов’язковою ознакою будь-якого складу злочину, а стосовно досліджуваного ― такої ж імперативності для процесу доказування набуває ще й мотив в силу включення його в диспозицію статті Особливої частини КК.

Як слушно відзначається  в юридичній літературі, в окремих  випадках форма вини конкретного  складу злочину може встановлюватися  завдяки тлумаченню змісту норми  та вживаної у ній термінології [98, с.151]. Така думка є справедливою і стосовно основного складу злочину, передбаченого ст. 364 КК. У диспозиції частини першої цієї кримінально-правової норми міститься чітка вказівка законодавця щодо форми вини при зловживанні владою або службовим становищем. По-перше, при формулюванні ознак складу злочину застосовано слово «умисне», що безперечно вказує на прямий або непрямий умисел; по-друге, умисна форма вини основного складу злочину з усією очевидністю випливає з його мотивів ― корисливого, інших особистих інтересів, інтересів третіх осіб, які передбачені в диспозиції, як конститутивна ознака. Безумовно, абсурдно вважати, що така мотивація може бути притаманною злочинам, вчинених через необережність. Ця позиція не викликає заперечень серед дослідників, як Особливої, так і Загальної частини кримінального права. Аналогічні твердження містяться, зокрема, в науковій статті М.І. Хавронюка «Деякі проблеми встановлення вини», щоправда з поправкою щодо так званої «складної вини» [99, с.79-86].

Слід відмітити, що на сьогодні панівною в наукових колах нашої держави є саме концепція змішаної, або ж, як її ще називають, складної, подвійної форми вини, і зокрема, у складі зловживання владою або службовим становищем. Такий погляд підтримують усі провідні вчені, і насамперед ті, з них, які різною мірою торкались проблематики кримінальної відповідальності за службові зловживання: О.Ф. Бантишев, О.О. Дудоров, В.А. Клименко, М.І. Мельник та ін.

Варто зауважити, що кожен із наведених поглядів на проблему вини в злочинах у сфері службової діяльності має свої інтерпретації залежно від авторства, однак в рамках однієї з цих теорій. Найбільше протиріч спостерігається у прихильників другої з наведених вище позицій. У зв’язку з цим, доцільно було б дещо її конкретизувати, звівши (настільки, наскільки це можливо) до одного знаменника, чи бодай однієї назви.

«Поняття подвійної (складної) вини, ― як зазначає В.К. Грищук, ― було вперше сформульовано німецьким вченим-криміналістом А.Фейєрбахом. Він називав вину «необережністю, детерміновану умислом» [100, с.290]. З того часу цю форму вини в літературі називають по-різному: двійна, подвійна, складна, змішана, при чому, однозначністю щодо назви не вирізняються навіть одні й ті ж вчені. Наприклад, М.І. Хавронюк в авторефераті дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук згадує про змішану форму, а в науковій статті «Деякі проблеми встановлення вини» обстоює існування складної вини [82, с.79-86]. Більшість симпатиків цієї концепції виходять з того, що термінологія тут не має істотного значення, лиш би в одному злочині одночасно поєднувались ознаки притаманні і умислу, і необережності. Якщо ж у діянні містяться ознаки, притаманні або прямому і непрямому умислу або злочинній самовпевненості і злочинній недбалості, то «здвоєння» чи «змішування» тут не відбувається ― вчинене в цілому залишається в межах однієї форми вини.

Важливим тут є аналіз змісту вини, який обумовлюється сукупністю свідомості (інтелектуальна ознака), волі (вольова ознака) та їх співвідношенням. Загальновідомо, що інтелектуальний момент вини визначається мисленням суб’єкта, його свідомістю, які базуються на знаннях об’єктивної дійсності, її явищ і зв’язків. Вольовий же момент фактично виконує роль регулятора поведінки при вчиненні злочину і означає свідоме спрямування розумових, емоційних та фізичних зусиль особи на досягнення нею мети шляхом дії чи утримання від неї.

Нам видається, що зміст  вини ― це не що інше, як опис внутрішнього механізму вчинення злочину шляхом зловживання владою. Модель же злочинної поведінки, за визначенням російського кримінолога В.В. Лунєєва, включає такі елементи (етапи): 1) формування і актуалізація потреби чи іншої детермінанти; 2) виникнення і становлення конкретного мотиву; 3)постановлення мети; 4) вибір шляхів, засобів, способів досягнення мети; 5)прогнозування можливих дій, бажаних і небажаних наслідків; 6) прийняття рішення діяти; 7) здійснення контролю і корекція дій; 8) аналіз наслідків, порівняння досягнутого з бажаним; 9) каяття чи вироблення захисного               мотиву [101, с.4]. Зрозуміло, що ця модель генезису злочину, як зрештою і будь-яка інша, є доволі умовною, і не позбавленою недоліків. Тим не менше, таке уявлення про зародження, розвиток і реалізацію злочинного наміру дозволяє більш повно зобразити внутрішню сторону злочину, а відтак наблизитись до істини стосовно вини в аналізованому складі злочину.

Як зазначалось, законодавча  конструкція диспозиції ч. 1 ст. 364 КК, в якій визначені основні ознаки складу (які є ознаками і кваліфікованого складу злочину) зловживання владою, однозначно свідчить про те, що мотив є його обов’язковою ознакою, а мета ― факультативною. До того ж мотив може бути троякого роду - виступати у вигляді користі, інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб. Перш ніж приступити до розкриття цих понять, добре зробити відступ у бік загального визначення мотиву. Мотив (від лат. movere ― приводити до руху, штовхати) ― це 1) спонукання до діяльності, які пов’язані із задоволенням потреб суб’єкта, сукупність зовнішніх та внутрішніх умов, що викликають активність суб’єкта та визначають її спрямованість; 2) предмет що визначає та спонукає вибір спрямованості діяльності (матеріальний чи ідеальний), заради якого вона здійснюється; 3) усвідомлена причина, що лежить в основі вибору дій та вчинків особистості [102, с.7]. Сутність же мотиву в тому, що він завжди пов’язаний з певними прагненнями, які спричинили вибір злочинної поведінки. До того ж, це не просте прагнення до дії чи утримання від неї, а прагнення усвідомлене, обумовлене бажанням досягнути мети. Найбільш яскраво це проявляється у випадках, коли мотив співпадає з метою вчинення злочину, як наприклад, при задоволенні матеріальних потреб працівника правоохоронного органу шляхом зловживання ним владою. Це, власне, і є корисливим мотивом вчинення злочину, що випливає з етимологічного значення слова «користь», під якою розуміється «матеріальна вигода для кого-небудь, прибуток» [103, с.575]. Особисту ж матеріальну вигоду можна отримати в найрізноманітніших формах. Підтвердженням цього служить і судова практика, і наукові надбання вітчизняних та закордонних вчених.

Так, російські криміналісти М.Г. Міненок та О.М. Міненок у спеціальному дослідженні «Користь. Кримінологічні і кримінально-правові проблеми» розглядають користь у трьох аспектах: «1) прагнення до особистої наживи, що знаходить вираз у бажанні збагатитись за рахунок незаконного вилучення майна (придбання різного роду матеріальних благ); 2) бажання звільнитись від матеріальних витрат (незаконне безоплатне користування послугами, які вимагають відповідного грошового чи трудового еквіваленту); 3) прагнення забезпечити майнову вигоду іншим особам» [104, с.112].

Наведені твердження, на нашу думку, багато в чому потребують уточнення. По-перше, за зловживання  владою вилучення майна з чужої  власності не відбувається, в чому, якраз, і полягає відмінність цього складу злочину від заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Більш точним видається вислів «набуття матеріальних цінностей або права на них». Це, для прикладу, і незаконне отримання майна чи права на нього (наприклад, привласнення коштів, отриманих при сплаті громадянами адміністративних штрафів), і так зване, тимчасове запозичення державного майна чи грошових сум (наприклад, користування слідчим чи прокурором речовими доказами: грішми, автомобілем тощо у кримінальній справі).

По-друге, поняття «звільнення від матеріальних витрат» потрібно тлумачити більш широко. Окрім незаконного безоплатного користування послугами (наприклад, безкоштовний ремонт потерпілим у кримінальній справі автомобіля слідчого), сюди слід віднести також прагнення уникнути матеріальної відповідальності перед державою (напр., службове підроблення протоколу обшуку для маскування втрати через службову недбалість, вилучених при обшуці, цінностей), і купівлю товарів за заниженими цінами (наприклад, придбання прокурором продукції підприємства, на якому ним провадиться перевірка, за собівартістю), а ще безоплатне користування державним чи громадським майном (наприклад, використання працівником митниці для особистих цілей автомобіля, належного суб’єкту ЗЕД).

По-третє, прагнення забезпечити  майнову вигоду іншим особам відноситься  авторами вищезгаданої монографії до корисливих спонукань з таких  підстав: «Задовольняючи матеріальні запити інших людей, винний тим самим проявляє і свої приховані мотиви, корисливу позицію, внутрішньо близьку до позиції осіб, які безпосередньо збагатились, відбувається буцімто перенесення, переміщення своїх корисливих прагнень на інших осіб» [104, с.113]. Видається, що таке роз’яснення в нашому випадку неприйнятне, тому що матеріальна вигода трактується вже аж надто віртуально. Крім цього, подібні моменти при зловживанні владою законодавець передбачив, окремо визначивши в диспозиції ч.1 ст. 364 КК такий мотив, як інтереси третіх осіб. Більше того, дещо забігаючи наперед, підкреслимо, що в наведених випадках мотив все ж слід вважати саме корисливим тоді, коли майнові блага в результаті службового злочину надаються в розпорядження осіб, близьких винному. У такій ситуації працівник правоохоронного органу опосередковано, скажімо, через членів своєї сім’ї отримує особисто матеріальні цінності або уникає сплати обов’язкових платежів. Це трапляється, наприклад, при працевлаштуванні дружини начальника митниці на посаду в підприємстві - суб’єкті ЗЕД з мінімальними обов’язками при максимальній заробітній платі.

У змісті корисливого  мотиву можуть виступати будь-які потреби, але обов’язково індивідуальні. При чому трансформація такої потреби у користь, як стверджують автори монографії «Корислива злочинна діяльність» А.Ф.Зелінський та М.Й. Коржанський, відбувається, «якщо предметом, який її задовольняє є: а) чуже майно (речі, що мають споживчу вартість, їх грошовий еквівалент, а також цінні папери); б) природні речові блага (земля, дикі тварини і т.д.); в) майнові права, що не належать винній особі; г) звільнення від майнових обов’язків; д) скорочення витрат, звичних для даної особи, або необхідних у даній конкретній ситуації» [60, с.46].

У психології мотив розглядається  як засіб задоволення актуалізованих потреб, які можуть бути найрізноманітнішими: від індивідуально-органічних потреб (в їжі, одязі, житлі і т.п.) до потреб у самоствердженні, спілкуванні, співчутті, престижі, суспільному визнанні та ін. Будь-яка індивідуальна життєва потреба, що задовольняється за рахунок майна, права на майно, звільнення від майнових обов’язків може стати корисливим мотивом. Коли ж засоби, які задовольняють егоїстичні потреби працівника правоохоронного органу, не мають матеріального виміру, можна стверджувати про наявність ознак різновиду мотиву зловживання владою, названого законодавцем „інші особисті інтереси”.

Як вказує В.О. Навроцький, для іншої особистої заінтересованості  характерним є те, що: а) службова особа отримує вигоду нематеріального  характеру; б) дії вчиняються в особистих інтересах службової особи, від зловживання владою або службовим становищем особа має моральне задоволення, самоутверджується, підвищує свій особистий престиж тощо [62, с.501-502]. В особистих інтересах шляхом зловживання владою реалізуються такі почуття і спонукання людини, як ревнощі, помста, заздрощі, службові амбіції, протекціонізм, бажання прикрасити дійсний стан справ, отримати взаємну послугу, заручитись підтримкою у вирішенні якогось питання, приховати свою некомпетентність та ін. Особистий інтерес проявляється, для прикладу, в діях працівника міліції, що вчиняються з використанням влади всупереч інтересам служби з тим, щоб спричинити шкоду іншій особі, з якою він знаходиться в неприязних стосунках, скажімо, незаконно порушує кримінальну справу відносно сусіда. Загалом спектр інтересів особи надзвичайно широкий, якщо не сказати безмежний.

Окрім наведеного, можливі  й інші непорозуміння з приводу  певних груп мотивів зловживання  владою. Так, у літературі часто зустрічається  опис такого різновиду мотиву зловживання владою, як хибно зрозумілі інтереси служби. Про них згадує, зокрема, А.В. Воронцов, додаючи водночас і таке поняття, як хибно зрозуміла службова необхідність [105, с.166-169].

Як нам видається, під такі корисні для громадян і держави прагнення, насправді, маскується кар’єризм, бажання догодити керівництву, отримати незаслужену премію чи інше заохочення по службі, уникнути дисциплінарної відповідальності за службову недбалість, будь-яким способом завоювати авторитет в колективі. Іншими словами, тут наявні ознаки мотиву «інші особисті інтереси», а при діянні на задоволення потреб начальника чи колеги по службі ― інтереси третіх осіб. Одначе слід зауважити, що ці мотиви будуть лише тоді, коли винний, вчиняючи зловживання владою, усвідомлює, що він діє всупереч інтересам служби, а відтак, умисно, як це і випливає з диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.