Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

1. Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

 

Чинність закону про кримінальну  відповідальність у часі

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Злочинність і караність, а також  інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про  кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.

Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом  про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Зворотна дія закону про кримінальну  відповідальність у часі

Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує  кримінальну відповідальність або  іншим чином поліпшує становище  особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які  вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання  або відбули покарання, але мають  судимість.

Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище  особи, не має зворотної дії в  часі.

Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом'якшує кримінальну  відповідальність або іншим чином  поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище  особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує  кримінальну відповідальність або  іншим чином поліпшує становище  особи.

Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК, закон про кримінальну  відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той  закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище  особи.

Чинність закону про кримінальну  відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України

Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК.

Злочин визнається вчиненим на території  України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території  України.

Злочин визнається вчиненим на території  України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних  держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість  яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах  судам України, в разі вчинення ними злочину на території України  вирішується дипломатичним шляхом.

Чинність закону про кримінальну  відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами  без громадянства за межами України

Громадяни України та особи без  громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини  за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК, якщо інше не передбачено  міжнародними договорами України, згода  на обов'язковість яких надана Верховною  Радою України.

Якщо особи, зазначені у частині  першій цієї статті, за вчинені злочини  зазнали кримінального покарання  за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

Чинність закону про кримінальну  відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України

Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили  передбачені КК тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і  свобод громадян України або інтересів  України.

Правові наслідки засудження особи  за межами України

Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили  злочин на території України.

Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте  покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні  покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

 

 

 

2. Поняття злочину. Класифікація злочинів. Відмежування злочину від проступку та діянь, що не являють собою суспільної небезпеки 

 

Поняття злочину

Поняття злочину залежить від соціально-економічних  відносин, що існують на певному  етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим. Визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи вилучення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності  цієї поведінки суспільному розвитку.

 

Кримінальний кодекс України (далі — КК) встановлює: “Злочином є  передбачене цим Кодексом суспільно  небезпечне, винне діяння (дія або  бездіяльність), вчинене суб`єктом  злочину” (ст. 11).

Кожна з ознак злочину відображає його різні істотні властивості  та має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна  ознака злочину означає, що діяння або  заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить  у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Оцінка суспільної небезпечності  діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне  суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну  небезпечність вчиненого конкретного  злочину.

Другою ознакою злочину, що відбиває його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці втілено найважливіший  принцип кримінального права  — принцип суб`єктивного інкримінування, тобто відповідальності тільки за наявності  вини, що випливає зі ст. 62 Конституції  України. Вина, відповідно до ст. 23 КК, —  це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина значною мірою визначає характер небезпечності діяння і ступінь  його тяжкості та є важливим критерієм  визнання його злочином.

Третьою обов`язковою, формальною ознакою  злочину є його протиправність —  злочин має бути передбачено в  кримінальному законі. Кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно  небезпечне діяння, яке передбачено  законом як злочин, оскільки кримінальний закон дає вичерпний перелік  злочинів.

З ознакою протиправності пов’язана  четверта обов`язкова ознака злочину  — його караність. Під нею розуміють  загрозу застосування за злочин покарання, що передбачено в кримінально-правових санкціях.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна  зробити висновок, що тільки наявність  сукупності розглянутих чотирьох ознак  — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння як злочин.

Класифікація злочинів

 

Під класифікацією злочинів розуміють  розподіл їх на групи залежно від  того чи іншого критерію. Наприклад, залежно  від форми вини злочини можна  поділити на умисні та необережні; залежно  від ступеня завершеності злочинної  діяльності — на закінчені та незакінчені  тощо.

Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а  тому має і теоретичне, і практичне  значення. Класифікацію злочинів залежно  від їх тяжкості містить ст. 12 КК України: злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. В основу такої класифікації покладено матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Характер і ступінь суспільної небезпечності, що обумовлює ступінь тяжкості злочину, відображаються в його об’єктивних і суб’єктивних ознаках: важливості об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі та видах вини, мотивах і меті тощо.

Для злочинів невеликої тяжкості закон  передбачає як граничний критерій покарання  у вигляді позбавлення волі на строк не більше 2 років чи інше, більш  м’яке покарання; для злочинів середньої  тяжкості — позбавлення волі на строк не більш 5 років; для тяжких злочинів — позбавлення волі на строк не більше 10 років, а для  особливо тяжких — позбавлення волі понад 10 років або довічне позбавлення  волі.

Встановлена в ст. 12 КК класифікація (на чотири категорії злочинів) дістає своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Особливої частин КК. При цьому чітко простежується  позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які  вчинили злочин невеликої або  середньої тяжкості (наприклад, готування  до злочину невеликої тяжкості взагалі  не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від  кримінальної відповідальності пов’язується з вчиненням злочинів невеликої  або середньої тяжкості (ст.ст. 45–48). Звільнення від покарання також  можливо лише при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов’язує найсуворіші наслідки, такі, наприклад, як: можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення  волі (ст. 64); призначення такого додаткового  покарання, як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскацію майна може бути застосовано лише за тяжкі й  особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59); найтриваліші строки давності, погашення судимості встановлено  саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (ст.ст. 49, 80, 89 КК) тощо.

Передбачену ст. 12 класифікацію злочинів відбито й у нормах Особливої  частини КК: у багатьох статтях  вчинення тяжкого чи особливо тяжкого  злочину є основною або кваліфікуючою  ознакою.

Відмежування злочину від проступку  і діянь, що не становлять суспільної небезпеки

Оскільки злочин не є єдиним видом  правопорушення, виникає питання  про місце злочину у відповідній  системі та його відмежування від  інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових.

Визначаючи вид відповідальності за ті чи інші правопорушення, законодавець враховує цілу низку обставин: ступінь  суспільної небезпечності (шкідливості) правопорушень, їх поширеність, реальну  можливість ефективної боротьби з ними, наявні в суспільстві традиції, звички, оцінку суспільством тих чи інших  діянь тощо.

Аналіз поняття злочину свідчить, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають його соціальну  сутність як виду правопорушення. Тобто  суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладено в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Специфіка злочину полягає саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень — у кількісній, а не в якісній характеристиці.

Важливим є відмежування злочинів від інших правопорушень у  випадках, коли однорідні суспільні  відносини регулюються різними  галузями права (наприклад, кримінальним і адміністративним, кримінальним і  цивільним).

Найчастіше виникає питання  про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень. Критеріями такого розмежування є:

розмір заподіяної шкоди;

вартість предмета правопорушення;

наслідки правопорушення;

ступінь суспільної небезпечності  вчинених дій.

 

Відповідно до ст. 9 Кодексу України  про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) “адміністративним  правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає  на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом  передбачена адміністративна відповідальність”. Ч. 2 ст. 9 передбачає, що “адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного  законодавства кримінальної відповідальності”.

Від цивільних правопорушень злочин відрізняється, в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподіяної шкоди. (Наприклад умисне знищення або  пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдано значної  шкоди потерпілому, а якщо шкода  не є значною, то винна особа несе лише цивільну відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять  ознак інших злочинів, наприклад  хуліганства).

 

 

 

3. Закінчений та незакінчений злочин. Готування до злочину. Замах на злочин. Добровільна відмова при незакінченому злочині. Покарання при незакінченому злочині 

Закінчений і незакінчений злочин

Закінченим злочином визнають діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною  статтею Особливої частини КК (ч. 1 ст. 13). У закінченому злочині  існує єдність об’єктивної і  суб’єктивної сторін. Це завершальна (остання, підсумкова) стадія вчинення злочину. Вона поглинає попередні стадії, які не мають значення для кваліфікації, якщо не створюють складу іншого злочину, оскільки всі стадії одного і того самого злочину мають єдиний (один і той самий) об’єкт посягання. У закінченому злочині винний повною мірою реалізував умисел, завершив злочин, виконав усі діяння (дії чи бездіяльність), які становлять об’єктивну сторону складу злочину, заподіяв шкоду об’єктові. Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції його складу, від опису ознак злочинного діяння в законі.

За моментом закінчення злочини  поділяють на три види:

з матеріальним складом;

з формальним складом;

з усіченим складом.

Злочини з матеріальним складом  — це такі злочини, для об’єктивної  сторони яких КК передбачає наявність  як діяння (дії або бездіяльності), так і настання або створення  небезпеки (загрози) заподіяння суспільно  небезпечних наслідків. Тому злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої  частини КК суспільно небезпечний  наслідок або   небезпека  його   заподіяння.   Наприклад,   крадіжка,   грабіж,   знищення  або пошкодження  майна є закінченими з моменту  спричинення майнової (матеріальної) шкоди власності (ст.ст. 185, 186, 194 КК), вбивство — з моменту заподіяння смерті іншій людині (ст.ст. 115–119 КК), тілесні ушкодження — з моменту  завдання різної тяжкості шкоди здоров’ю людини (ст.ст. 121–125, 128 КК), а терористичний  акт — з моменту створення  небезпеки для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 258 КК).