Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

Якщо не настали зазначені в  диспозиції статті КК суспільно небезпечні наслідки злочину із матеріальним складом, у тому числі наслідок у вигляді  створення небезпеки (загрози) заподіяння певної шкоди, то може йтися про незакінчений злочин (готування до злочину або  замах на нього) або ж про відсутність  злочину.

Злочини з формальним складом —  це такі злочини, для об’єктивної  сторони яких КК вимагає наявності  тільки діяння (дії чи бездіяльності). Тому злочин із формальним складом  визнається закінченим з моменту  вчинення самого діяння незалежно від  настання суспільно небезпечних  наслідків. Приміром, розголошення державної  таємниці (ч. 1 ст. 328 КК) вважається закінченим із моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Злочини з усіченим складом —  це різновид злочинів із формальним складом, тому вони є закінченими також  з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину законодавець переносить на попередню стадію, коли винний ще не виконав усіх дій для  заподіяння шкоди об’єктові. По суті, щодо усічених складів в Особливій  частині КК передбачено відповідальність за замах на злочин, а іноді за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. Але  тут створення умов (небезпеки) заподіяння шкоди об’єктові кваліфікується як закінчений злочин. До такої конструкції  законодавець вдається щодо найнебезпечніших діянь з метою посилення боротьби з ними на ранніх стадіях. Наприклад, розбій (ст. 187 КК) є закінченим злочином із моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, а вимагання (ст. 189 КК) — з моменту, коли пред’явлено вимогу передання чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких інших дій майнового характеру.

Деякі особливості притаманні моменту  закінчення злочинів, що тривають, і  продовжуваних. Злочин, що триває, —  це діяння (дія або бездіяльність), ознаки якого передбачено однією статтею або частиною статті КК, і яке (це діяння) безперервно здійснюється (триває) протягом невизначеного часу. Тут має місце дія або бездіяльність, які пов’язані з наступним  тривалим невиконанням обов’язків, покладених на винного законом, під погрозою кримінального переслідування. Приклади таких злочинів: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164), втеча з місць позбавлення  волі або з-під варти (ст. 393), носіння, зберігання вогнепальної зброї, бойових  припасів, вибухових речовин або  вибухових пристроїв без передбаченого  законом дозволу (ч. 1 ст. 263) та ін. Злочини, що тривають, є закінченими із моменту  припинення вчинення діяння або з  моменту настання події, яка виключає його вчинення (наприклад, добровільне  виконання винним своїх обов’язків, явка з повинною, затримання органами влади тощо).

Продовжуваний злочин — це діяння, ознаки якого передбачено однією статтею або частиною статті КК і  складається з двох або більше тотожних злочинних дій, які мають  єдиний злочинний намір (єдиний умисел та загальну мету) та утворюють у  своїй сукупності єдиний злочин (ч. 2 ст. 32 КК) (наприклад, крадіжка майна  частинами, декількома прийомами). Продовжуваний  злочин є закінченим із моменту вчинення останнього злочинного діяння.

Закінчений та незакінчений злочини  — це співвідносні поняття, тому з  визначення закінченого злочину  та вказівки ч. 2 ст. 13 КК, що незакінченим злочином є готування до злочину  та замах на злочин (види незакінченого  злочину), випливає, що незакінчений злочин — це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке  не містить усіх ознак складу злочину, передбаченого відповідною статтею  Особливої частини КК, в зв’язку  з тим, що злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від  волі винного. Незакінченим злочином є  готування до злочину та замах  на нього (ч. 2 ст. 13).

Готування до злочину та замах на злочин

Готування до злочину є початковою стадією його вчинення, одним із видів незакінченого злочину. Дії  винного ще безпосередньо не спрямовані на об’єкт і йому не загрожують. Суб’єкт  ще не виконує того діяння, яке є необхідною ознакою складу злочину.

 З суб’єктивної сторони готування  до злочину можливе лише з  прямим умислом, тобто винний  усвідомлює, що він створює умови  для вчинення певного злочину  і бажає їх створити. При цьому  винний має намір не обмежуватися  лише готуванням до злочину,  яке може бути закінченим і  незакінченим, а вчинити такі  дії, які призведуть до закінчення  злочину, але йому не вдається  реалізувати свій умисел.

Ч. 1 ст. 14 КК передбачає, що готуванням до злочину є підшукування або  пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або  змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення  умов для вчинення злочину. При цьому  злочин не було доведено до кінця з  причин, що не залежали від волі винного.

Підшукування засобів чи знарядь  для вчинення злочину — це будь-які  дії щодо придбання, отримання, тимчасового  запозичення, купівлі, пошуку, знайдення  тощо засобів або знарядь для  вчинення злочину. Спосіб таких дій  може бути як злочинним, так і незлочинним. Під засобами вчинення злочину слід розуміти предмети матеріального світу, що є або необхідні для вчинення злочину, або полегшують чи прискорюють  його здійснення.

Пристосування засобів чи знарядь  для вчинення злочину — це будь-які  дії щодо виготовлення або зміни  предметів, внаслідок чого вони стають придатними, більш зручними або більш  ефективними для відповідного застосування.

Підшукування співучасників —  це будь-які дії щодо притягнення, залучення до вчинення  злочину  інших  осіб:  виконавця  (співвиконавця),  організатора  або пособника. Як готування до злочину кваліфікуються і невдалі підмова та пособництво, що мають місце в тих випадках, коли особа не сприймає, відкидає пропозицію підбурювача чи пособника вчинити  злочин.

Змова на вчинення злочину — це попередній зговір двох або більше осіб із метою спільного вчинення злочину.

Усунення перешкод — це ліквідація перешкод, позбавлення від перепон, які заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного наміру.

Інше умисне створення умов для  вчинення злочину — це найрізноманітніші  дії, що створюють можливість для  вчинення злочину, наприклад, підготовка місця здійснення злочину, сховища  для приховування викраденого, попередження розкриття запланованого злочину, бо вони роблять можливим його вчинення тощо.

Добровільна відмова від вчинення злочину

Згідно з ч. 1 ст. 17 КК добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування  до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала  можливість доведення злочину до кінця.

Ознаками добровільної відмови  від злочину є:

остаточне припинення особою готування  до злочину або замаху на нього;

відмова від злочину з волі самої  особи;

наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає  повну (цілковиту) відмову від доведення  злочину до кінця, тобто дійсну і  безповоротну відмову особи від  вчинення задуманого нею злочину  і відсутність наміру його продовжити. Перерва у вчиненні, зупинення, тимчасова  відмова від доведення до кінця  не створюють добровільної відмови  від злочину, бо не зникає загроза, небезпека заподіяння шкоди об’єктові, який охороняється кримінальним законом.

Недоведення злочину до кінця з  власної волі особи — це друга  ознака добровільної відмови. Про її зміст свідчить не тільки назва самої  відмови (добра воля). За добровільної відмови від злочину особа  свідомо, зі своєї волі, за власним  бажанням припиняє злочинне посягання, не доводить його до кінця. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння  або навіть погрози) може належати й  іншим особам (наприклад, родичам  або жертві), але остаточне рішення  про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно  відмовляється від доведення  злочину до кінця.

Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що немає причин (обставин), які вона не в змозі подолати для  закінчення розпочатого нею злочину, і їй вдасться в цих конкретних умовах успішно його завершити.

Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення  злочину до кінця, переконавшись  у фактичній неможливості його успішного  здійснення (завершення), — це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання.

Усвідомлення можливості доведення  злочину до кінця визначається суб’єктивним критерієм, тобто уявленням про  це самої особи. Тому не має значення, чи існувала насправді така можливість.

Мотиви добровільної відмови від  злочину можуть бути різними: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання  виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину  тощо. Характер мотиву не має значення для визначення добровільної відмови  від злочину.

На стадії готування до злочину  та незакінченого замаху добровільна  відмова можлива в усіх випадках, причому у формі простої (чистої) бездіяльності.

На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива  лише в тих випадках, якщо між  здійсненим діянням і ймовірним  настанням суспільно небезпечних  наслідків є певний проміжок часу, коли особа контролює розвиток причинного зв’язку, може втрутитись і перешкодити  настанню суспільно небезпечного наслідку.

Відповідно до ст. 17 КК добровільна  відмова від злочину є самостійною  підставою для непритягнення  до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (за готування  до злочину та замах на нього), бо шляхом добровільної відмови особа  припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися.

Слід розрізняти добровільну відмову  від злочину від дійового каяття при вчиненні злочину. Під останнім слід розуміти такі дії особи, які  свідчать про щирий осуд вчиненого  нею злочину і прагнення пом’якшити його наслідки.

Об’єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка  особи, яка вчинила злочин, а суб’єктивною — щирий осуд винним своїх дій (тому вони й мають таку назву).

Дійове каяття може набувати різних видів, а саме:

запобігання шкідливим наслідкам  учиненого злочину;

відшкодування заподіяного збитку або усунення заподіяної шкоди;

сприяння розкриттю злочину;

з’явлення із зізнанням;

інші   подібні   дії,   що   пом’якшують   наслідки   здійсненого   злочину   і  відповідальність за нього.

Дійове каяття істотно відрізняється  від добровільної відмови тим, що дійове каяття має місце при закінченому  злочині. Добровільна відмова від  злочину може полягати й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від  подальшого здійснення злочину, а дійове каяття завжди потребує тільки активної поведінки. Добровільна відмова  від злочину можлива лише від  злочинів, вчинених з прямим умислом. Дійове ж каяття може бути як в умисних, у тому числі з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.

За добровільної відмови від  злочину особа не підлягає кримінальній відповідальності, адже у її діянні немає складу злочину. У разі дійового каяття склад злочину має місце, і тому його, зазвичай, розглядають  як обставину, що пом’якшує покарання. Навіть якщо особу за дійового каяття в деяких випадках і звільняють від  кримінальної відповідальності, то не через те, що в її діянні немає  складу злочину, а з інших обставин, передбачених законом.

 

 

 

 

4. Поняття осудності та неосудності в кримінальному праві. Обмежена осудність. Примусові заходи медичного характеру. Види примусових заходів медичного характеру. Продовження, зміна або припинення застосування заходів. Пленум Верховного Суду України про судов 

 

Осудність та неосудність особи, яку  притягують до кримінальної відповідальності

Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є осудність  особи. У ч. 1 ст. 19 вказано, що “осудною визнається особа, яка під час  вчинення злочину могла усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними”.

Із цього визначення випливає, що осудність — це здатність особи  під час вчинення злочину усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Лише осудна особа може вчинити  злочин і тому може підлягати кримінальній відповідальності, оскільки злочин завжди є актом поведінки особи, що діє свідомо, здатна контролювати свої вчинки.

Стан осудності — це норма, типовий  стан психіки людини, притаманний  її певному віку. Зі станом осудності  пов’язане і покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання “має на меті не тільки кару, але й виправлення  засуджених, а також попередження вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами”. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати  сутність вчиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання.

Важливість встановлення осудності  особи зумовлено тим, що осудність  є передумовою вини, а без доведення  вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання.

Ч. 2 ст. 19 дає законодавче визначення поняття неосудності: неосудною  визнається така особа, яка під час  вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, “не могла усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічної психічної  хвороби, тимчасового розладу психічної  діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки”.

Ці положення закону прийнято називати змішаною формулою неосудності, оскільки вона містить як медичні, так і  юридичні ознаки (критерії). Поєднавши  ці ознаки, законодавець обмежив поняття  неосудності чіткими, суворо визначеними  законом рамками.