Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

Примусові заходи медичного характеру  припиняють у зв’язку з одужанням  або зміною психічного стану особи  настільки, що це виключає її суспільну  небезпечність (п. 13 постанови Пленуму  Верховного Суду України “Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру”).

Адміністрація психіатричного закладу  не має права без відповідного судового рішення втручатися в перегляд надання психіатричної допомоги. У цьому полягає судовий контроль за застосуванням примусових заходів  медичного характеру як гарантія дотримання прав і свобод хворого.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру  через зміну психічного стану  особи на краще, суд може передати її на лікування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом (ч. 3 ст. 95 КК). Надання такої психіатричної  допомоги не є примусовим.

Якщо ж примусові заходи медичного  характеру припиняють через видужання  особи, яка вчинила злочин у стані  осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку, вона підлягає покаранню на загальних  підставах (ч. 4 ст. 95 КК).

Одночасно зі скасуванням примусових заходів медичного характеру  щодо особи, яка захворіла на душевну  хворобу після вчиненого злочину, після її видужання суд має  вирішити питання про відновлення кримінальної справи. При цьому у разі закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, скасування кримінального закону, наявності акта про амністію та інших підстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої розглядають справу, якщо така згода необхідна, кримінальну справу необхідно закрити (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду Ук р а ї н и “Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру”).

Строк застосування примусових заходів  медичного характеру зараховується  за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 84 КК: один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Доречно відмітити ключові положення  Постанови Пленуму ВСУ від 3 червня 2005 року N 7 Про практику застосування судами примусових заходів медичного  характеру та примусового лікування, а саме:

1. За змістом положень КК, Законів  від 22 лютого 2000 р. N 1489-III "Про психіатричну  допомогу" (далі - Закон N 1489-III) та  від 19 листопада 1992 р. N 2801-XII "Основи  законодавства України про охорону  здоров'я" (далі - Закон N 2801-XII) метою  застосування примусових заходів  медичного характеру і примусового  лікування є:

1) вилікування чи поліпшення  стану здоров'я осіб, названих  у статтях 19, 20, 76, 93 та 96 КК;

2) запобігання вчиненню зазначеними  особами нових суспільно небезпечних  діянь (злочинів), відповідальність  за які передбачена нормами  КК.

Враховуючи те, що досягнення цієї мети пов'язане одночасно з комплексом заходів соціальної реабілітації та з медикаментозним й іншим  медичним впливом на здоров'я осіб, до здійснення якого зобов'язують судові рішення, суди повинні суворо додержувати  вимоги законодавства, що регулює застосування примусових заходів медичного характеру  та примусового лікування, підвищувати  рівень судового розгляду справ зазначеної категорії, забезпечувати постановлення  законних і обґрунтованих судових рішень.

При цьому необхідно розмежовувати  такі передбачені законодавством види примусової психіатричної допомоги і лікування, які застосовуються за рішенням суду:

а) примусові заходи медичного характеру  у виді амбулаторної психіатричної  допомоги, госпіталізації до психіатричних  закладів зі звичайним, посиленим чи суворим наглядом, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно  небезпечні діяння (злочини) в стані  неосудності (обмеженої осудності) або вчинили злочини у стані  осудності, але до постановлення  вироку чи під час відбування покарання  захворіли на психічну хворобу (ст. 19 Закону N 1489-III, статті 19, 20, частини 1, 4 ст. 84, статті 92 - 95 КК);

б) примусове лікування, що здійснюється закладами охорони здоров'я чи медичними службами кримінально-виконавчих установ щодо осудних та обмежено осудних осіб, які вчинили злочини  і мають хворобу, що становить  небезпеку для здоров'я інших  осіб (ст. 96 КК);

           в) невідкладна примусова амбулаторна чи стаціонарна психіатрична допомога у психіатричних закладах, що надається особам, які за станом свого психічного здоров'я становлять небезпеку для себе або оточуючих, але не вчинили жодного суспільно небезпечного діяння, відповідальність за яке передбачена нормами КК (статті 12, 14, 16, 17 Закону N 1489-III).

Крім того, суд може покласти обов'язок:

а) пройти в закладах охорони здоров'я  лікування від певних хвороб, що становлять небезпеку для здоров'я  інших осіб, - на осудну чи обмежено осудну особу, яка вчинила злочин і звільнена від відбування покарання  з випробуванням (п. 5 ч. 1 ст. 76 КК);

б) здійснювати обов'язковий лікарський нагляд щодо особи, яка має психічний  розлад, у разі визнання недоцільним  застосування до неї примусових заходів  медичного характеру або його скасування (припинення) внаслідок  поліпшення її психічного стану - на родичів  або опікунів, котрим особа передана на піклування до її одужання (ч. 6 ст. 94, ч. 3 ст. 95 КК).

2. Якщо при проведенні досудового  слідства не були з достатньою  повнотою з'ясовані всі обставини,  що мають істотне значення  для правильного вирішення справи, і цю прогалину неможливо усунути  в судовому засіданні, суд зобов'язаний  повернути кримінальну справу  на додаткове розслідування у  порядку, передбаченому в ст. 281 Кримінально-процесуального кодексу  України (далі - КПК).

3. Неосудність та обмежена осудність  є юридичними категоріями, а  тому визнання особи неосудною  (ч. 2 ст. 19 КК) чи обмежено осудною  (ч. 1 ст. 20 КК) належить виключно до  компетенції суду.

Разом з тим слід враховувати, що примусові заходи медичного характеру  мають застосовуватися лише за наявності  у справі обгрунтованого висновку експертів-психіатрів про те, що особа страждає на психічну хворобу чи має інший психічний  розлад, які зумовлюють її неосудність  або обмежену осудність і викликають потребу в застосуванні щодо неї  таких заходів, а примусове лікування  щодо осіб, які вчинили злочини  та страждають на хворобу, що становить  небезпеку для здоров'я інших  осіб (ст. 96 КК), - висновку судово-медичної експертизи.

Суди повинні критично оцінювати  зазначені висновки з точки зору їх наукової обгрунтованості, переконливості й мотивованості, оскільки згідно зі статтями 65, 67, 75 КПК ці висновки є  доказами у справі, які не мають  наперед установленої сили, не є  обов'язковими для суду, але незгода  з ними має бути вмотивована у  відповідних ухвалі, вироку, постанові  суду.

Коли ж висновки експертиз є  недостатньо зрозумілими, неповними  або виникає потреба у з'ясуванні додаткових питань, суд повинен викликати  в судове засідання експерта-психіатра  чи судово-медичного експерта, а  за умов, зазначених у частинах 5, 6 ст. 75 КПК, - призначити додаткову чи повторну експертизу.

4. Виходячи з принципу презумпції  невинуватості у вчиненні злочину,  закріпленого у ст. 62 Конституції,  ст. 2 КК, ч. 2 ст. 15 КПК, а також із  сформульованого у ст. 3 Закону N 1489-III принципу презумпції психічного  здоров'я людини (згідно з яким  кожна особа вважається такою,  що не має психічного розладу,  доки наявність такого розладу  не буде встановлено на підставах  і в порядку, передбачених зазначеним та іншими законами) судам слід мати на увазі, що до набрання законної сили судовим рішенням про неосудність особи і застосування до неї примусових заходів медичного характеру вона не обмежується в правах, якими наділена згідно з Конституцією і законами України.

5. Коло осіб, щодо яких можуть  бути застосовані примусові заходи  медичного характеру, визначено  у ст. 93 КК, а вичерпний перелік  видів цих заходів - у ст. 94 цього  Кодексу.

Розглядаючи справи про застосування примусових заходів медичного характеру, суди повинні враховувати, що такі заходи, як надання амбулаторної психіатричної  допомоги у примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу  зі звичайним, посиленим або суворим  наглядом, передбачені ст. 94 КК, можуть застосовуватися до осіб, які вчинили  суспільно небезпечні діяння (злочини) в стані неосудності (обмеженої  осудності) або вчинили злочини  в стані осудності чи обмеженої  осудності, але до постановлення  вироку або під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними.

Судам потрібно мати на увазі, що тимчасовий розлад психічної діяльності особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) або керувати ними, що настав після вчинення злочину (як до постановлення вироку, так  і під час відбування покарання), також може бути підставою для  застосування примусових заходів медичного  характеру.

6. Враховуючи те, що згідно зі  ст. 20 КК особа, визнана обмежено  осудною, підлягає кримінальній  відповідальності, слід визнати,  що справу щодо такої особи  необхідно направляти до суду  з обвинувальним висновком, в  якому мають міститися дані  про психічне захворювання цієї  особи.

Визнати правильною практику тих судів, які, отримавши на розгляд кримінальну  справу з обвинувальним висновком  та визнавши під час судового розгляду, що злочин вчинено в стані обмеженої  осудності особою, яка внаслідок  загострення наявного у неї психічного розладу потребує застосування примусових заходів медичного характеру, постановляють  обвинувальний вирок і при  призначенні засудженому покарання  враховують його психічний стан як пом'якшуючу покарання обставину  з одночасним застосуванням примусового  заходу медичного характеру у  виді амбулаторної психіатричної допомоги за місцем відбування покарання.

Примусові заходи медичного характеру  можуть застосовуватися до засудженої обмежено осудної особи також  при звільненні її від покарання  в разі, коли вона під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч. 1 ст. 84 КК).

Роз'яснити судам, що обмежено осудна особа може бути звільнена від  кримінальної відповідальності чи покарання  або від його подальшого відбування у випадках, передбачених законом, у  тому числі на підставі акта амністії.

7. До неосудних (не здатних  усвідомлювати свої дії або  керувати ними) та обмежено осудних  (не здатних повною мірою усвідомлювати  свої дії або керувати ними) осіб за медичними критеріями  не можуть застосовуватись однакові  примусові заходи медичного характеру  з числа передбачених частинами  3 - 5 ст. 94 КК. З огляду на те, що  надання в примусовому порядку  амбулаторної психіатричної допомоги  застосовується щодо осіб, які  мають психічні розлади, наявність  яких саме і є критерієм  обмеженої осудності (ч. 1 ст. 20, ч. 2 ст. 94 КК), судам слід враховувати,  що до осіб, визнаних обмежено  осудними, у разі потреби може  застосовуватися лише цей вид  примусових заходів медичного  характеру. Своєрідність зазначеної  психіатричної допомоги полягає  в тому, що вона надається обмежено  осудним особам у примусовому  порядку одночасно з відбуванням  покарання, призначеного за вироком  суду.

8. За змістом статей 20, 94 КК надання  обмежено осудній особі амбулаторної  психіатричної допомоги у примусовому  порядку не зумовлюється призначенням  їй певного виду покарання.  Тому слід вважати, що ця  допомога може надаватися таким  особам незалежно від виду  призначеного їм покарання: якщо  воно пов'язане з позбавленням  волі, то здійснення зазначеного  примусового заходу медичного  характеру покладається на медичну  службу кримінально-виконавчих установ,  а якщо не пов'язане, - на психіатричні  заклади органів охорони здоров'я  за місцем проживання засуджених.

З огляду на вимоги статей 19, 94 КК, ст. 19 Закону N 1489-III до осіб, визнаних судом  неосудними, залежно від характеру  і тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння та ступеня небезпечності  психічно хворого для себе або  інших осіб може бути застосована  госпіталізація до психіатричних закладів зі звичайним, посиленим чи суворим  наглядом або їм може бути надана у  примусовому порядку амбулаторна  психіатрична допомога за місцем проживання.

9. Внесення в судове засідання  справи, яка надійшла до суду  від прокурора в порядку, передбаченому  ст. 418 КПК, має оформлятися згідно  зі ст. 419 КПК відповідною постановою  судді, - якщо він погодиться з  постановою слідчого. У разі незгоди  внаслідок допущення під час  досудового слідства таких порушень  вимог КПК, без усунення яких  справа не може бути призначена  до судового розгляду, суддя своєю  постановою відповідно до ст. 246 КПК направляє справу на  додаткове розслідування. Зазначені  питання розглядаються суддею  одноособово з обов'язковою участю  прокурора і з повідомленням  захисника. При цьому в разі  потреби ведеться протокол судового  засідання.

У постанові про внесення в судове засідання справи про застосування примусових заходів медичного характеру  суддя зобов'язаний вирішити питання, що стосуються підготовки справи до судового розгляду, зокрема про:

- день і місце слухання справи  в судовому засіданні;

- необхідність її розгляду в  закритому чи відкритому судовому  засіданні;

- вручення особі, якщо цьому  не перешкоджає характер її  захворювання, або її представнику (законному представнику чи захиснику)  копії постанови слідчого;

- виклик у судове засідання  прокурора і захисника;

- список осіб, які підлягають  виклику й допиту в судовому  засіданні;

- витребування додаткових доказів;

- можливість участі в судовому  засіданні особи, щодо якої  розглядається справа (запит суду  до лікарсько-консультативної комісії  щодо спроможності особи перебувати  в судовому засіданні);