Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

 

Перевищення меж необхідної оборони

 Перевищення меж необхідної  оборони (ексцес оборони) свідчить  про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної  оборони, порушила вимогу про  співрозмірність оборони.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК “перевищенням  меж необхідної оборони визнається навмисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або  обстановці захисту.

Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно нерозмірної з небезпечністю  посягання або явно невідповідної  обстановці захисту, що склалася. Це дає  можливість виділити два види ексцесу  оборони.

Перший вид такого ексцесу (перевищення  меж допустимої шкоди) — має місце  там, де при захисті від посягання  невеликої суспільної небезпеки  особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто посягає, смерть або завдає йому тяжкі тілесні ушкодження.

Другий вид ексцесу (перевищення  меж допустимої шкоди) — визначається тим, що особа, яка обороняється, усвідомлюючи свою очевидну перевагу над особою, що посягає, умисно, без необхідності позбавляє її життя або завдає тяжких тілесних ушкоджень. Тобто особа, що обороняється, заподіює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою, за сприятливої обстановки захисту для негайного відвернення  або припинення посягання.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 (умисне вбивство при  перевищенні меж необхідної оборони), або за ст. 124 КК (нанесення умисних  тяжких тілесних ушкоджень при ексцесі  оборони).

Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК “не є  перевищенням меж необхідної оборони  і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї  або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від  нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення  протиправного насильницького вторгнення в житло або інше приміщення, незалежно  від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає”.

 

Уявна оборона

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК “уявною  обороною визнаються дії, пов’язані  із заподіянням шкоди за таких  обставин, коли реального суспільно  небезпечного посягання не було і  особа, неправильно оцінюючи дії  потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання”.

Вчинення дій особою, яка захищається, в ситуації, яку вона в силу сформованої  обстановки помилково сприймає за суспільно  небезпечне посягання, прийнято називати уявною обороною, що пов’язана з  фактичною помилкою особи, що обороняється.

Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну за уявної оборони, залежить від того, могла або не могла  особа усвідомлювати хибність свого  припущення про наявність суспільно  небезпечного посягання, тобто, від виду допущеної помилки: була вона вибачальною чи невибачальною.

Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК є помилка, за якої “обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла  усвідомлювати помилковості свого  припущення”.

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 є така помилка, за якої в обстановці, що склалася, особа хоча і не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність  реального суспільно небезпечного посягання, якби виявила більшу пильність, обачність, дбайливість.

Діяння, пов’язане з ризиком (виправданий  ризик)

Відповідно до ст. 42 КК виправданий  ризик як обставина, що виключає злочинність  діяння, — це вчинення діяння (дії  або бездіяльності), пов’язаного  із заподіянням шкоди правоохоронюваним  інтересам особи, суспільства або  держави для досягнення значної  суспільно корисної мети, якщо цієї мети у певній обстановці не можна  було досягти неризикованою дією (бездіяльністю) і вжиті особою запобіжні  заходи давали достатні підстави розраховувати  на запобігання шкоди правоохоронюваним  інтересам.

У кримінальному праві проблема ризику виникає лише у разі, якщо ризиковане діяння пов’язане з поставленням у небезпеку правоохоронюваних  інтересів або із реальним заподіянням  їм шкоди. Обставиною, що виключає в  такому випадку кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду, є виправданий  ризик.

Вчинення діяння, пов’язаного з  ризиком (ризикованого діяння), є субсидіарним (додатковим) правом. Ним суб’єкт  може скористатися лише в ситуації, за якої досягнення значної суспільно  корисної мети без ризикованого діяння є неможливим.

Ризиковане діяння має свої підставу й ознаки. Підставою для вчинення ризикованого діяння є його виправданість, що складається з трьох елементів:

наявність об’єктивної ситуації, що свідчить про необхідність досягнення значної суспільно корисної мети, в одних випадках може полягати в  наявності небезпеки (наприклад, загроза  життю хворого за лікарського  ризику; загроза захоплення території  супротивником за військового ризику тощо), а в інших — може свідчити про потребу здобуття, приміром, нових знань (за дослідницького ризику тощо) або недопущення великих  збитків чи одержання значної  вигоди (за господарського ризику) тощо;

неможливість досягнення цієї мети в обстановці, що склалася, неризикованим  діянням;

вжиття особою запобіжних заходів, що давали їй достатні підстави обґрунтовано розраховувати на запобігання шкоди  правоохоронюваним інтересам. Ці заходи мають бути достатніми (з погляду  суб’єкта) для запобігання шкоди  правоохоронюваним інтересам. Вжиті  запобіжні заходи мають давати змогу  особі обґрунтовано, а не легковажно (самовпевнено) розраховувати на запобігання  шкоди. Це означає, що виправданими може бути визнано лише такі ризиковані дії, що не призводять неминуче до заподіяння шкоди. Якщо ж для особи очевидно, що, попри розпочаті запобіжні заходи, ризиковані дії неминуче заподіють шкоди, виправданість ризику виключається.

Лише у своїй єдності вищевказані  елементи виправдовують вчинення особою діяння, пов’язаного з ризиком.

Відповідно до ч. 3 ст. 42 КК, ризик  не визнається виправданим, якщо він  завідомо створював загрозу для  життя інших людей або загрозу  екологічної катастрофи чи інших  надзвичайних подій. Тим самим, закон  допускає ситуації, коли особа своїми діяннями може створювати загрозу для  свого життя, але не припускає, щоб  таку загрозу завідомо було створено для життя інших людей.

За наявності підстави — виправданості  — суб’єкт вправі вчинити діяння, пов’язане з ризиком, яке характеризується низкою ознак, що визначають:

його мету. Частина 1 ст. 42 КК передбачає, що ризиковане діяння має бути вчинено  для досягнення значної суспільно  корисної мети, наприклад, запобігання  техногенній аварії, одержання нових  знань, порятунку хворого тощо. Якщо ж особа, завдаючи шкоду правоохоронюваним  інтересам, прагне досягти вузькоегоїстичної, кар’єристської або іншої подібної мети, позбавленої суспільно корисного  характеру, таке діяння правомірним  вважати не можна.

об’єкт заподіяння шкоди — за ризикованого діяння це правоохоронювані інтереси особи (наприклад, її життя, здоров’я або власність), суспільні інтереси  (громадська безпека, громадський порядок, безпека руху транспорту) або інтереси держави (недоторканність державних  кордонів, збереження державної таємниці, порядок управління тощо);

характер діяння. Діяння, пов’язане  з ризиком, із зовнішньої сторони  збігається з фактичними ознаками якогось  злочину, передбаченого КК (наприклад, вбивства, завдання тілесних ушкоджень, залишення в небезпеці, знищення або ушкодження майна, розголошення державної таємниці, порушення правил пожежної безпеки тощо);

його своєчасність, яка полягає  в тому, що діяння має бути вчинено  лише протягом часу існування його підстави (виправданості ризику). Якщо ця підстава ще не виникла або, навпаки, уже минула, то вчинення ризикованого діяння, що спричинило заподіяння шкоди  правоохоронюваним інтересам, може тягнути відповідальність на загальних  засадах.

Межі заподіяння шкоди при вчиненні діяння, пов’язаного з ризиком, в  КК не передбачено. Це дає підставу для висновку, що будь-яку шкоду, заподіяну за виправданого ризику (за винятком шкоди цінностям, зазначеним у ч. 3 ст. 42 КК), слід визнавати правомірною. Цим пояснюється той факт, що КК не передбачає й відповідальності за перевищення меж заподіяння шкоди  за виправданого ризику.

 

9. Звільнення від кримінальної відповідальності та від відбування покарання 

 

Звільнення від покарання та його відбування

На відміну від звільнення від  кримінальної відповідальності, від  покарання звільняють лише вже засуджених осіб. Це здійснює тільки суд (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про  помилування — ч. 1 ст. 74 КК). Звільнення від покарання можливе лише в  тих випадках, якщо його мети можна  досягти без реального відбування покарання (в цілому чи його частини) або якщо це надалі зробити неможливо  і безцільно (важка хвороба засудженого) чи недоцільно (давність виконання  обвинувального вироку). Звільнення від  покарання жодною мірою не підриває принципу його невідворотності. Однак, якщо покарання є недоцільним, то неможливо досягти мети, що стоїть перед ним.

КК передбачає різні види звільнення від покарання, які об’єднують у  дві групи:

безумовне (до особи не висувають  яких-небудь вимог у зв’язку з  її звільненням);

умовне (пов’язане з пред’явленням  особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного  іспитового строку, їх порушення тягне  за собою скасування застосованого  судом звільнення від покарання).

До умовного звільнення від покарання  належать:

звільнення від відбування покарання  з випробуванням (ст.ст. 75-79 КК);

умовно-дострокове звільнення від  відбування покарання (ст. 81 КК);

звільнення від відбування покарання  вагітних жінок і жінок, які мають  дітей віком до 3 років (ст. 83 КК).

 

Безумовними видами звільнення від  покарання є:

звільнення від покарання на підставі положень ч. 4 ст. 74 і ст. 49 КК;

звільнення у зв’язку із закінченням  строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК);

заміна невідбутої частини покарання  більш м’яким (ст. 82 КК);

звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК).

 

Особливим видом є звільнення від  покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом’якшує  призначене особі покарання (ч.ч. 2, 3 ст. 74 КК).

Частина 1 ст. 58 Конституції України  та ст. 5 КК встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові  акти мають зворотну дію у разі, якщо вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється на діяння, скоєні після набрання чинності таким законом, розповсюджується він і на осіб, що відбувають або вже відбули  покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом’якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначену йому міру покарання, що перевищує санкцію знов виданого закону, знижують до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.

Слід зазначити, що амністія і помилування  найчастіше мають безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й  умовними.

Звільнення від покарання з  випробувальним строком

Одним із видів звільнення від відбування покарання є звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Ст. 75 КК зазначає: “якщо суд при  призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження  волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу  винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення  засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про  звільнення від відбування покарання  з випробуванням”.

Тобто, у таких випадках суд ухвалює  — “звільнити засудженого від  відбування призначеного покарання”, якщо він протягом визначеного судом  іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені  на нього обов’язки.

Відповідно до ст. 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням  можливе при призначенні таких  основних покарань, як виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення  волі, причому у разі засудження до позбавлення волі звільняють при  призначенні покарання на строк  не більше 5 років.

Для звільнення від відбування покарання  з випробуванням має бути достатня для цього підстава. Ст. 75 КК описує її в загальному виді, надаючи суду можливість конкретизувати залежно  від обставин справи.

 Законом передбачено, що засудженого  звільняють з випробуванням лише  у разі, якщо суд дійде висновку, що, зважаючи на тяжкість злочину,  особу винного та інші обставини,  виправлення засудженого можливе  без відбування покарання.

Статтею 12 КК України встановлено, що тяжкість злочину визначається тим, до якої категорії злочинів належить вчинене винним діяння. Потім тяжкість злочину має бути конкретизовано — враховують значущість об’єкта  і предмета посягання, характер діяння, обстановку, засіб, місце і час  його вчинення, відсутність тяжких наслідків; чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він  у співучасті або однією особою. Обов’язково зважають на форму і  ступінь вини, мотиви і мету злочину.

Важливе значення має врахування даних, що характеризують особу винного. Їх можна розмежувати на чотири групи:

обставини, що характеризують поведінку  винної особи до вчинення злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопорушень, ставлення до праці або навчання, поведінка в побуті, заслуги перед  Батьківщиною тощо;

обставини, безпосередньо пов’язані  з вчиненням злочину: ініціатива, готування, організація злочину, фактична роль у його вчиненні та ін.;