Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є  важливою гарантією реалізації конституційного  положення про те, що “кожний  має право захищати своє життя  і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань” (ч. 2 ст. 28 Конституції України).

Оскільки здійснення необхідної оборони  є суб’єктивним правом, а не обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права  не тягне за собою якоїсь відповідальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний доводити до відома державних або  інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони.

Згідно з ч. 1 ст. 36 КК право на необхідну оборону виникає лише за наявності відповідної підстави, якою є вчинення суспільно небезпечного посягання, що зумовлює у того, хто  захищається, необхідність у негайному  його відверненні або припиненні шляхом заподіяння шкоди тому, хто  посягає. Ця підстава необхідної оборони  складається з двох елементів: суспільно  небезпечного посягання і необхідності в його негайному відверненні  або припиненні.

Під суспільно небезпечним посяганням розуміють посягання з боку людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК. Посягнути  — означає спробу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільно небезпечною, якщо її об’єктом є правоохоронювані права та інтереси особи, що захищається, або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави: життя, здоров’я, особиста і статева свобода, честь  і гідність особи, власність, недоторканність  житла, а також інші права і  законні інтереси особи, що захищається, або іншої особи; громадська безпека  і громадський порядок, спокій громадян і недоторканість їх власності тощо; зовнішня безпека й обороноздатність країни, збереження державної та військової таємниці, недоторканність державних  кордонів тощо. Тобто, коло правоохоронюваних  інтересів, що можуть бути об’єктом посягання, є практично необмеженим. Однак  слід зазначити, що діяння, що не є суспільно  небезпечним, за жодних обставин не може зумовити право на необхідну оборону.

Істотною характеристикою суспільно  небезпечного посягання є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна  оборона. Воно має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду України в  постанові “Про судову практику у  справах про необхідну оборону” від 26 квітня 2002 р. зазначив, що стан необхідної оборони виникає не тільки в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, але й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди.

Другим елементом, що характеризує підставу необхідної оборони, є наявність  у того, хто захищається, необхідності в негайному відверненні або  припиненні наявного суспільно небезпечного посягання. Така необхідність виникає  у разі, якщо зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди  тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою для правоохоронюваних  інтересів. Отже, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон  має на увазі лише такі випадки  захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду  тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути або припинити посягання та ефективно  здійснити захист. Якщо ж така невідкладна необхідність ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, уже закінчився. Обидва випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони.

Ознаки необхідної оборони, визначені  в ст. 36 КК, характеризують таке:

Мету оборони. Кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних  інтересів або прав особи, що обороняється, іншої особи, громадських інтересів  або інтересів держави від  суспільно небезпечного посягання. Для визнання оборони правомірною  достатньо, щоб особа, яка обороняється, діяла із цією метою, і зовсім не обов’язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка обороняється, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що розпочалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад  розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного  характеру, у зв’язку з чим  відповідальність за заподіяну шкоду  повинна наставати на загальних  підставах.

Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. Шкоду за необхідної оборони має  бути заподіяно лише тому, хто посягає, його правам та інтересам. Якщо посягають  декілька осіб, то той, що обороняється, може заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них.

Характер дій того, хто захищається. Поведінка того, хто захищається, за необхідної оборони може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вказано в  ч. 1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка  захищається (наприклад, завдання ударів кулаком), так і використання різноманітних  знарядь, предметів, механізмів, пристроїв  тощо, причому не тільки тих, які  підібрано, виявлено або захоплено  на місці захисту, а й тих, що були при особі, яка обороняється, або  навіть спеціально приготовані нею  для захисту (наприклад, використання наявного перочинного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони  тощо).

Своєчасність оборони. Дії особи, яка обороняється, визнаються правомірними лише у разі, якщо їх було вчинено  протягом часу здійснення посягання. Іншими словами, захист буде виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно  небезпечного посягання, яке потребує свого негайного відвернення  або припинення. Тому заподіяння шкоди  до виникнення такого стану визнають так званою “передчасною” обороною, відповідальність за яку настає на загальних заставах.

У той же час, особа, яка обороняється, перебуваючи під впливом посягання, часто продовжує оборону й  у тому випадку, коли посягання вже  закінчено або припинено. У цьому  разі має місце так звана “спізніла” оборона.

 Якщо ж шкоду заподіяно  вже після того, як посягання  було відвернено або закінчено,  і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні  засобів захисту явно відпала  необхідність, відповідальність настає  на загальних підставах або  за ст.ст. 116, 118, 123 або 124 КК України.

Співрозмірність оборони. Ця ознака характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо  і не названо в законі, проте  висновок про них можна зробити, аналізуючи ч. 1 і ч. 3 ст. 36 КК. Відповідно до ч. 1 заподіяна тому, хто посягає, шкода має бути необхідною і достатньою у певній обстановці для негайного  відвернення або припинення посягання, а з ч. 3 випливає, що заподіяна  тяжка шкода (смерть або тяжкі  тілесні ушкодження) має відповідати  двом обставинам, взятим у єдності: небезпечності посягання та обстановці захисту. Тобто заподіяння тому, хто  посягає, смерті або тяжкого тілесного  ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала  небезпечності посягання й обстановці захисту.

Небезпечність посягання визначається цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямовано посягання (життя, здоров’я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо), і реальною загрозою заподіяння шкоди цьому  благу з боку того, хто посягає.

Заподіяна тому, хто посягає, шкода  має бути співрозмірною із обстановкою  захисту, що визначається реальними  можливостями і засобами того, хто  захищається, для відвернення або  припинення посягання. Характер такої  обстановки залежить від реального  співвідношення сил, можливостей і  засобів особи, що захищається, і  особи, яка посягає.

Крайня необхідність

Відповідно до ст. 39 КК крайня необхідність — це правомірне заподіяння шкоди  правоохоронюваним інтересам з  метою усунення небезпеки, що загрожує, якщо її в даній обстановці не можна  було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані  крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому разі, якщо в певній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає  за наявності до того відповідної  підстави, що складається з двох елементів:

небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства  або держави;

неможливості усунення цієї небезпеки  іншими засобами, крім заподіяння шкоди  інтересам суб’єктів, не причетних  до створення такої небезпеки.

Першою ознакою підстави крайньої необхідності є наявність небезпеки, що може випливати з різних джерел: недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об’єктивна спроможність вражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин тощо.

Небезпека має загрожувати саме особистості, охоронюваним законом  правам особи або правоохоронюваним  суспільним або державним інтересам, і має бути наявною, тобто безпосередньо  загрожувати правоохоронюваним  інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася  в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки — це етап, коли вже існує загроза безпосереднього  заподіяння шкоди (наприклад, безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої  небезпеки визначається або припиненням  цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварію відвернено і т. ін.).

Другою ознакою підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Це означає, що особа в обстановці, що склалася, змушена заподіяти шкоду, оскільки інших можливостей усунути  безпосередню небезпеку немає. Іншими словами, заподіяння шкоди правоохоронюваним  інтересам має бути єдино можливим засобом захисту від такої  небезпеки. Тому, якщо в особи є  декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов’язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває в стані  крайньої необхідності, а отже, і  заподіяну нею шкоду не можна  визнати правомірною. Звісно, це правило  поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність  у неї декількох можливостей  усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням  шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації було допущено помилку, то заподіяння шкоди слід оцінювати  за правилами уявної крайньої необхідності.

Правомірність (незлочинність) заподіяння такої шкоди визнається за умови, що поведінка особи відповідала  певним ознакам, що характеризують:

її мету — в стані крайній  необхідності це усунення небезпеки. Особа  уявляє, яким чином небезпеку буде усунуто: шляхом знищення або ушкодження джерела небезпеки, перевезення  людей у безпечне місце за допомогою  взятого без дозволу чужого транспорту тощо;

спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода  заподіюється правоохоронюваним інтересам  держави, суспільства або особи;

характер дій. Відповідно до ст. 39 КК стан крайньої необхідності припускає  лише активну поведінку суб’єкта, наприклад, різні самоуправні дії, пов’язані із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, заволодінням зброєю або наркотичними засобами, транспортом, приховуванням злочинів, розголошенням державної або  військової таємниці, порушенням різноманітних  правил обережності, заподіянням шкоди  життю або здоров’ю людини, позбавленням його особистої свободи тощо;

своєчасність заподіяння шкоди  — лише протягом часу, поки існує  стан крайньої необхідності;

межі заподіяння шкоди — їх КК не визначає, проте висновок про  ці межі можна зробити, враховуючи тлумачення ч. 2 ст. 39, яка визначає перевищення  меж крайньої необхідності як заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода  відвернута.

Отже, граничною і правомірною  у стані крайньої необхідності повинна  визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій  або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Визначення рівної або меншої значущості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із шкодою, що загрожує. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожувала, а заподіяна — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди  спрямовані на блага різної суспільної значущості, і це ускладнює оцінку їх співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про їх порівняльну  ціннісну характеристику в кожному  випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої та заподіяної шкоди  їх можна порівняти за допомогою  критеріїв, зазначених у законі або  вироблених судовою практикою. У  разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями є загальновизнана  людська мораль, ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина, її права та свободи, правосвідомість  і правова культура населення  тощо.

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками:

підставою необхідної оборони є  суспільно небезпечне посягання  людини, яке потрібно негайно відвернути або припинити; підстава крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку  не можна усунути в певній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди;

за необхідної оборони шкоду  має бути заподіяно лише тому, хто  посягає; за крайньої необхідності —  правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто  у першому випадку відбувається “сутичка права з неправом”, а  в другому — навпаки, “сутичка права з правом”;

за необхідної оборони заподіяна  шкода має відповідати небезпеці  посягання та обстановці захисту; за крайньої необхідності — бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена;

перевищення меж необхідної оборони  тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених в ст.ст. 118 і 124 КК, а за перевищення  меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам  факт такого перевищення розглядається  як обставина, що пом’якшує покарання.