Культура українського ділового мовлення в системі освіти за умов білінгвізму

• наказовий стиль під час керування;
• одноосібне кабінетне управління;
• самостійне прийняття рішень;
• не припускається вільне висловлювання думок;
• розпорядження, накази;
• епізодичні доручення персоналу;
• режим інструкцій, правил, норм, стандартів; удосконалення формальної структури колективу.

Культурно-етичні методи керівництва:

• доброзичливий стиль спілкування;
• робота з персоналом;
• обговорення рішень із безпосередніми виконавцями;
• повага до думок інших, прихильне ставлення до конструктивної критики; переконання, мотивація;
• робота командою;
• відкритість до нових ідей, пошуку, творчості; розвиток неформальної структури колективу.

 Таким чином, особливості  сучасного керівника закладу  освіти пов’язуються із демократичними способами організації відносин у колективі, здатністю до оновлення власної діяльності та управління інноваційними процесами.

Давно привертають увагу  вчених-дослідників та практиків  риси успішного керівника. До переліку найважливіших рис зазвичай відносять: інтелектуальні можливості вищі за середні, але не на рівні обдарованості та геніальності; ініціатива, яка пов’язана із здатністю до аналізу та конструктивної діяльності, енергією, життєстійкістю; упевненість, що спирається на здатність вірити в себе і свою діяльність, усвідомлення свого місця, бажання досягти цілей; здатність подивитися на ситуацію з висоти пташиного польоту, що дає можливість панорамного бачення подій та процесів; фізичне та психічне здоров’я, яке створює запас енергії, необхідної для складної роботи; тактовність, толерантність, які викликають з боку підлеглих повагу, необхідну, щоб вести за собою; порядність; бажання успіху, установка на лідерство; уміння брати на себе відповідальність за прийняття рішень; здатність співпрацювати з широким колом людей; емоційна зрілість, яка дозволяє управляти своїми почуттями, станами. Негативні риси керівника: пасивність, нерішучість, невігластво, поспішність, невихованість, неврівноваженість, невміння визначати пріоритет, перебільшення свого „Я”, підвищена чутливість та тривожність.

Слабкий керівник завжди зіштовхується  з непередбаченими обставинами, адже не здатний передбачити їх, відчути їх наближення і підготуватися до них; переконаний, що знає справу і володіє нею краще за всіх, тому все намагається зробити сам; ніколи нічого не вирішує до кінця; зайнятий деталями, бере участь в усіх справах, із-за чого йому постійно не вистачає часу тощо.

Будь-який керівник повсякденно  здійснює діяльність з управління підлеглими. Але управління передбачає не придушення, маніпуляцію, нав’язування об’єкту вимог, які протирічать його природі, а навпаки – максимальне врахування його особливостей, погодження кожної взаємодії з логікою його розвитку, розуміння сукупності його можливостей. Тому для досягнення успіху керівникові потрібно навчитися робити так, щоб усі, з ким йому доведеться працювати, по-перше, прониклися до нього прихильністю, по-друге, були переконані у правоті керівника, по-третє докладали максимальних зусиль для досягнення успіху в загальній справі. У процесі практичної діяльності керівник повинен вміти проблемно і перспективно мислити, заздалегідь визначаючи можливі труднощі і способи їх подолання. Його мислення повинно бути самокритичним. При цьому слід проявляти здатність тверезо оцінювати свої дії, максимально використовувати позитивний досвід інших, удосконалювати професійні знання і навички.

Будь-який керівник значну частину  свого робочого часу витрачає на спілкування. Тому дуже важливим для керівника є уміння здійснювати ділове спілкування з людьми незалежно від власних емоційних оцінок. Він повинен контролювати свою поведінку таким чином, щоб негативне ставлення до особи не впливало негативно на характер ділових відносин з нею, а позитивне ставлення до співробітника ставало відомим останньому і спрацьовувало як додатковий стимул підвищення активності.

Культура праці керівника  передбачає вміння і звичку раціонально  планувати, організовувати та обліковувати свою працю і діяльність підлеглих, дотримуватися трудової дисципліни і виконувати загальні завдання трудової діяльності. Ставлення до праці є  головним критерієм оцінки людини, а обов’язок сумлінно працювати  – одним із головних елементів  у системі моральних норм і  цінностей. У культурі праці виявляється  творча сутність людини.

Творчо сприймаючи культурні  традиції, людина починає творити  по-новому, не традиційно, а інноваційно, евристично, творчо-продуктивно. Компонентами культури праці є такі: соціальний (вміння управляти, співробітничати, дотримання встановленого прядку й трудової дисципліни, потреба в самоосвіті, самовихованні та професійному саморозвитку, соціальна активність та творчий підхід до справи); професійний (компетентність, високий рівень організації праці, раціональний розподіл робочого часу, ритмічність, злагодженість, економічна культура, технологічна дисципліна); моральний (свідомість, сумлінність, самодисципліна, гуманне ставлення до співробітників, партнерів, багатство духовної культури).

Для сучасного керівника  вкрай важливо оволодіти культурою  мовлення, що включає в себе знання мови в усій сукупності властивих їй стилів. Керівникові доводиться найчастіше виступати з промовами з приводу тих чи інших подій у житті окремих осіб і певних колективів. І прикро стає, коли на різних зібраннях, конференціях, нарадах виступає керівник організації чи установи, директор школи, в мовленні якого багато грубих помилок, недоречностей.

Формування культури мовлення – важливе завдання, складова виховання  особистості. Дуже важливим аспектом професійної придатності будь-якого керівника, у тому числі й директора школи, є правова культура, знання ним юридичних основ управління. Насамперед це стосується трудового законодавства, відповідних нормативних документів, що регулюють діяльність учителя та інших працівників школи; уміння в кожному окремому випадку вибрати із Кодексу законів найефективніший засіб для впливу на підлеглих. Правові норми охоплюють надзвичайно широке коло управлінських рішень керівника, починаючи з працевлаштування і закінчуючи звільненням того, чи іншого працівника з посади. І в кожному окремому випадку перш ніж прийняти відповідне рішення, слід глибоко проаналізувати ситуацію, що склалася.

Дуже часто керівники  шкіл через юридичну безграмотність припускаються серйозних помилок в оформленні наказів, розпоряджень або інших правових документів [57, 11, 22]. Як результат, виникають небажані, екстремальні умови, що можуть спричинити дестабілізацію ситуації, порушення нормального психологічного клімату і відповідну атмосферу в колективі.

Добираючи ті чи інші мовні  засоби, керівникові слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях. Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування  в житті найчастіше виступають у  єдності. Культура спілкування є  складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором  людських стосунків. Стан моральної  та психологічної культури спілкування  в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

Культура мовлення як складова загальної культури є одним із найважливіших показників цивілізованості  суспільства. Процес опанування мови та її культури пов`язаний зі здобуттям  навичок правильно розмовляти й  писати, точно висловлювати свою думку, активно використовувати мовні  знання, грамотно застосовувати їх. Досконале володіння мовою стає важливим компонентом підготовки фахівців у сфері державного управління, оскільки саме творче використання засобів мовлення повною мірою виявляє професійні обдарування державного службовця, сприяє його самотворенню та самовираженню[49].

Сьогодні, коли українська мова відіграє виняткову роль у житті  суспільства, у розвитку науки, культури й освіти, проблеми підвищення рівня  культури мовлення як важливого чинника  формування цілісної культурно-національної ідентичності, ролі державних інститутів, що беруть участь в управлінні процесом становлення і подальшого розвитку державної української мови, та її співіснування з мовами національних меншин обговорюються на круглих  столах, семінарах, конференціях. Ці питання  розглядаються в працях українських  фахівців у галузі управління навчальним закладом, зокрема, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, І.Ф.Надольного, В.А.Скуратівського, С.А.Чукут та інших [76].

Предметом широких наукових досліджень є проблеми формування виваженої  державної мовної політики на сучасному  етапі, її впливу на рівень культури мовлення (загальної та у сфері державного управління). Особливої уваги заслуговують праці вчених М.І.Майбороди, Л.Т.Масенко, О.М.Обушного, М.І.Пірен, В.А.Ребкала, В.П.Трощинського та інших, у яких подано аналіз стану і тенденцій розвитку української мови в контексті етномовної ситуації в різних регіонах України, розглянуті можливі варіанти вирішення мовного питання з метою досягнення національного консенсусу.

Питання мовної культури завжди було предметом дослідження, у першу  чергу, мовознавців (В.В.Виноградова, І.І.Огієнка, О.О.Потебні), які розглядали мову в  системному аспекті. Тільки в останні  роки фахівці в галузі управління й мовознавства Н.Д.Бабич, В.М.Князєв, М.І.Мельник, Н.Р.Нижник, І.М.Плотницька, П.О.Редін, Т.П.Рукас, С.П.Шумовицька виділили культуру мовлення як складову управлінської культури, указали на необхідність визначення оптимальної мовленнєвої поведінки в певній ситуації та звернули увагу на важливість культури мовлення у професійно-кваліфікаційній характеристиці фахівців будь-якого профілю, зокрема, розкрили значення мови для формування іміджу керівника навчального закладу. В.М.Русанівський, Н.Б.Крилова, А.П.Коваль присвятили свої роботи культурі ділового спілкування. Вони доводять, що досконале володіння культурою мовлення гарантує спеціалістові будь-якого фаху відчутний успіх у професійно-ділових стосунках [76].

Культура мовлення оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця у  використанні лексичних, граматичних  синонімів, у доборі варіантів висловлювання  тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають ораторському стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Сучасна українська довідкова література описує високу культуру мовлення як володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. Культура мовлення безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мовлення полягає, зокрема, в досягненні діалогової рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови — це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. Культура мовлення — категорія оцінна, але індивід. смаки, уподобання мають ґрунтуватися на суспільній мовній практиці. Основи К. м. закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над культурою мовлення триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання культури мовлення — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мовлення передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Сучасна  культура мовлення як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична дисципліна в українській або зарубіжній літературі залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації. Культуромовний підхід до літературної писемності практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед інших мов. Культура української мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго наречія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лексичних норм укр. мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09).

З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мовлення, серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірку «Культура української мови» (1931). Загальнолітературна норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтаксичної, лексичної, правописної норми тощо. Кодифікації літературних норм у 30 — 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування української літературної мови в післявоєнний період ґрунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормативних словників сучасної украінської мови.

Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі культури мовлення активізувалася у 60 — 80-і pp. 20 ст. 1963 у Києві відбулася республіканська конференція з питань культури мовлення, на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання української мови в школах, про звуження функцій укр. мови в республіці, а отже, й про загальне зниження культури мовлення. Громадянський резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін. Поширенню орфоепічних норм сучасної української мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лексичні та граматичні норми української мови розглядалися у працях Є. Чак.