Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

Як вже було зазначено, у КК поняття  неосудності розкрито за допомогою  двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного).

Медичний критерій окреслює всі  можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 виокремлено  чотири види психічних захворювань:

хронічна психічна хвороба;

тимчасовий розлад психічної діяльності;

слабоумство;

інший хворобливий стан психіки.

Хронічні психічні хвороби є  поширеними, до них належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз тощо. Усі вони мають такий, що прогресує, важковиліковний чи взагалі невиліковний характер. Хоча і за цих захворювань  можливі, так звані, світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної  діяльності є гостре, короткочасне психічне захворювання, що перебігає  у вигляді приступів. Воно раптово  виникає (найчастіше внаслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих  обставин раптово припиняється. До таких захворювань відносять  різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, білу гарячку й  ін.

Слабоумство (олігофренія) — найбільш тяжке психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим  видом порушення психіки, що вражає розумові можливості людини. Можливі  три форми слабоумства: ідіотія (найглибший ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найбільш легка форма). Отже, між собою ці захворювання відрізняються різним ступенем тяжкості враження психіки.

Під іншим хворобливим станом психіки  розуміють такі хворобливі її розлади, що не охоплюються раніше названими  трьома видами психічних захворювань. Це важкі форми психостенії, явища  абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) тощо. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями можуть бути прирівняні до них.

Інші можливі психічні стани, що негативно впливають на поведінку  особи, наприклад, фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках їх можна розглядати лише як обставини, що пом’якшують відповідальність (наприклад  стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві — ст. 116 КК).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час  вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Це є лише підстава для встановлення критерію юридичного, який остаточно  визначає стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності полягає  в нездатності особи під час  вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок  наявності психічного захворювання — тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності виражений двома  ознаками:

інтелектуальною — особа не могла  усвідомлювати свої дії (бездіяльність);

вольовою — особа не могла  керувати своїми діями.

Під “своїми діями” тут розуміють  не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені  певною статтею КК.

Кожна із визначених ч. 2 ст. 19 КК особливостей інтелектуальної та вольової ознак  має відносну самостійність і  рівне значення при визначенні поняття  неосудності.

Юридичний критерій містить ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь  впливу психічного захворювання на здатність  усвідомлювати характер вчинюваного  діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. У цьому полягає нерозривний  зв’язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу  неосудності.

Отже, особу може бути визнано неосудною  тільки у разі, якщо встановлено  одну з ознак критерію юридичного на підставі хоча б однієї з ознак  критерію медичного.

Розкриваючи поняття осудності  та неосудності особи, яку притягають до кримінальної відповідальності, слід звернути увагу на питання обмеженої  осудності.

Ст 20 КК передбачає, що кримінальній відповідальності підлягає особа, визнана судом обмежено осудною, тобто такою, яка під  час вчинення злочину через психічний  розлад не здатна була повною мірою  усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Значення обмеженої осудності  полягає в тому, що її враховує суд  при призначенні покарання і  вона є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Примусові заходи медичного характеру

 Згідно зі ст. 92 КК примусовими  заходами медичного характеру  є надання амбулаторної психіатричної  допомоги, поміщення особи, яка  вчинила суспільно небезпечне  діяння, що підпадає під ознаки  діяння, передбаченого Особливою  частиною КК України, до спеціального  лікувального закладу з метою  її обов’язкового лікування,  а також запобігання вчиненню  нею суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру  органічно поєднують два критерії:

юридичний;

медичний.

Юридичний критерій полягає у тому, що поняття і мету, підставу і  види, порядок застосування, виконання, продовження, зміни, припинення зазначених заходів регламентує кримінальне  та кримінально-процесуальне законодавство.

Медичний критерій означає, що за своїм  змістом ці заходи є лікувальними. Діагноз хвороби, рекомендації щодо призначення та проведення лікування, профілактики психічних захворювань  тощо визначають у своєму висновку лікарі-психіатри.

Психіатрична допомога — це комплекс заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров`я осіб на підставах та в порядку, передбачених законодавством, профілактику, діагностику  психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Психіатрична допомога може надаватися: а) амбулаторно (в амбулаторних умовах); та б) стаціонарно (в стаціонарних умовах понад 24 години поспіль).

Примусові заходи медичного характеру  є мірою державного примусу. Їх призначають, продовжують, змінюють та припиняють тільки в судовому порядку, застосовують незалежно  від бажання та волі душевнохворого. Водночас вони не є:

окремим видом покарання, адже немає  елемента кари;

не мають на меті виправлення  хворого;

не тягнуть його судимість.

Підставою застосування примусових заходів  медичного характеру є:

вчинення суспільно небезпечного діяння, ознаки якого передбачено  в статтях Особливої частини  КК (п. 1 ст. 93), або злочину (п.п. 2 і 3 ст. 93);

наявність у особи психічного захворювання;

визнання судом особи такою, що становить небезпеку для себе або інших осіб.

Мета застосування примусових заходів  медичного характеру полягає  в обов’язковому лікуванні, а  також запобіганні вчиненню суспільно  небезпечного діяння з боку особи, яка  страждає на психічну хворобу, що становить  небезпеку для хворого та інших  осіб.

На підставі ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру може бути застосовано  судом лише до осіб:

які вчинили у стані неосудності  суспільно небезпечні діяння;

які вчинили у стані обмеженої  осудності злочини;

які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу  до постановлення вироку або під  час відбування покарання.

Законодавство передбачає можливість застосування лікування в примусовому  порядку разом з покаранням, призначеним  особам обмежено осудним та тим, які  під час відбування покарання  захворіли на психічну хворобу. До осіб другої категорії (обмежено осудних) закон  допускає застосування лише одного виду примусових заходів медичного характеру  — надання примусової амбулаторної психіатричної допомоги.

Відповідно до ч. 2 до ст. 416 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), примусові  заходи медичного характеру застосовують лише до осіб, які є небезпечними для інших. Їх призначення є правом, а не обов’язком суду. Не можна застосовувати  зазначені заходи до особи, яка вчинила  суспільно небезпечні діяння у стані  неосудності або захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, але до винесення вироку одужала або її психічний стан змінився настільки, що вона вже не є суспільно небезпечною.

За недотримання принципів надання  психіатричної допомоги, пов’язане  з поміщенням до психіатричного закладу  завідомо психічно здорової особи, передбачено  кримінальну відповідальність за ст. 151 КК України.

Види примусових заходів медичного  характеру

Ст. 94 КК передбачає вичерпний перелік  примусових заходів медичного характеру:

Надання амбулаторної психіатричної  допомоги в примусовому порядку, яке може бути застосоване до особи, що за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом —  щодо психічно хворого, який за своїм  психічним станом і характером вчиненого  суспільно небезпечного діяння потребує тримання в психіатричному закладі  та лікування в примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм  психічним станом не становить загрози  для суспільства, але потребує тримання в психіатричному закладі та лікування  в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу з суворим наглядом —  щодо психічно хворого, який вчинив суспільно  небезпечне діяння, пов’язане з  посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, що за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку  для суспільства і потребує тримання в психіатричному закладі в умовах суворого нагляду.

Конкретний примусовий захід призначає  суд, враховуючи:

характер та тяжкість захворювання;

тяжкість вчиненого діяння;

ступінь небезпечності психічно хворого  для себе або інших осіб.

Примусове лікування

Відповідно до ст. 96 КК, примусове  лікування суд може застосувати  незалежно від призначеного покарання  до осіб, що вчинили злочини і  страждають на захворювання, яке становить  небезпеку для здоров’я інших  осіб.

Підставою застосування примусового  лікування є сукупність таких  умов:

засудження особи за вчинений злочин до покарання;

наявність у неї хвороби, що становить  небезпеку для здоров’я інших  осіб.

Соціально небезпечними захворюваннями є туберкульоз, психічні, венеричні  захворювання, СНІД, а також карантинні захворювання.

Особливо небезпечні інфекційні хвороби  — це інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта  гарячка), що характеризуються важкими  та стійкими розладами здоров’я у  значної кількості хворих, високим  рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення.

Підставою для застосування примусового  лікування є медичний висновок про  те, що засуджена до покарання особа  страждає на хворобу, що становить небезпеку  для інших осіб, і не має протипоказань  до такого лікування. Медичний висновок, як і інші матеріали справи, має  значення одного з доказів, який підлягає перевірці та оцінці суду. Рекомендації, які містяться в медичному  висновку про необхідність застосування примусового лікування, для суду є необов’язковими. Призначення  примусового лікування, передбаченого  ст. 96 КК, є правом, а не обов’язком суду. Свою незгоду з рекомендацією  лікарів він повинен мотивувати у вироку (ст. 75 КПК).

 Слід зазначити, що лікування встановлюють залежно від виду покарання. У разі призначення покарання у виді позбавлення або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. Згідно з ч. 2 ст. 96 КК, при призначенні інших видів покарання — в спеціальних лікувальних закладах.

Продовження, заміна або припинення застосування заходів медичного  характеру

Частиною 1 ст. 95 КК встановлено, що продовжує, змінює або припиняє застосування примусових заходів медичного характеру  суд за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає  особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії  лікарів-психіатрів, що обґрунтовує  необхідність продовження, зміни або  припинення застосування таких примусових заходів.

Ухваливши зазначене рішення, суд  не має права вказувати строк  застосування відповідних заходів, оскільки тривалість таких заходів  залежить від багатьох факторів (наприклад, характеру і тяжкості захворювання, динаміки його перебігу, методів лікувальних  заходів, фізіотерапевтичних методів  та їх впливу на стан психічного здоров’я хворого тощо). Лікування в примусовому  порядку може бути і безстроковим у разі, якщо психічна хвороба є  невиліковною. Загалом, строки примусових заходів медичного характеру, а  також зміни в застосуванні залежать від досягнення їх мети: одужання психічно хворої особи і запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Передумовою для перегляду судового рішення про надання психіатричної  допомоги  є  нейтралізація  суспільної  небезпеки  психічно  хворого  внаслідок застосування до нього  примусових заходів медичного характеру.

Примусові заходи медичного характеру  суд змінює за потреби призначення  інших видів цих заходів. Наприклад, у разі погіршення стану психічного здоров’я особи, якій надається амбулаторна  психіатрична допомога в примусовому  порядку, та ухилення від виконання  цією особою рішення суду про надання  їй такої допомоги, може бути призначено госпіталізацію до психіатричного закладу (ч. 2 ст. 12 Закону України “Про психіатричну допомогу”).