Культура українського ділового мовлення в системі освіти за умов білінгвізму

Інша важлива частина  ділового етикету, на думку дослідників  та Е.В. Руденського [61] -  службове  листування. За звичай, кожен діловий лист повинен бути індивідуальним. Листування -  спілкування в мініатюрі, що сприяє поглибленню взаємних зв’язків, встановленню стійких контактів з постачальниками. Однією з головних вимог до листа є те, що воно повинно бути складено на одній сторінці машинописного тексту,  складене чіткою і ясною мовою, що не використовує незрозумілі слова іноземного походження та зрідка використовуваних спеціальних термінів. Лист повинен відображати індивідуальність автора та  того навчального закладу, де він працює.    Існують відпрацьовані схеми ділового   листа або службової доповідної. Бо при діловому листуванні слід пам’ятати, що враження адресата   справляє  перелік, на перший погляд не важливих  дрібниць, а саме: наявність “солідного” конверту, відсутність помилок при друкуванні (наборі) листа,  обов’язковість  особистого  звернення на ім’я та по-батькові  до адресату та особистого підпису і контактного телефону (в кінці листа), як і запевнень у подальших ділових контактах.

Ми підтримуємо точку  зору дослідників, і також вважаємо, що необхідно  намагатись починати  лист з дружнього   звернення  – це викликає  у одержувача добрі  почуття до автора листа. Цьому також   сприяє   розмовний стиль  листа. Якщо це неформальне ділове листування, то в такому листі не зайвим буде використовувати скорочення, односкладові слова: вони  складають враження близького знайомства, теплоти, взаємної  симпатії.

А.Л. Потєряхін [58] підкреслює, і ми з цією точкою зору погоджуємось, що етикет і такт ділової людини  виявляються на кожному кроці: під час «летючої» розмови з підлеглими, на виробничих зборах і т. інше.  Етикет службових, ділових стосунків вимагає суворого дотримання розмовних норм як в міжособистісному спілкуванні, так і під час ділових розмов, зборів.

Дослідник вважає, що ділові бесіди, збори слід намагатись  проводити  за одну-півтори години. Коли збори  проводять часто, тоді вони не залишають  часу  для роботи. На них  необхідно  надати можливість висловити свою думку  щодо питань, наданих до розгляду, всім по черзі присутнім - першим надати «нижнім чинам», а головним  спеціалістам  - в кінці зібрання. Небажано перебивати промову доповідача. Бажано,  для відповідального засідання, зборів готувати керівнику свою доповідь самостійно. На завершення  зборів слід самому підвести підсумки,  співвіднести остаточне рішення з поставленими завданнями, коректно оцінити пропозиції, що були висунуті на зборах.

Висновки до другого розділу

Успіх керування навчальним закладом, на наш погляд, тісно  пов’язаний з етикетом поведінки її співробітників, та в першу чергу, керівника. Для  оволодіння етикетом  є потреба  в наявності  бажання,  наполегливості  і часу.

Успіх управлінської діяльності керівника навчального закладу  та його взаємодію з підлеглими, характер і культуру спілкування  постійно впливають моральні цінності, які є однією з форм моральних  відносин у суспільстві.

Зауважимо, що саме моральні цінності містять внутрішній імпульс  духовної мотивації керівника і  виявляються у відносинах з підлеглими. Добро, шляхетність, справедливість, згуртованість, безкорисливість – це лише деякі  складники системи моральних  цінностей керівника. В управлінській  діяльності згадані цінності тією чи іншою мірою сприяють створенню  духовної культури на міжособистісному та індивідуально-колективному рівнях.

Необхідно зазначити, що обираючи певні моральні цінності, керівник на підтверджує свідоме ставлення  до норм і принципів моралі, дієвість своїх мотивів, цілісність моральної  свідомості загалом. Саме моральні цінності формують у керівників комунікативні  установки, які є складником культури спілкування.

Отже, керівник повинен бути обізнаним не лише у питаннях політики управління навчальним закладом, а  й бути гарним менеджером. Він повинен  бути освіченою, високоморальною людиною, мати широкий світогляд, духовне  багатство, моральне обличчя, знаходити  рішення в будь-яких професійних  та життєвих ситуаціях. Ці провідні характеристики виявляються саме у спілкуванні  між ним та підлеглими, колегами за спільною діяльністю.

Специфіка діяльності керівника  саме у спілкуванні, і від культури використання цього основного засобу управлінської діяльності залежить професійна культура, адже саме мовна  культура, освіченість й досвід є  тим активом керівника, що має чи не найбільше значення для оптимізації його управлінської діяльності.

Нами зроблено висновок про тісний зв’язок і залежність кінцевого результату менеджменту в освіті від психологічних і соціально-психологічних механізмів взаємодії суб’єктів спільної діяльності та вирішальну роль особистості як головної фігури комунікативних процесів у структурі управлінського спілкування.

Із врахуванням зазначених особливостей управління навчальним закладом визначено у соціально-психологічному аспекті ключове поняття «менеджмент в освіті»: це усвідомлена взаємодія керівника з іншими людьми, спрямована на забезпечення їхньої активної та скоординованої участі у досягненні поставленої мети. Це частина управління, яка є впливом на інших людей, у процесі і результаті чого у них з’являються або актуалізуються психічні стани, якості, властивості, що стають психологічним підґрунтям для ефективної діяльності щодо досягнення поставленої мети.

Тобто, у соціально-психологічному аспекті кожна особистість є індивідом, який виконує певні соціальні функції та ролі, що відповідають її позиціям і соціальному статусу, а атрибутами особистості, крім соціальності, є свідомість, самосвідомість і певна самостійність. Інакше кажучи, особистість – це індивід, який є соціалізованим суб’єктом життєдіяльності, тобто може усвідомлено виконувати свої соціальні функції і ролі.

РОЗДІЛ 3  Культура українського ділового мовлення в системі  освіти за умов білінгвізму

3.1. Поняття і  типи білінгвізму

Двомовність, білінгвізм — це реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, — білінгв, а сукупність відповідних умінь — білінгвізм (двомовність) [78].

Поняття «білінгвізм» походить від латинського слова bilingua, що означає подвійна мова. Білінгвізм трактується як здатність до оперування кількома мовами. Білінгв — це людина, яка володіє як мінімум двома мовами. Нерідко як знання більше двох мов зустрічається багатомовність (або мультилінгвізм, полілінгвізм). Він буває двох видів — національний (вживання декількох мов у певній суспільній спільноті) та індивідуальний (вживання індивідом декількох мов, кожна з яких обирається відповідно до певної мовленнєвої ситуації). Наприклад, у Європі, у Люксембурзі основна місцева мова — летцебургиш, а офіційними мовами є французька та німецька. В Бельгії три державні мови — Фламандська, французька та німецька, в Канаді — англійська та французька. Певна частка мешканців цих країн є білінгвами та полілінгвами, зокрема в Канаді 17% двомовних [14].

Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані  державою, внаслідок юридично закріплених  норм або законів, на рівні офіційних  і з рівноправним статусом для  кожної з цих мов. Серед типових  прикладів країн з  офіційним  білінгвізмом: Канада, Бельгія, Фінляндія, Казахстан та інші.

Інтеграційні процеси  сприяють перетворенню Європи в багатомовний простір, в якому всі національні  мови мають рівні права. Адже з  відкриттям кордонів між країнами Європи посилюється мобільність людей, установлюються та виходять на новий  рівень підтримувані раніше контакти як усередині країни, так і із зарубіжними друзями та партнерами. Ці процеси значно посилюють мотивованість європейців до опанування іноземних мов.

Сьогодні двомовне навчання визнано багатьма вченими Європи однією з можливостей найбільш ефективного  опанування іноземних мов і водночас є суттєвою складовою полі культурної освіти. Значний вплив на розвиток двомовної освіти в Європі здійснює політика Європейського Союзу –  відмова від пріоритету якоїсь із мов та орієнтація на рівноправне  використання мов-партнерів.

Як науковий феномен  термін «білінгвізм» означає співіснування  двох мов і в науковій літературі розглядається з двох позицій [3]:

• соціальне явище;
• індивідуальна характеристика особистості.

Як соціальне явище  білінгвізм – це специфічний стан суспільного життя, за якого спостерігається  і визнається факт функціонування, співіснування двох мов у межах  однієї держави.

На соціальному рівні  в рамках двомовного навчання йдеться  про взаємодію двох лінгвокультур, двох симбіозів мовного та культурного, які утворюють два різні лінгвокультурні коди. Мета такої взаємодії полягає у досягнення успішного між культурного спілкування, або здатності порозумітися за умови суттєвих відмінностей у сприйняття світу.

Розрізняють офіційний білінгвізм, термін, що відображає ситуацію, коли відразу  дві мови визнані державою на рівні  офіційних внаслідок юридично закріплених  норм або законів.

Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнаною на законодавчому  рівні є лише одна з двох мов, якою найчастіше послуговується населення  цієї держави. Досить часто можна  спостерігати явище, коли, будучи невизнаною на офіційному рівні як державна, друга  мова широко використовується значною  частиною населення.

Для України цінним є досвід європейських країн, де розвиток двомовної  освіти пов’язаний не стільки з  внутрішніми процесами, скільки  із загальною тенденцією до інтеграції, прагненням до діалогу та між культурної комунікації. Розвиток теорії і практики двомовної освіти відкриває шлях до активного інноваційного пошуку в цьому напрямі.

У Канаді повною мірою реалізуються ідеї плюралізму та полікультурного  виховання. Навчання з використанням  двох офіційних  мов – англійської  та французької, гарантовано конституцією цієї країни.

Цікавим  є досвід багатомовного  Люксембургу, де в шкільній системі  застосовують трилінгвальний дидактичний компонент, що передбачає поетапне введення у дошкільному та шкільному віці люксембурзької мови (розмовний варіант німецької), німецької мови з використанням її як засобу навчання і далі – французької мови, яка стає засобом вивчення інших предметів.

Цей варіант набув поширення  в так званих європейських школах, де передбачено вивчення від 3 до 9 іноземних  мов. У такому випаду радше говорити не про двомовну освіту, а про  багатомовну. Адже чим більше мов  знає кожен із потенційних учасників  процесу міжкультурного спілкування, тим легше відбувається його інтеграція в інтернаціональне співтовариство.

У складі населення України  спостерігається перевага двох етносів  – українців (77,8%) та росіян (17,3%). Але  в цілому в Україні зафіксовано  представників більш як 130 етносів (згідно з переписом населення 2001 року) [3].

Українську мову вважають рідною 67,5% населення, для 29,6% рідною є  російська мова. Чотири з двадцяти семи регіонів України переважно  російськомовні (Севастополь, Крим, Донеччина  та Луганщина). Учні та студенти мають  однаково глибоко опанувати мову своєї сім’ї та державну мову.

Вже давно ведуться дебати на вищому рівні щодо надання російської мови статусу другої державної. З  огляду на європейський досвід ця проблема може бути вирішена, і вирішена безболісно. Зважаючи на велику кількість варіантів, йдеться не про пряме перенесення  зарубіжного досвіду, а про глибоке  осмислення та використання найбільш продуктивних ідей в умовах української  школи.

Актуальність цих ідей для України пов’язана з її прагнення до тісної взаємодії зі світовим співтовариством у вирішення  глобальних проблем людства, здійсненні гуманітарних проектів та в інших  галузях міжнародної співпраці. Ця взаємодія зумовила підвищений інтерес  до вивчення мов, що відкриває можливість скористатися перевагами відкритого суспільства [3].

Іноді в психолінгвістичній літературі зустрічається позначення М1 — перша мова та М2 — друга  мова. Необхідно пам'ятати, що хронологічно друга мова може пізніше витіснити  першу і навіть стати рідною. Тому іноді говорять, що одна з мов  двомовного індивіда є домінантною, тобто основною. В. П. Бєлянін виділяє природній (побутовий) та штучний (навчальний) білінгвізм [78]. При цьому, природній білінгвізм з'являється відповідно до мовного оточенням (у наявності якого радіо і телебачення) та завдяки багатій мовній практиці. Усвідомлення мовної специфіки системи може не відбуватися. А при штучному білінгвізмі другу мову необхідно вивчати, прикладаючи вольові зусилля та використовуючи спеціальні методи і прийоми.

Разом з тим можлива  така ситуація, коли іноземну мову вивчають спонтанно, і з викладачем одночасно(на курсах так званого ввімкнутого  навчання в країні мови, що вивчається). Згідно з віковими періодами, білінгвізм має поділ на ранній, зумовлений перебуванням і життєдіяльністю  у двомовному культурному середовищі; та пізній, при якому оволодіння другою мовою відбувається у старшому віці, після оволодіння рідною мовою. Із погляду ступеня володіння  мовами та кількості мовленнєвих  дій розрізняють рецептивний, репродуктивний і продуктивний види білінгвізму.

Рецептивний (сприймаючий) білінгвізм існує тоді, коли людина задовольняється приблизним розумінням іноземної мови. Сама людина при цьому майже не говорить і не пише.

Репродуктивний (відтворювальний) білінгвізм дозволяє білінгву не тільки сприймати (переказувати) тексти іноземної мови, але і відтворювати прочитане та почуте.

Продуктивний (породжуючий) білінгвізм дозволяє білінгву не тільки розуміти і продукувати іноземні тексти, але і породжувати їх. Іншими словами, при продуктивному білінгвізмі людина може більш-менш вільно розмовляти та писати та породжувати самостійні творчі повідомлення іноземною мовою.