Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

27. Судам слід у встановленому  законом порядку вживати заходів  до усунення виявлених органом  дізнання, слідчим чи прокурором  причин і умов вчинення злочину  або суспільно небезпечного діяння, а також реагувати на недоліки  в діяльності відповідних організацій  та окремих осіб, зокрема керівників  психіатричних закладів, на які  Законом N 1489-III покладено обов'язок  здійснювати нагляд за здоров'ям  хворих на психічні розлади  і які згідно з ч. 2 ст. 95 КК  зобов'язані після закінчення  шестимісячного терміну застосування  до цих осіб примусових заходів  медичного характеру надсилати  судам відповідні повідомлення  і висновки.

 

 

 

 

5. Поняття вини та її форми

 

Вчинення умисного злочину та злочину  з необережності

Психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, може виражатись у формі умислу (ст. 24 КК) або необережності (ст. 25 КК).

Ст. 24 КК України поділяє умисел на два види: прямий і непрямий.

Під прямим умислом розуміють таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала  суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

За непрямого умислу особа усвідомлювала  суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо  припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

Свідомість і передбачення становлять інтелектуальну ознаку умислу, а бажання  або свідоме допущення наслідків  — вольову. При вчиненні конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання  інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і є основою  розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.

Інтелектуальна ознака прямого  умислу полягає в усвідомленні суспільно  небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Усвідомленість суспільно небезпечного характеру — це не тільки розуміння  фактичної сторони того, що вчиняється, в тому числі значущості об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й соціального значення діяння, його соціальної шкідливості.

Передбачення означає, що у свідомості певної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння, що має конкретний характер. Особа чітко уявляє, що саме від її конкретного діяння настануть  або можуть настати конкретні  суспільно небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу —  це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Найчастіше особа прагне в цьому  разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу.

Як і прямий, непрямий умисел має  також свої інтелектуальну та вольову  ознаки. Усвідомленість за непрямого  умислу є аналогічною усвідомленості в умислі прямому. Передбачення ж  має свою розпізнавальну особливість. Як і за прямого, воно має конкретний характер. Особа в цьому разі чітко  усвідомлює, що саме її конкретна дія  чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого  діяння. Передбачення неминучості настання наслідку за непрямого умислу виключається.

Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно  небезпечного наслідку. Однак основна  його сутність — вольова ознака, тобто відсутність бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Попри  передбачення такого наслідку, особа  не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Найчастіше таке свідоме допущення полягає  в байдужому ставленні до наслідків. В окремих випадках свідоме допущення  суспільно небезпечних наслідків  може проявитися в безпідставному сподіванні на їх ненастання, коли особа діє  навмання, не розраховуючи на відвернення  цих наслідків.

Необережність поряд з умислом  — це одна з форм вини у кримінальному  праві. Необережна форма вини притаманна порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту, вимогам законодавства  про охорону праці й безпеку  виробництва, окремим службовим  та іншим злочинам.

У ч. 1 ст. 25 КК визначено два види необережності: злочинна самовпевненість  та злочинна недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних  наслідків свого діяння (дії або  бездіяльності), але легковажно розраховувала  на їх відвернення; необережність є  злочинною недбалістю, якщо особа  не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків  свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Аналіз статей Особливої частини  КК свідчить, що у більшості випадків передбачено відповідальність за необережні злочини у зв’язку з настанням  суспільно небезпечних наслідків (див., наприклад, ст.ст. 119, 286, 367).

Злочинна самовпевненість, як і  інші види вини, характеризується двома  ознаками — інтелектуальною і  вольовою.

На відміну від визначення умислу, закон тут не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого  нею діяння (дії, бездіяльності). Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно  небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти  можливості настання суспільно небезпечних  наслідків. Тому, діючи у відповідній  конкретній обстановці, особа не усвідомлює і реального розвитку причинного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б  це зробити, якщо б діяла більш  уважно.

Вольова ознака злочинної самовпевненості  полягає у тому, що особа легковажно розраховує на цілком реальні, певні  обставини, які за своїми властивостями, зв’язками зможуть відвернути настання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні  або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи тощо.

Попри впевненість суб’єкта у ненастанні наслідків, розрахунок його виявляється  неправильним (легковажним), оскільки надія на певні обставини (властивості, зв’язки діяння) або частину таких  була помилковою і не змогла відвернути суспільно небезпечних наслідків. Таку помилку особи зумовлено  тим, що вона переоцінила можливість і значення обставин, на які розраховувала.

Злочинна недбалість відрізняється  від інших видів вини (прямого  і непрямого умислу, злочинної  самовпевненості) тим, що особа не передбачає настання суспільно небезпечних  наслідків. Для встановлення злочинної  недбалості також необхідно дослідити  її інтелектуальну і вольову ознаки.

Інтелектуальна ознака полягає  в тому, що особа не усвідомлює суспільної небезпечності здійснюваного нею  діяння (дії або бездіяльності), а  також не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків  від цього діяння. Суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпечності  вчинюваного ним діяння (дії або  бездіяльності), що і є головною рисою  в характеристиці його ставлення  до діяння.

Непередбачення можливості настання наслідків свідчить про неуважне ставлення особи до суспільних інтересів, її недостатню передбачливість під  час здійснення службових обов’язків, виконання спеціальних правил, які  регулюють ту чи іншу професійну діяльність, додержання загальновизнаних норм людського  спілкування. За дбайливого ж ставлення  до суспільних інтересів особа передбачає можливі небезпечні наслідки своєї  дії (бездіяльності) та або запобігає  їм, або відмовляється від такого діяння.

Вольова ознака злочинної недбалості полягає у тому, що особа, маючи  реальну можливість передбачити  суспільно небезпечні наслідки своєї  поведінки, не мобілізує інтелектуальні та психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні  для запобігання таким наслідкам.

У частині 3 ст. 25 КК законодавець сформулював  недбалість щодо злочинів із матеріальним складом. Щодо злочинів з формальним і усіченим складами, то характеризувати  ознаки треба щодо діяння (дії або  бездіяльності), а не щодо наслідків. Тож для таких злочинів недбалість можна визначити таким чином: особа, яка вчинила діяння (дію  або бездіяльність), не усвідомлювала  його суспільної небезпечності, хоча повинна  була і могла це усвідомлювати.

Від злочинної недбалості слід відрізняти випадок (казус) — самостійний вид  психічного ставлення до суспільно  небезпечних наслідків. Він має  місце у разі, якщо наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку  з діянням (дією або бездіяльністю) особи, яка, однак, не тільки не передбачала  можливості їх настання, а й не могла  їх передбачити. Неможливість передбачення суспільно небезпечних наслідків  може бути зумовлена як суб’єктивними  особливостями особи (браком необхідних знань, навичок, досвіду, слабкими розумовими здібностями, хворобою тощо), так і  тією конкретною обстановкою, в якій було вчинено діяння, що спричинило наслідки.

Випадок (казус) виключає кримінальну  відповідальність за відсутності складу злочину в поведінці особи.

 

 

 

 

 

 

6. Співучасть у злочині. Види співучасників. Відмежування співучасті від переховування або обіцяного неповідомлення про підготовлюваний або вчинюваний злочин. Кримінальна відповідальність співучасників 

 

Поняття співучасті

У статті 26 КК передбачено, що співучастю у злочині визнається умисна спільна  участь декількох суб’єктів злочину  у вчиненні умисного злочину. Це формулювання розроблено в результаті багаторічних теоретичних досліджень і є розвитком  поняття співучасті, що містилося  у ст. 19 КК 1960 р.

Слід мати на увазі, що співучасть не створює будь-яких особливих, інших  підстав відповідальності — такою  підставою і тут, відповідно до ч. 1 ст. 2 КК вчинення діяння, що містить  ознаки складу злочину, але здійснене  у співучасті. Те, що норму про  співучасть вміщено в Загальній  частині КК, означає, що її слід застосовувати  у будь-якому випадку вчинення злочину, передбаченого в Особливій  частині КК, але за наявності ознак  співучасті. Наприклад, положення ст. 26 застосовуються при вчиненні вбивств, грабежів, розбоїв, зґвалтувань, викрадення наркотиків тощо.

Розкриваючи поняття співучасті, слід встановлювати її об’єктивну і суб’єктивну  сторони, інакше кажучи, об’єктивні й  суб’єктивні ознаки цієї форми злочину.

Об’єктивні ознаки співучасті полягають  у тому, що:

співучасть є тільки там, де у  злочині беруть участь кілька осіб, тобто дві й більше. Причому  кожна з них повинна мати ознаки суб’єкта злочину — бути особою фізичною, осудною і досягти віку кримінальної відповідальності;

це діяльність спільна, що передбачає такі три моменти:

а)  злочин здійснюється загальними зусиллями всіх співучасників;

б)  наслідок, якого досягають  унаслідок вчинення злочину, є єдиним, неподільним,

 загальним для всіх співучасників;

в)  між діями співучасників  і злочином, що його вчинив виконавець, існує

 причинний зв’язок, причому  опосередкований, бо загальний  результат досягається

 лише шляхом свідомої діяльності  виконавця.

4. Суб’єктивні ознаки співучасті  — умисна спільна участь у  вчиненні умисного злочину. У  законі щодо суб’єктивної сторони  співучасті у злочині (суб’єктивних  ознак співучасті) зазначено, що  злочин вчинюється умисно і  спільно.

Діяти умисно за співучасті означає, що всі співучасники мають спільний умисел. Тобто, спільність характеризує не тільки об’єктивну, але й суб’єктивну  сторону співучасті у злочині. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди є змова на вчинення конкретного  злочину. Причому змова — це обов’язкова  ознака будь-якої співучасті.

Умисел за співучасті, як і у  злочині, вчинюваному однією особою, містить інтелектуальні та вольові  моменти.

 

Специфіка інтелектуального моменту  полягає в тому, що співучасник  усвідомлює суспільну небезпечність  не тільки вчиненого ним особисто діяння, а і того, яке вчинює виконавець. Співучасник також передбачає, що в результаті цих дій виконавця  настане суспільно небезпечний  наслідок. Іншими словами, співучасник  повинен бути обізнаний про злочинні наміри, злочинні діяння виконавця.

Щодо вольового моменту умислу, то це бажання всіх співучасників, щоб  настали наслідки, яких своїм безпосереднім  діянням прагне досягти виконавець. У злочинах із формальним складом  співучасники бажають, щоб виконавець вчинив узгоджене ними злочинне діяння.

             Співучасть у злочині можлива не тільки з прямим, а і з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці виконавця (співвиконавця) або пособника.

Щодо мети та мотивів діяння, то вони можуть бути як однаковими, так  і різними. Наприклад, при вчиненні вбивства всі співучасники можуть мати один мотив — помста до потерпілого. Але можуть бути і ситуації, коли співучасники діють з різними мотивами і метою. Приміром, при вбивстві на замовлення виконавець, підкуплений підбурювачем, діє з користі, а сам підбурювач може керуватися мотивом помсти, заздрощів до потерпілого. Несхожість мети і мотивів не виключає співучасть у злочині. Вона може впливати в деяких випадках на кваліфікацію злочину, про що йтиметься далі, і враховуватися при призначенні покарання співучасника.

 

Види співучасників

Співучасники в злочині можуть виконувати різні ролі — однорідні  або різнорідні функції. Частина 1 ст. 27 КК передбачає, що поряд із виконавцем співучасниками визнаються організатор, підбурювач та пособник.

Виконавець (співвиконавець) відповідно до ч. 2 ст. 27 КК — це особа, яка у  співучасті з іншими суб’єктами злочину  безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК України.