Лекции по "Патопсихологія"

*

Адиктивна — від англ. Аddiction — згубна звичка, схильність.

**

Наркоманія — від грецьких слів паrke — заціпеніння та manіа — божевілля, безумство.

**:*

Токсикоманія —від грецьких слів toxikon (що використовується для змащування стріл, тобто отруйний) та manіа (божевілля, безумство).

Обґрунтування такого об'єднання ми бачимо як у вітчизняних, так і в зарубіжних літературних джерелах.

Так, Всесвітня організація охорони здоров'я визначила алкоголізм як одну з форм наркотичної залежності й пропонує використовувати термін «узалежнення» не тільки щодо алкоголю, а й щодо інших фармакологічних засобів (див. доповіді експертів ВООЗ № 516 та № 526 за 1974 р.). У третьому виданні довідника з діагностики й статистики психічних розладів визначено п'ять видів речовин, що використовуються людьми для зміни свого психічного стану: алкоголь, барбітурати й седативні засоби з аналогічною дією; опіати, амфетамін і психостимулятори з аналогічною дією; препарати з індійських конопель (гашиш, маріхуана,).

Враховуючи те, що вживання тих чи інших з перерахованих речовин часто залежить від ступеня сформованості хімічної узалежненості, зарубіжні вчені пропонують розглядати стадії розвитку наркоманії відповідно до того, яку речовину вживає людина: стадія 1—паління (нікотиноманія), стадія 2—вживання алкоголю, стадія 3 — паління маріхуани, стадія 4 — вживання власне наркотичних препаратів, заборонених для немедичних цілей.

Зазначимо, що наркотик відрізняється від речовини, що викликає токсикоманію, тільки з юридичної точки зору. Алкоголь відрізняється від наркотика й токсикоманічної речовини тільки в соціальному значенні, тобто він просто більш прийнятний для суспільства через культурно-історичні традиції, що склалися (як, наприклад, у мусульманських країнах люди, дотримуючись заборони алкоголю, вважають цілком соціальноприйнятним помірне вживання наркотиків). У психологічному ж значенні всі ці речовини фактично не відрізняються. Тому правомірно об'єднати їх одним терміном — «психотропні», тобто такі речовини, що змінюють психіку.

Розглянемо детальніше, як відбувається перехід від важковиховуваності до кримінальної та адитивної поведінки. Як уже зазначалося, на цьому шляху знаходиться етап делінквентної поведінки. Суть цього періоду полягає в тому, що підліток ніби шукає «межі допустимого» в своїх діях. Взагалі цей пошук меж допустимого властивий усім підліткам, але для них це обмежено моральними вимогами, заборонами батьків і вчителів. Для педагогічно занедбаних підлітків ці межі розширені до статей Кримінального кодексу. Оскільки виховання в умовах гіпопротекції не передбачає санкцій з боку батьків за дрібні правопорушення (а правоохоронні органи такими дрібницями теж не займаються), підліток, відчуваючи свою безкарність, все більше звикає до думки про допустимість протиправних дій.

Вивчаючи таку форму поведінки важковиховуваних підлітків, як «пошук меж дозволеного», Л. Б. Філонов виявив засоби захисту, якими користуються важкі підлітки для зняття напруженості, що завжди виникає при виході із зони нормативної поведінки. Така напруга є перепоною до пошуку меж дозволеного та перешкодою в реалізації власних дій. Спостерігаються два типи захисту від цього гальмуючого впливу. Якщо моральна (чи правова) норма, яку збирається переступити підліток, визнається ним, тобто є значущою, то нейтралізуються насамперед такі внутрішні етичні структури, як совість і каяття. Для цього використовуються своєрідні засоби «заглушування» докорів сумління та каяття, які виступають у ролі захисних механізмів, що блокують ці внутрішні впливи. Спеціальні запитання, внесені в схему опитування неповнолітніх правопорушників, показали, що у важковиховуваних є своя система виправдання вчинків. Передусім це типове уявлення про те, що є такі люди, яким багато що дозволено: «Правила існують лише для середніх людей». Другий тип захисту спрямований на знецінення, ігнорування самих соціальних норм. У цьому випадку підлітки виступають проти всіх норм, як вони говорять, «моралі» та «права». Як механізм такого захисту у них вмикається смисловий бар'єр, в результаті чого до підлітка ніби «не доходить» все те, що для нього неприйнятне, хоч він і розуміє, що його поведінка все ж пов'язана (прямо чи опосередковано) з протиправними діями.

Сильним фактором включення підлітка в злочинну діяльність є його входження в асоціальне угруповання. Саме тут у нього з'являється почуття захищеності, він знаходить емоційну підтримку, способи самореалізації (нехай тепер уже в асоціальній, але все ж у реальній і значущій для нього діяльності) та можливість заслужити позитивну оцінку, взагалі все те, чого йому не вистачало в колишньому найближчому соціальному оточенні. Безумовно, всі ці можливості задоволення актуальних соціальних потреб підлітка викликають у нього намагання стати шанованим членом цього асоціального угруповання, а значить, прийняти їх ціннісні орієнтації, засвоїти норми поведінки та способи діяння.

Для важковиховуваних за типом педагогічної занедбаності такий перехід досить легкий; оскільки їхні моральні принципи та соціально схвалювані норми поведінки так і не були сформовані, вони легко засвоюють ціннісні орієнтації нових друзів. Більше того, значна частина підлітків цього типу належить до неблагополучних сімей, а значить, вони ще раніше засвоюють кримінальну субкультуру. Саме вони й складають основу асоціальних угруповань, підтримують їх ідеологію, традиції, є помічниками дорослих рецидивістів, які здебільшого (явно чи таємно) спрямовують діяльність такої групи.

Для важковиховуваних підлітків ситуативного типу також можливе перебування в асоціальних групах. Найчастіше вони потрапляють туди у випадку втечі з дому (в період бродяжництва) або щоб довести дорослим своє право на самостійність. Проте внутрішньо вони залишаються чужими цьому середовищу і в міру виходу із кризової ситуації намагаються порвати зв'язки з такими підлітками.

Власне важковиховувані підлітки стають на шлях протиправної поведінки найбільш усвідомлено й міцно. Через те що їхня діяльність детермінується особистісними новоутвореннями і, передусім, розбіжністю ставлень, вони здатні поступати асоціально, будучи певними в тому, що їхні дії зумовлені моральними принципами. Вони досягають це через протиставлення себе суспільству в цілому. Якщо спочатку такий учень упевнений, що всі його біди походять від несправедливого вчителя, то потім таке ставлення переноситься на всіх, хто стоїть вище, на органи влади особливо, і навіть на всіх законопослушних громадян взагалі. Стаючи злочинцем, такий юнак своєю агресивністю мстить за всі образи, що нагромадились у дитячому віці, ставить себе вище за інших і привласнює собі право розглядати інших людей як засіб для досягнення своїх цілей.

Таким чином, саме в протиправній діяльності власне важковиховуваний підліток найповніше задовольняє свої неадекватно завищені домагання, самостверджуючись через відчуття своєї влади над жертвою. При цьому механізм розбіжності ставлень звільняє його від будь-яких сумнівів у своїй правоті, докорів сумління, почуття жалості й т. ін.

Зважаючи на те, що власне важковиховувані підлітки, як правило, більш інтелектуально розвинуті, більш особистісно зрілі, ніж їх педагогічне занедбані ровесники, вони частіше стають лідерами злочинних угруповань, їх ідеологами, творцями традицій та символів субкультури.

Особливу увагу слід звернути на тих підлітків, важковиховуваність яких зумовлена відхиленнями в особистісному та психічному розвитку. Відомо, що з цього середовища значний відсоток стає злочинцями. Проте такий зв'язок аж ніяк не можна вважати фатальним. Так, якщо ми проаналізуємо біографію тих злочинців, у яких діагностовано дебільність (серед засуджених таких виявлено близько ЗО %), то стає очевидним, що до протиправної поведінки вони пройшли через педагогічну занедбаність як вторинний дефект, що зумовлений соціумом.

Аналогічно розглядаючи долі неповнолітніх правопорушників з акцентуаціями характеру, ми також можемо констатувати, що головну роль у їхній соціальній дезадаптації зіграло все ж найближче оточення, насамперед сім'я. Навіть підлітки-психопати, незважаючи на всю серйозність цього первинного дефекту, при правильному психолого-педагогічному підході можуть поводити себе відповідно до соціально схвалюваних норм.

Процес виникнення у підлітків адиктивної поведінки хоч і має багато спільного з зображеною вище схемою, все ж вимагає особливого розгляду. Це зумовлено тим, що якщо протиправні дії підлітка перебувають поза сферою психолого-педагогічного впливу, то зловживання психотропними речовинами не може залишатися поза увагою дорослих. Іншими словами, доки про злочин неповнолітнього ніхто не знає, він і не належить до категорії правопорушників. Коли ж правоохоронні органи знаходять винного, то ним уже починають займатися не вчителі й батьки, а спеціалісти пенітенціарної системи*. Інша справа, коли підліток роками зловживає алкоголем, про що знають не тільки батьки, а й учителі, лікарі, міліція. Навіть вживання підлітками наркотичних (токсикоманічних) речовин не є цілковитою таємницею, в усякому разі для батьків. Тому поінформованість вихователів про причини, динаміку перебігу адиктивної поведінки та діагностичні ознаки, що передують її виникненню, на наш погляд, необхідна.

Причини алкоголізму та наркоманії у неповнолітніх складні та багатоаспектні: від економічних і соціальних до психофізіологічних. Необхідно зважати й на властивості самих психотропних речовин, точніше, специфіку їх впливу на людський мозок. Проте жодна з цих причин не є вирішальною, не може виступати як головна у виникненні адиктивної поведінки в конкретного підлітка.

Сполучення різних факторів виникнення психічної залежності від алкоголю й наркотиків, інтенсивність їх впливу, безумовно, мають значення, але головна роль все ж належить переживанню підлітком своєї життєвої ситуації. Саме цим і пояснюються ті реальні факти й життєві спостереження, коли одна дитина з найнесприятливішого середовища, негативної сімейної атмосфери виростає достойною людиною, а інша, з цілком благополучної, забезпеченої сім'ї, яка займає досить високе соціальне становище, стає наркоманом чи алкоголіком.

Суть алкоголізму та наркоманії полягає в тому, що тут метою людини є зміна свого психічного стану Незалежно від того, за яких обставин підліток почаї вживати психотропні речовини, які тоді в нього були мотиви, ми говоримо про наявність захворювання і тому випадку, коли виявлено саме цю мету — змінити свій психічний стан. Тому знайти психологічні причини алкоголізму та наркоманії — значить відповісти на запитання: чому людина хоче змінити свій психічний стан саме штучним (хімічним) шляхом?

Психологічні аспекти боротьби з алкоголізмом та наркоманією неповнолітніх полягають передусім у виявленні психологічної готовності до вживання психотропних речовин, тобто таких психологічних особливостей підлітків, які є свого роду «слабкою ланкою» в процесі соціалізації особистості. Саме ці психологічні особливості провокують «відхід від реальності» при зіткненні з життєвими труднощами.

Пошук «структури особистості» алкоголіка чи наркомана, а також дослідження з метою виявити «специфічний профіль» такої особистості проводились головним чином зарубіжними вченими з використанням багатьох особистісних тестів. Результати показали, що існує ряд загальних рис, властивих людям, які зловживають наркотиками чи алкоголем. Це — слабкий розвиток самоконтролю, самодисципліни; низька стійкість до всіляких несприятливих впливів; невміння долати труднощі; емоційна нестійкість, схильність неадекватно реагувати на фруструючу ситуацію, невміння знайти продуктивний вихід з конфлікту.

Неважко помітити, що ці риси особистості притаманні не тільки алкоголікам і наркоманам, а й просто погано соціальне адаптованим людям, тим паче неповнолітнім. Напевно, велика кількість важковиховуваних підлітків мають такий самий психологічний портрет, хоч вони й не вживають психоактивних речовин. Психоактивні речовини —термін, який використовується як синонім терміна психотропні речовини.

Але тут мимовільно виникає острах: «Може,поки що не вживають?» Адже саме ці особистісні особливості викликають відхилення в поведінці, напруженість у соціальних контактах, що, в свою чергу, завжди пов'язано з виникненням у підлітка потреби змінити свій психічний стан.

Отже, потяг підлітка до вживання психоактивних речовин є симптомом більш загального особистісного неблагополуччя. Психологічна готовність підлітка до вживання психотропних речовин, формуючись поступово, поволі, може стрімко реалізуватися при виникненні відповідної ситуації в його житті. Тому, якщо неповнолітній починає зловживати алкоголем чи наркотиками, це практично ніколи не буває випадково, суто ситуативно. За всієї несподіваності, видимої імпульсивності такої поведінки підлітка його алкоголізація (чи наркотизація) є логічним завершенням попереднього розвитку.

Відсутність у підлітка психологічної готовності до вживання психоактивних речовин, навпаки, дає йому свого роду «запас міцності», який забезпечує можливість протистояти несприятливому впливу алкогольного середовища. Можна навести велику кількість прикладів, коли в тій самій групі профтехучилища чи в робочій бригаді, де існують стійкі алкогольні традиції, хтось із неповнолітніх починає зловживати спиртним і потім «спивається», а хтось залишається байдужим до випивки, хоч і бере участь у спільних застіллях, підкоряючись груповим нормам. Навіть епізодичне вживання наркотиків чи інших токсичних речовин, через яке пройшла велика кількість підлітків, що входять до асоціальних угруповань, для декого з них так і залишилось епізодом.

Вживання психотропних речовин підлітками, які не мають психічної готовності до цього, звичайно не закріплюється як звична форма поведінки, а в міру дорослішання, надбання особистісної зрілості «саме по собі» проходить, без втручання медиків і без застосування якихось інших заходів. Як справедливо зауважує І. П'ятницька:” у здорових підлітків (мається на увазі не тільки фізичне й психічне здоров'я, але й моральне), алкоголізація ніколи не набуває систематичності, інтенсивності, що відповідає загальній картині їх поведінки, яка позбавлена крайнощів. В літературі ми можемо знайти підтвердження того, що алкоголізація є поведінковим феноменом. На те, що алкоголізація підлітків нерідко лише складова «букета девіантної поведінки, звертали увагу багато дослідників — не тільки наркологи, а й соціологи. В усіх випадках, і мотиваційне, й прогностичне, це особливі явище, яке слід розглядати поза наркологією”.