Лекции по "Патопсихологія"

Після встановлення контакту такі діти охоче розмовляють про свої проблеми, але (враховуючи їх своєрідність у сприйнятті своїх стосунків з оточуючими одержана інформація не завжди, на жаль, буває достовірною. Причому викривлення відбувається неусвідомлено, дитина цілком щира в тому, про що говорить.

Виникнення типу важковиховуваності, що зумовлений відхиленнями в розвитку психічної діяльності, не можна однозначно пов'язати з якимось неправильним типом сімейного виховання; першопричина тут криється в особливостях функціонування психіки, притаманних самій дитині від народження, або таких, що виникли внаслідок прижиттєвих ушкоджень. Проте безумовно, неправильні виховні дії батьків тут матимуть ще більш тяжкі наслідки, ніж стосовно здорових дітей. Більше того, залежно від типу акцентуації характеру той самий тип сімейного виховання в одному випадку може бути благотворним, коригуючим розвиток дитини, а в іншому—згубним, таким, що посилює відхилення в розвитку особистості.

3. Опірність впливу вчителів  чи батьків (що розцінюється дорослими як поведінка з відхиленнями), що зумовлена невмілими виховними діями (оманлива чи ситуативна важковиховуваність).

Дослідження психологів доводять, що значна кількість конфліктів та інших форм соціально дезадаптованої поведінки підлітків часто ніби спровоковані самими дорослими. Тобто можна визначити типи негативної поведінки, зумовленої реакцією підлітка на дії вихователя. Підлітків, яким властива така поведінка, ще не можна назвати важковиховуваними, оскільки їхні негативні прояви не пов'язані з відхиленнями в розвитку особистості, а викликані незалежними від них причинами. Для коригування поведінки таких учнів немає необхідності застосовувати які-небудь засоби впливу на дитину, навпаки, в цьому випадку саме дорослий мусить переглянути свою поведінку.

Наприклад, у підлітковому віці опір учня педагогічним впливам може бути зумовлений віковими особливостями дитини, якщо вихователь своєчасно не змінить стилю стосунків з підлітком, а буде ставитись до нього як до молодшого школяра.

Підлітковий вік часто називають «важким», «критичним», «переломним». І це не випадково. В період з 11 до 14 років (плюс-мінус 2 роки, залежно від індивідуальних особливостей дитини та умов її розвитку) відбуваються значні зміни в організмі дитини та її психіці. Те, що початок перехідного віку та темпи його перебігу різні, стає очевидним, коли в одному класі, скажімо, в 6-му, частина дітей справляє враження молодших, а частина — старших за віком.

Фізіологічні зміни — стрибок у рості, гормональна перебудова, пов'язана зі статевим дозріванням та ін.,—неминуче викликають зміни в самопочутті. У підлітка виникають то запаморочення, то раптове серцебиття, то підвищена збудливість; то бурхлива енергія, то млявість, апатія, знижена працездатність і т. д. Це, звичайно, відбивається на психіці підлітка, яка стає нестійкою, дуже вразливою. Саме цим часто можна пояснити різкі перепади настрою у підлітків — від нестримного сміху до несподіваних сліз, їхню дратівливість, агресивність, образливість, підвищену вразливість. Іншими словами, підліток часто не винен у тому, що був нечемним і зухвалим з дорослими, тому що така негативна поведінка викликана об'єктивною причиною — його фізіологічним станом. Учителю слід враховувати цей фактор і не провокувати учня на афективні спалахи своїми невдалими, невмілими педагогічними діями, некоректними зауваженнями й вимогами.

Наступною, дуже важливою сферою життя учня, в якій також відбуваються значні зміни, є спілкування. Якщо в дошкільняти й молодшого школяра вибір товариша часто визначається причинами ситуативними (поруч живуть, разом сидять за партою, батьки дружать між собою і т. д.), то в підлітка на перший план виступають психологічна сумісність із партнером по спілкуванню, спільність поглядів, інтересів тощо. Дружба з ровесниками посідає центральне місце в житті підлітка, визначає його емоційний стан, ціннісні орієнтації, спрямованість розвитку особистості. Якщо дорослі ігнорують ці вікові особливості, наприклад намагаються перешкоджати дружбі дітей або нав'язувати підлітку коло спілкування, негативно висловлюються про підлітка в присутності його товаришів, однокласників, то, звичайно, вони стикаються з опором вихованця. Крайньою формою прояву такого конфлікту будуть гіпертрофовані природні реакції підліткового віку (реакція емансипації, групування), які набирають хворобливих форм, що призводить до негативних наслідків: втечі з дому, негативізм, ненависть та опозиція до дорослих і т. д.

Ставлення до навчання, його успішність також значно змінюються у більшості школярів при переході до підліткового віку. Якщо для молодшого школяра значущість навчання в школі не викликає сумнівів і кожен учень намагається добре вчитися, то в 5— 6-му класах таке ставлення зберігається далеко не в усіх. Це пояснюється тим, що з розвитком самосвідомості підліток дедалі краще диференціює та аналізує свої бажання, потреби, інтереси. Якщо раніше позитивне ставлення до навчання могло підтримуватися тільки бажанням отримати схвалення дорослих, то тепер великого значення набуває власна пізнавальна активність, ставлення до вчителя, що викладає даний предмет, ціннісні орієнтації однокласників чи друзів поза школою, стосунки з батьками. Це веде до того, що для одних підлітків навчання продовжує залишатися справді провідною, основною діяльністю, а для інших (на жаль, через недоліки в організації навчально-виховного процесу таких немало) поступово втрачає свою значущість, перетворюється в формальне, другорядне, а то й небажане заняття. Таке ставлення до навчання особливо небезпечне тим, що сучасний підліток не має умов для реалізації своїх можливостей, для самоствердження та виявлення самостійності в суспільно корисній, продуктивній діяльності. Тому всю свою бурхливу енергію, винахідливість і творчі здібності підліток спрямовує спочатку на «пустощі», а з часом і на протиправні дії. Отже, навчально-виховний процес треба привести у відповідність із віковими особливостями учнів, виходячи з принципів педагогіки співробітництва, стимулювання ініціативи самих учнів.

Нагадаємо, що центральним новоутворенням підліткового віку є почуття дорослості, тобто прагнення бути й видаватися дорослим. Саме в цьому виявляється життєва позиція підлітка, яка визначає його бажання, прагнення, поведінку в цілому. Виникнення нової життєвої позиції супроводжується значними труднощами не тільки для батьків, педагогів, а й для самого підлітка. Причина кризи підліткового віку корениться в самій логіці дитячого розвитку. В цей період відзначається суперечливість поривань підлітка: він хоче і водночас не хоче звертатися до дорослого за порадою та допомогою. Саме по собі звертання до дорослого для нього — внутрішній конфлікт. З одного боку підліток розуміє, що йому необхідно співпрацювати учителями, батьками, але з іншого — він відчуває в цьому свою залежність від дорослих. При всьому своєму пориванні до самостійності підліток ще не впевнений у своїх силах, а це викликає в нього напруженість, постійне намагання перевірити силу свого «Я», утвердити себе, нехай навіть на засадах упертості, бажання наполягти на своєму. Цим підліток якби доводить іншим і самому собі своє право на самостійність, на «дорослість», право приймати рішення - нехай помилкові, ризиковані, але свої.

Якщо ж підліток погоджується з думкою дорослого (навіть розуміючи в глибині душі його правоту), то він відчуває свою неспроможність, свою слабкість у порівнянні з ним, що викликає психічний дискомфор незадоволення собою. Крім того, відмовляючися від дитячих норм «моралі слухняності», підліток схильний до «експериментальної перевірки» меж, у яких діють ті чи інші норми поведінки.

У підлітковий період «йоржистість» учня цілком природна, як і його поривання суперечити дорослому, він відкидає «мораль слухняності» й намагається замінити її новими, рівноправними стосунками з дорослими. Робота усвідомлення себе  особистості, що активно проходить в цей період створює постійну емоційну напруженість, загострені почуття власної гідності, чим зумовлюється хворобливе реагування на нетактовне звертання дорослого.

Якщо старші намагаються жорстко регламентувати поведінку підлітка, продовжуючи вимагати колишнього послуху, якщо стиль звертання вихователя авторитарний, то конфлікти будуть неминучими. Не отримуючи конструктивного вирішення, вони призводять до відчуження підлітка, до його впевненості в тому, що дорослий не може й не хоче його зрозуміти. На основі цього виникає вже свідоме неприйняття ним оцінок, суджень вихователя, який може взагалі втратити можливість впливати на підлітка. Реакції протесту, негативізму закріплюються, нагромаджується досвід негативної поведінки, внаслідок чого молода людина, що вже подорослішала, часто продовжує поводитися відповідно до прийнятої раніше ролі «важкого підлітка».

Слід зазначити, що не всі підлітки в конфліктних ситуаціях виявляють опір дорослому. Значна частина учнів протидіє впливові вихователя в формі пасивного опору (аж до цілковитої загальмованості), або ж за типом реакцій смислового бар'єру (ігнорування зауважень), або іншими захисними реакціями (пустотливість, роль «клоуна»).

Зауважимо, що конфлікт між підлітком і дорослим триватиме доти, доки старший не змінить своєї поведінки та ставлення до молодшого. Спроба зламати опір підлітка, підкорити його авторитарному впливові може мати тільки негативні наслідки. В поводженні з підлітками неприпустимі нешанобливий тон, безапеляційні розпорядження, принизливі зауваження, в'їдливі глузування. Суть педагогічного підходу до підлітка, особливо «важкого», полягає в тому, щоб приймати його за рівноправного, зважати на його думку, поважати його.

Треба шукати шляхи, якими підліток добровільно піде за дорослим. Треба навчитись так пред'являти свої вимоги, щоб підліток був упевнений, що це він сам себе примусив переборювати труднощі. Треба надавати підлітку більше самостійності. Довіра до нього, визнання його дорослості — ось принципи правильного педагогічного впливу, відповідного даному віку.

Враження важковиховуваних можуть справляти також діти, що опинилися в ситуації фрустрації (тим більше в ситуації життєвої кризи), які з різних причин не можуть (чи не хочуть) звернутися по допомогу до дорослих. У цьому випадку високий ступінь психічної напруженості, негативні емоційні переживання, викликані психотравмою, можуть спровокувати найнесподіваніші проступки, які за своєю яскравістю прояву перевершують форми поведінки педагогічно занедбаних і власне важковиховуваних підлітків.

Іншими словами, психологу слід враховувати, що часто проступок дитини ще не свідчить про наявність у неї негативних рис характеру, а може бути лише маскою, за якою приховується реальне ставлення учня. Наприклад, зухвалість підлітка — це прихована сором'язливість, упертість — вияв самостійності і т. д.;

Якщо ж дорослий не може з'ясувати дійсних мотивів мети, засобів та особливостей процесу здійснення діяльності учнем, виникають умови для формування відхилень у поведінці дитини. Наприклад, відмова від виконання завдань чи доручень учителя тривожне-помисловими учнями часто розглядається педагогами не як прояв побоювання таких дітей не справитися з завданням, а як лінощі, байдужість до вимог вихователя. В результаті цього до сором'язливості та боязливості цих дітей може приєднатися почуття несправедливого ставлення до них дорослих.

Незважаючи на те, що оманлива (ситуативна) важковиховуваність може минути в міру вирішені складної ситуації без стороннього втручання, небезпека цього типу важковиховуваності полягає в тому, що тут можливий перехід до власне важковиховуваності. Це звичайно буває в тих випадках, коли виховні впливи починають застосовувати до самої дитини, замість того, щоб коригувати поведінку дорослих, її батьків,вчителів.

У ході діагностики оманливої важковиховуваності найголовніше — правильно визначити афектогенну зону. Контакт із такою дитиною, як правило, встановлюється швидко, за умови використання методу непрямого отримання інформації, методу активного слухання і відмови від оціночних суджень. Після встановлення довірливих стосунків такі діти самі починають розповідати про свої проблеми і навіть просять допомоги у психолога. Слід зазначити, що найчастіше ситуативна важковиховуваність виникає у підлітків, що розвиваються в умовах виховання за типом гіперпротекції, особливо домінуючої гіперпротекції. Постійний контроль дорослих, їхня дріб'язкова опіка авторитарний тон, намагання домогтися від підлітків беззаперечного послуху — все це вступає в суперечність з природними тенденціями підліткового віку, що в свою чергу, виступає детермінантою соціально дезадаптованої поведінки учня.

4. Власне важковиховуваність, що є  найскладнішим типом важковиховуваності в розумінні встановлення контакту й подальшої роботи з підлітком. Оскільки ця різновидність соціально дезадаптованої поведінки пов'язана з виникненням стійких особистісних утворень, цей вид важковиховуваності здебільшого виникає уже в підлітковому віці, а в більш молодших дітей практично не спостерігається.

Специфіка роботи з підлітком, соціально дезадаптована поведінка якого детермінована розбіжністю ставлень, полягає передусім у тому, що психологу необхідно нейтралізувати чи обминути заперечення дитиною своїх проблем. Такий підліток відмовляється говорити на теми, пов'язані з неуспіхом, і взагалі не вважає, що в його житті слід щось змінювати. Природно, що встановлення контакту з учнем такого типу важковиховуваності вимагає майстерності та володіння спеціальними методиками (наприклад, метод контактної взаємодії, методика встановлення довірливих стосунків, метод експериментальної бесіди та ін.).

Цей тип опору педагогічним впливам ми відносимо до власне важковиховуваності тому, що причина тут справді криється в особистості самого підлітка, але водночас не пов'язана із відхиленнями в розвитку вищих психічних функцій. Соціально дезадаптована поведінка в даному випадку детермінується негативними особистісними утвореннями (які докладно були розглянуті вище), що стали свого роду функціональними органами, які спотворюють інформацію, що поступає, і таким чином спрямовують дії підлітка.

Формуванню цього типу важковиховуваності найчастіше сприяє виховання за типом гіперпротекції потурання, альтернуючого виховання, неконгруентність поведінки дорослих. Крім того, власне важковиховуваність часто виникає як реакція на первинний дефект (див. розділ 2), як ускладнення ситуативного варіанта дезадаптованої поведінки.

6.4. Адиктивна і  кримінальна поведінка як крайні  форми соціальної дезадаптації

Ми розглянули типи важковиховуваності підлітків, поведінка яких хоч і не відповідає вимогам суспільства, та все ж не виходить за рамки юридично допустимих норм. Подальше поглиблення соціальної дезадаптації виявляється у виникненні деліквентної поведінки, тобто в здійсненні підлітками дрібних правопорушень, за які їх досить рідко притягають до відповідальності. Потім цей перехідний період (звичайно за умови постійності негативних факторів та відсутності позитивних соціальних впливів) завершується входженням підлітка до злочинного угруповання та початком кримінальної діяльності.

Адиктивна поведінка—термін, що означає поведінку людини, яка обтяжена хімічною залежністю, тобто того, хто зловживає алкоголем чи іншими наркотичними (токсикоманічними) речовинами. Слід пояснити, чому ми об'єднуємо алкоголізм, наркоманію, токсикоманію в одну групу соціально дезадаптованої поведінки. Річ у тому, що всі ці явища мають спільну природу. Буденне уявлення про те, що п'янство «краще» за вживання наркотиків,— помилкове. В строго науковому значенні вживання міцної кави, чаю (тим більше «чифіру»), паління —теж «слабкі наркоманії». Звичайно, зовнішня картина поведінки, як і суб'єктивний стан людини після вживання тієї чи іншої речовини, різні, але суть їх одна — зміна психічного стану. Тому для означення психологічного аспекту проблем алкоголізму, наркоманії та токсикоманії доцільно об'єднати всі речовини, що викликають різновиди одного феномену під загальною назвою.