На цей період
припадає і діяльність відомого
вченого Олександра Богданова
(1873—1928 pp.), який розробив концепцію
загальної організаційної науки
(тектології), покликаної вирішувати
завдання триєдиної організації — речей,
людей та ідей. О. Богданову належать також
висловлювання щодо дії розробленого
ним закону найменших у галузі керівництва
трудовими колективами. Ідеться про те,
що керівник може протягом багатьох років
правильно й цілеспрямовано вести справу,
але якщо хоча б в одному питанні його
інтелектуальна енергія йому зрадила,
справі часто-густо завдається величезної
шкоди. Саме цим, за О. Богдановим, визначається
історична обмеженість організацій «авторитарного»
типу, що характеризуються абсолютною
залежністю організаторської функції
від індивідуального мозку «авторитета»,
в той час як масштаб організаційного
життя є колективним.
Соціально-психологічні
аспекти наукового управління
знайшли своє відображення в
практичній діяльності відомого теоретика і практика менеджменту
Олексія Гастєва (1882—1941 pp.), директора
Центрального інституту праці, у структурі
якого вагоме місце належало лабораторії
з вивчення психофізіологічних і психологічних
особливостей людини. Наукове управління
він розумів як боротьбу за максимальне
підвищення продуктивності праці кожного
робітника, кожного верстата, кожного
елемента виробничого комплексу. При цьому
наукове дослідження матеріального і
особистісного чинників виробництва має
здійснюватися в лабораторних умовах
і завершуватися експериментальною апробацією
знайдених рішень. Концепція О. Гастєва
базується на ідеях «соціалізації трудового
процесу» й вирішальної ролі людського
чинника у виробництві, що було неприйнятним
для концепції Ф. Тейлора. О. Гастєв та
його колеги застосували принципово новий
підхід до оцінки самого робітника, розглядаючи
його не лише як об'єкт вивчення, але і
як творчий суб'єкт з власними психофізіологічними
можливостями та індивідуальними здібностями,
які необхідно враховувати в організації
наукового управління. При цьому вони
дотримувалися того погляду, що психофізіологічні
можливості людини — це не щось стале,
раз і назавжди дане: людина змінюється,
отже, розглядати її можливості й здібності
слід у динаміці; варто також постійно
тренувати фізичні і психічні здатності
робітників, що дасть змогу максимально
активізувати людський чинник. Таким чином,
на порядок денний була висунута динамічна
концепція, яка виходила з гіпотези про
безмежні можливості вдосконалення психофізичних
здібностей людей, яку було покладено
в основу педагогічної методики О. Гастєва
і його колег — системи розвитку здібностей
людини, її ядром є розроблений ними метод
навчання й підготовки робочої сили, сутність
якого полягала в ідеї «машинізації» трудових
рухів працівників (робітників). Ішлося
не про звичайний автоматизм, а про залучення
до процесу дедалі нових автоматів. Тобто
ставилося завдання виховати особливу
швидкісну людину, з її миттєвою реакцією,
з її спроможністю витрачати мінімум нервової
енергії. Не менша увага приділялася управлінській
діяльності: справжнім слід вважати такого
керівника, який має організаторські здібності,
такт, привабливість, вміння надихати
людей на конкретну справу. Водночас, розкривши
спільність виробничих і управлінських
процесів, О. Гастєв і його колеги не показали
суттєві відмінності між ними, обмежилися
лише судженнями про якості керівників.
Соціально-психологічні
аспекти управління розробляли
вчені Всеукраїнського інституту
праці (м. Харків) на чолі з
професором Федором Дунаєвським — відомим представником вітчизняної
управлінської думки, засновником інституту,
науковим кредо якого став принцип комплексності
в питаннях управління. Ф. Дунаєвський
сформулював концепцію «адміністративної
місткості», під якою розумів здатність
безпосередньо керувати певною кількістю
людей. На думку вченого, якість керівництва
може варіюватися залежно від його обдарованості
й рис характеру. Оскільки ці варіації
незначні, а людські сили обмежені, то
обмеженість людських сил призводить
до збільшення території й людей, які піддаються
управлінню, зростання керівних органів
проміжної ланки, що, своєю чергою, послаблює
як управлінський центр, так і апарат периферії.
Розв'язати проблему Ф. Дунаєвський пропонував
двома шляхами: перший пов'язаний із соціальними,
психологічними, економічними аспектами
управління, тобто йдеться про ретельний
добір персоналу, його підготовку, про
нові методи планування і стимулювання
праці; другий — полягає в раціоналізації
технічного чинника управління.
Яскравим представником
концепції людських стосунків
був Микола Вітке, який вважав,
що в системі управління необхідно
помічати дві основні гілки:
перша з них опікується раціоналізацією
трудового процесу, що здійснюється
конкретною людиною у взаємодії
з речовими чинниками виробництва; друга —
поліпшенням взаємодії людини з людиною.
М. Вітке також зазначав, що розвиток виробництва
вимагає вдосконалення системи управління,
заміни традиційних методів на нові, перспективні.
При цьому вчений надавав перевагу організації
людей в їх взаємостосунках. Отже, він
чітко виокремлював два види управління
— людьми й речами, акцентуючи свою увагу
на управлінні людьми як учасниками єдиного
трудового процесу. Суттєвим доробком
школи М. Вітке є рекомендації щодо стилів
керівництва, етики взаємостосунків керівників
з підлеглими, логіки дій керівників. У
цій частині наукові погляди вчених безпосередньо
виходять на Проблеми соціальної психології
та психології управління. Зокрема, Я.
Улицький (послідовник М. Вітке) вважав,
що в діяльності керівників, які здійснюють
управління різними об'єктами, є загальні
риси, спільна основа: він виокремив риси
адміністративного обдаровання — здатність
до абстрактного мислення, теоретичний
склад розуму, почуття реальної дійсності,
вміння володіти обліково-статлістичним
методом. Інший представник цієї школи
І. Каннегиссер — економіст, директор
одного із велетенських заводів Росії
— утверджував думку про те, що керівникові
не слід терпіти систему доносів, адже
вона породжує взаємну недовіру, що, своєю
чергою, не сприяє зростанню продуктивності
праці; керівник має бути соціальним лідером,
повинен дбати про задоволення моральних
і матеріальних потреб робітників. Загалом,
представниками школи були сформульовані
положення, які й у наш час заслуговують
на увагу й вивчення.
На жаль, наприкінці
20-х років їхні погляди зазнали
критики. Зокрема, різко критикувалися
пропозиції М. Вітке стосовно
пропаганди психологічних методів
впливу на трудові колективи.
Натомість тепер, коли психологічні
методи управління колективами є такими ж вагомими, як і економічні,
правові, коли психологічні особливості
управлінської діяльності виокремилися
в самостійну галузь знання — психологію
управління, очевидною є несправедливість
цієї критики. Більше того, як стверджують
сучасні дослідники Е.Корицький, В. Шетов
та інші, переконливою заслугою М. Вітке
слід вважати постановку питання про соціально-психологічні
закони управління персоналом, пізнання
і оволодіння якими дасть змогу організовувати
колектив людей так, щоб він діяв з максимальною
віддачею. Свого часу М. Вітке і його послідовників
критикували за «голий психологізм», стверджуючи,
що психологічної науки про метоли управління
людьми марксизм не знас, а в самій проблемі
вбачає шкідливу утопію. Тут є очевидним
той факт, що дискусія відбувалася не стільки
в науковому, скільки в ідеологічному
річищі.
На 30-ті роки XX століття
припадає пік розвитку соціально-психологічних
досліджень у прикладних галузях,
особливо в педології і психотехніці.
Зокрема, в царині педагогічної
практики дослідження проводилися з проблем взаємостосунків
колективу і особистості, чинників формування
дитячих колективів. Особливу роль відігравали
праці з вивчення структури дитячих колективів,
стадій їхнього розвитку, психологічних
проблем безпритульності і т. п. Необхідно
згадати про вагомий внесок у розвиток
прикладних аспектів соціальної психології
Антона Макаренка (1888—1939 pp.), адже його
вчення про колектив, стадії його розвитку,
формування взаємин, типологію конфліктів,
шляхи їх розв'язання та управління колективом
не втратили своєї актуальності й нині.
Як відомо, педагогічний досвід А. Макаренка
полягав у перевихованні неповнолітніх
правопорушників. Це заклало підвалини
для розроблення теорії і методики комуністичного
виховання в колективі. Основну мету виховання
видатний педагог вбачав у формуванні
колективіста, проголошуючи пріоритет
колективу над особистістю. При цьому
одним з найважливіших завдань є (за А.
Макаренком) виховання потреб колективіста.
Загалом його ідеї відповідали тогочасній
ідеології і справили великий вплив на
педагогіку й соціальну психологію.
Однак бурхливий
розвиток соціальної психології
у 20—30-ті роки загальмувався,
а згодом майже припинився. Причин
цього є чимало. Однією з них
стала ізоляція вітчизняної науки
від західної, посилення ідеологічного контролю над наукою. Фактично
було заборонено рефлексологію, педологію,
психотехніку, попри ті позитивні моменти,
які містилися в окремих розробках представників
цих течій. Окрім того, в 30-ті роки поширилася
думка про те, шо всі психічні явища, від
відчуттів до характеру, є соціальними
за своєю суттю, отже, спеціальна наука
— соціальна психологія — не потрібна,
її проблеми можуть бути розв'язані в річищі
загальної психології. Також вважалося,
що соціальна психологія й деякі інші
науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно
розвивалися на Заході, за своїми методологічними
принципами не відповідають завданням
чинної системи. Такий погляд панував
до кінця 1950-х років. У Великій радянській
енциклопедії добре представлена ситуація
із соціальною психологією та офіційне
до неї ставлення, яке склалося в цей період.
Так, у 1957 році соціальна психологія характеризувалася
як одна з гілок буржуазної психології,
яка підмінює історичний аналіз суспільних
явищ їх психологічним поясненням. Загалом
період стагнації соціальної психології
супроводжувався:
• теоретичним
обгрунтуванням непотрібності соціальної
психології (оскільки всі психічні
явища соціально детерміновані,
немає необхідності виокремлювати
соціально-психологічні феномени
та науку, що їх вивчає, як самостійну галузь знання);
• наростанням
критики ідеологічної спрямованості
західної соціальної психології,
розходженням у розумінні суспільних
явищ і процесів;
• практичною незатребованістю
результатів соціально-психологічних
досліджень;
• загальним ідеологічним тиском на науку, від чого
постраждали педологія, психотехніка,
соціальна психологія та низка інших наук.
Однак повного припинення
соціально-психологічних досліджень
не відбулося до кінця £0-х
років XX століття. Саме тому термін
«перерва» лише частково характеризує розвій вітчизняної
соціальної психології. Тобто можна говорити
про те, шо перерва була, але в самостійному
розвиткові соціальної психології, оскільки
розробка соціально-психологічної проблематики
продовжувалася в рамках інших наук, зокрема
в межах загальної, педагогічної психології
та психології праці. Передусім продовжувалася
розробка методологічних проблем у працях
С. Рубінштейна, Л. Виготського та ін. Так,
Лев Виготський (1896—1934 pp.), почавши з ідеї
про історичне походження вищих психічних
функцій, надалі розвинув думку про культурно-історичну
детермінацію процесу їхнього розвитку.
Відомі його гіпотези про опосередкований
характер психічних функцій та про походження
внутрішніх психічних процесів із діяльності.
Культурно-історичну теорію разом з Л.
Виготським розробляв Олексій Леонтьев
(1903—1979 pp.), який у ті часи працював у Всеукраїнській
психоневрологічній академії (м. Харків).
Спираючись на ідеї цієї теорії, він висунув
і детально опрацював загальнопсихологічну
концепцію діяльності, яка, своєю чергою,
стимулювала зростання численних досліджень
у різних галузях психології (загальної,
педагогічної, соціальної та ін.). З виходом
у світ постанови ЦК ВКП(б) 1936 року «Про
педологічні перекручення в системі наркомпросів»
була заборонена педологія, постраждала
також психотехніка й соціальна психологія.
Зокрема, різноманітні психологічні дослідження,
які здійснювалися на базі Всеукраїнської
психоневрологічної академії, почали
згортатися, а сама академія перестала
діяти як експериментальний центр. Однак
розробки в цій царині продовжувалися
в Київському університеті імені Тараса
Шевченка, Українському науково-дослідному
інституті педагогіки, Харківському педагогічному
інституті й низці інших закладів.
Другий блок проблем,
що продовжував вивчатися, стосувався соціальної психології
колективу. Це, зокрема, дослідження:
• особливостей
дитячого колективу та шляхів
його формування;
• соціально-психологічних
механізмів, які впливають на
процес виховання особистості
в колективі (наслідування, змагання, особистий приклад);
• соціально значущих
рис особистості дитини та
їх формування в колективі;
• впливу взаємин
у сім'ї на розвиток особистості
дитини;
• процесу формування
особистості у виробничому колективі
(цех, бригада, дільниця).
Названі дослідження базувалися передусім на
вченні А. Макаренка про колектив, результати
якого мали певне позитивне значення для
розвитку дитячої та педагогічної психології.
А. Макаренко ввійшов в історію соціальної
психології як дослідник колективу й виховання
особистості в колективі. Саме йому належить
визначення колективу, яке стало відправним
у розробці соціально-психологічної проблематики
в наступні десятиліття. На думку А. Макаренка,
колектив повинен мати такі основні ознаки:
наявність спільної мети, певна структура,
органи управління, які координують діяльність
колективу і представляють його інтереси.
Теза педагога «виховання особистості
в колективі, засобами колективу, для колективу»
стала девізом. Водночас обмеженість методичного
апарату (бесіди, спостереження, аналіз
документів) не могли повною мірою задовольнити
дослідження соціально-психологічних
проблем.
Ще один блок
досліджень у цей період був
пов'язаний з розвитком промислової
проблематики в соціальній психології,
зокрема психології виробничих
бригад, колективної стахановської праці, розвитку
індивідуального й колективного трудового
змагання. Отож загалом абсолютної «перерви»
в розвитку вітчизняної соціальної психології
не було.
Новий етап у
поступі вітчизняної соціальної
психології настав наприкінці 50-х років, коли у зв'язку з практичними
потребами суспільства, подальшим розвитком
самої психологічної науки, пом'якшенням
суспільно-політичного клімату в країні
постало питання про відродження соціальної
психології. Початок цього етапу позначився
дискусією 60-х років про предмет соціальної
психології, її місце в системі наукового
знання, методи дослідження, практичний
потенціал, основні напрями її подальшого
розвитку та актуальні завдання. Зниження
ідеологічного контролю й послаблення
адміністрування в науці, демократизація
всіх сфер життя, «потепління» загальної
атмосфери дали змогу зняти клеймо із
соціальної психології як «буржуазної»
науки та обговорювати ЇЇ майбутню долю.
В цей період встановлюються контакти
із західною психологією, що сприяло ознайомленню
вітчизняних учених із ситуацією, яка
склалася в царині світової соціальної
психології. Попри розмаїття думок у дискусії,
що було пов'язане з участю в ній як психологів,
так і соціологів (у дискусії взяли участь
відомі вчені Б. Паригін, О. Ковальов, К.
Платонов та ін.), її результатом стало
визнання соціальної психології як самостійної
галузі наукових досліджень і навчальної
дисципліни. Отож соціальна психологія
захистила своє право на самостійний розвиток.
Почався період її відродження в країні.
Серед основних критеріїв самостійності
варто вирізнити: