Культура українського ділового мовлення в системі освіти за умов білінгвізму

Подібна ситуація в Україні  зберігається до початку ХХ ст. Аналізуючи період формування української державності, Ю. Шевельов зазначає, що з трьох періодів боротьби за незалежність – Центральна Рада, Гетьманат, Директорія – відносно найспокійнішим був другий. Його характеризували сильні російські впливи на всіх щаблях державного апарату, проте статус української мови за критичні 1917–1921 рр. змінився разюче, а багато в чому – вирішально. По майже двостолітній перерві українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів. На різних рівнях державного апарату ситуація була відмінною. Сільська й центральна адміністрація вживали українську мову, міська дуже часто – російську. І старі міські думи, і новостворені міські й містечкові ради депутатів трималися в роботі російської мови. Короткий час і хитке становище Української держави не сприяли тому, щоб українська мова в адміністративному житті стала самозрозумілим і загальновизнаним фактом. Нерідко вона звучала більше як виклик, ніж "природна" річ.

Другим незаперечним здобутком  української мови, поруч із поширенням її на ділянці урядових і громадських відносин, стала функціональна різноманітність, хоча у великих містах, зокрема Харків, Катеринослав, Миколаїв, Одеса й міста Донецького басейну), російська мова нічого не втратила як засіб громадського спілкування. Вже на той час по містах поширеним явищем були протести батьківських комітетів проти навчання українською мовою [75, с. 61–62].

Кардинально змінюється стан української мови в містах із втратою державності – втрачено її офіційний статус як державної; у межах СРСР, під впливом політичного тиску в процесі насаджування радянської ідеології, мовне середовище України швидко погіршується.

Загалом, у країнах, де проходив соціалістичний експеримент, була використана ранньокапіталістична модель економічного зростання – форсована індустріалізація міст, що передбачало насильницьку пролетаризацію населення, створення соціальної бази нового ладу.

Наприклад, у роки перед  Другою світовою війною у більшості  міст України були побудовані нові промислові підприємства [7, с. 51–52], пришвидшуючи процес урбанізації, формуючи не національне мовне середовище, а інтернаціональне – російськомовне.

За роки радянської влади  чисельність російського населення  в сучасних межах України зросла втричі. Після 1917 р. особливо інтенсивним був приплив росіян на промислові підприємства східних регіонів України, який у 20-х роках виявився у формі "оргнаборів" [48, с. 90].

До того ж, швидка урбанізація  цих регіонів у XIX та XX століттях цілком змінила традиційну модель територіального розселення в Україні, за якою центральні та західні землі складали "стрижень", а південно-східні – периферію. На початок 20-х років більшість головних міських центрів України вже розташувалися на Південному Сході, а їхня культура була російською [4, с. 137].

У 1925 р. закінчено відбудову народного господарства, зруйнованого під час громадянської війни, і на XVI з’їзді ВКП(б), у грудні, проголошено курс на індустріалізацію країни, що мало призвести до напливу селян у промислові центри. Питання про те, чи прийшлі селяни зрусифікуються, чи, навпаки, українізують міста, постало на порядку денному і мало накласти свій відбиток на наступні десятиліття [75, с. 89].

Проголошення курсу на індустріалізацію супроводжувалось перебудовою фінансової системи, перерозподілом коштів до промисловості, ліквідацією фінансової самостійності міст – починає формуватись концепція "соцміста", згідно з якою функціонування міста орієнтувалось на обслуговування промисловості [7, с. 51–52], що в комплексі змінювало обличчя радянських міст, спонукало до змін у мовній сфері. Комуністична партія обрала курс на коренізацію, найістотніше завдання якої полягало в дерусифікації великих міст і промислових центрів України. Безумовно, ідентифікаційна функція нового курсу була позитивною. Українізація якоюсь мірою призупинила процеси денаціоналізації у зрусифікованих містах, зміцнила відчуття етнічної ідентичності, яке до того часу в українському суспільстві виявлялося слабо. Міста поступово ставали осередками української, а не російської ідентичності [70, с. 327–332].

Урбанізаційні процеси в  Україні набирали обертів. Чисельність міських мешканців радянської України, а темпи її зростання майже учетверо перевищували темпи збільшення всього населення, між 1926 і 1939 р. подвоїлася. Такою ж масовою була участь етнічних українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці становили 32 % міського населення й здебільшого мешкали у невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому значна їх частина переселилася до великих промислових центрів. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили лише 6 % робітників, то в 1939 р. майже 30 % усіх українців належали до пролетаріату [19, с. 501–502]. За підрахунками О. Борісьонок, у 1939 р. чисельність українців серед робітників досягла 66.1 %, службовців – 56 %. Загалом на 1939 р. частка робітників серед українців складала 29 %, службовців – 13 % і колгоспників – 55 %.

Завдяки більшій урбанізованості  у росіян в Україні був порівняно  високий освітній рівень. Так, у 1989р. на 1 тис. зайнятих мали вищу, незакінчену  вищу і середню спеціальну освіту 482 росіян і 355 українців. Вищий рівень освіти зумовлював більшу частку осіб, зайнятих розумовою працею, а серед  зайнятих фізичною працею - осіб високої  кваліфікації. У 1989р. переважно розумовою  працею було зайнято 38,6% росіян і 29,4% українців. В освіті, культурі та мистецтві  було зайнято 9,3% росіян і 8,5% українців, у науці та науковому обслуговуванні 3,5% росіян і 2,0% українців [19, с.143].

За даними українського науковця О. Майбороди, який стверджував, що на час  розпаду Радянського Союзу для  росіян утворилися сприятливі перспективи  поповнення своєї етнічної еліти [40, с.11]. Про це свідчить таблиця, складена О. Майбородою за даними Міністерства освіти України, про розподіл фахівців та студентів вузів серед найчисельніших національностей України у 1989/1990 навчальному році  [40, с.11]. З таблиці видно, що всього фахівців (тис.) українців було 4500, росіян - 1805, білорусів - 65, євреїв - 139; в тому числі з вищою освітою українців було 1800, росіян - 867, білорусів - 28, євреїв - 87; з середньою освітою українців було 2700, росіян - 938, білорусів - 37, євреїв - 52. Процент фахівців даної національності серед загальної кількості фахівців складав українців - 68%, росіян - 27,2%, білорусів - 0,1%, євреїв - 2,1%. Кількість студентів вузів (тис.) українців було 590,0, росіян - 247,8, білорусів - 6,4, євреїв - 9,6. Процент студентів даної національності серед загальної кількості студентів складав українців - 66,4%, росіян - 27,8%, білорусів - 0,7%, євреїв - 1,1% [40, с.11]. Тобто, процент росіян у складі фахівців і студентів був вищий за їхній відсоток серед населення країни, натомість серед українців аналогічне співвідношення було протилежним.

З кінця 80-х років у межах  політики, спрямованої на відновлення  функцій української мови в усіх сферах життя українського суспільства, частка дітей, які виховувалися і  навчалися російською мовою, поступово зменшувалася, але залишалася значно більшою за відсоток росіян у населенні країни. Так, якщо у 1991р. майже половина (48,8%) дітей у дошкільних закладах України виховувалася російською мовою, у 1992р. - 41,0%, у 1993р. - 36,6%, а вже в 1994р. - дещо більше третини (36,3%), в 1995р. їх кількість становила 33,0%, в 1996р. - 31%, в 1997р. -29%, в 1998р. - 25,3%, в 1999р - 23,6% [9, с.168]. У містах частка російськомовних дошкільних закладів була значно вищою за сільську місцевість. Так, наприклад, станом на 1994р. у містах вона досягала 41,1%, а у сільській місцевості вона становила 18,8% [19, с.150]. У територіальному плані ця частка коливалася від 0,2% у Тернопільській, до 94,1% у Донецькій області й практично 100% у Криму [19, с.150].

Одночасно з дошкільними  закладами відбувався поступовий перехід  загальноосвітньої школи та вищих  навчальних закладів з російської мови, яка була панівною у сфері освіти до 1991р., на українську мову навчання. Так  у російськомовних школах у 1991/92 н.р. навчалося 50,0%, у 1992/1993 н.р. - 47,8%, у 1993/94 н.р. - 45% 1994/95 н.р. - 42,7%, у 1995/96 н.р. - 41%, у 1996/97 н.р. - 39%, у 1997/98 н.р. - 36%, у 1998/99 н.р. - 34%, у 1999/00 н.р. - 32% учнів [46, с.174].

Залежно від типу поселення  та етнокультурних особливостей регіону  ця тенденція ставала більш або  менше відчутною. Так, якщо у 1993/94 н.р. в цілому по Україні російською мовою навчалося 44,9% школярів, то в обласних центрах - близько двох третин. В середині 90-х років територіально питома вага учнів російськомовних шкіл у середньому коливається від близько 4% у західних областях, до 93% у Донбасі та 100% у Криму. Підготовка фахівців з російської мови і літератури здійснювалася в 11 університетах і 20 педагогічних університетах та інститутах України. Російською мовою навчалося 56,2% студентів вузів і 55,7% учнів вузів системи підготовки молодших спеціалістів [19, с.150].

Як вказує вже вище згаданий дослідник О. Майборода, перші два  роки незалежності росіяни в Україні  також мали сприятливі можливості для  мовно-культурного самовідтворення  через систему освіти. Якщо взяти, наприклад, 1991/1992 н.р., то хоча лише 19% загальноосвітніх навчально-виховних закладів в Україні вели заняття російською мовою проти 74,3% тих, де навчання велося українською мовою, кількість учнів, що навчалися російською, становила 50% від загальної кількості учнів [40, с.13]. Тобто, росіяни були практично необмежені в можливості надавати своїм дітям навчання російською мовою.

В південно-східній частині  України домінування російськомовного населення було беззастережним. У  Криму в 1993/1994 н.р. російською мовою велося навчання у 96,3% шкіл. У Донецькій області питома вага таких шкіл становила 68,8% у Луганській - 58,3%, у Запорізькій - 29,2%, в Одеській - 27,3%. Водночас питома вага учнів, які навчалися російською мовою, становила того ж року в Криму - 99,7% у Донецькій області - 95,1%, у Луганській - 91,6%, у Запорізькій - 72,5%, в Одеській - 68,8% [40, с.13].

У 1992/93 н.р. питома вага студентів вузів, які навчалися російською мовою, становила по Україні: у вузах І-ІІ рівнів акредитації - 64,8%, у 1993/94 н.р. - 55,7%, у 1994/95 н.р. - 1995/96 н.р. - 45%, у 1996/97 н.р. - 40%, у 1997/98 н.р. - 33%, 1998/99 н.р. 28%, у 1999/00 н.р. - 25% [40].

Українські науковці В. Ідзьо, Ю. Лагутов, А. Попок, А та ін. на основі проведених ними досліджень, стверджують, що освітні потреби росіян в Україні станом на 1996 рік забезпечувало 2940 російськомовних шкіл. Це видно з наведеної авторами порівняльної таблиці, за якою школи з російською мовою навчання у 1996р. становили 42,7% усіх шкіл України, не враховуючи двомовних шкіл. У вищих навчальних закладах України навчальний процес для 55,6% студентів проводився російською мовою [59, с.9].

У 1997/98 н.р. кількість державних повністю російськомовних та україномовних шкіл становила, відповідно в Україні і в Росії - 2747 та 0; кількість дітей, які навчаються в російськомовних школах України та україномовних школах Росії, відповідно - 2 503 000 та 0; кількість вищих навчальних закладів, які готували фахівців з російської мови та літератури в Україні та української мови та літератури в Росії, відповідно - 55,6% та 0,0% [66, с.213].

На початку 1998/99 н.р. в державі працювало 2561 російськомовних шкіл (12,1% всіх шкіл України), в яких навчалося 1 333 828 учнів. Крім того, працювало 2469 змішаних, переважно українсько-російських шкіл (11,6% усіх шкіл). Загалом, наприкінці 90-х років у школах із російською мовою викладання навчався 2 313 901 учень (34,1% всіх школярів), як предмет вивчало цю мову ще 1 805 080 учнів (26,6%). Частка учнів і студентів, які навчалися російською мовою, була суттєво вища за частку росіян в цілому по Україні. Російськомовні освітні заклади абсолютно переважали в Криму і в містах півдня і сходу України [66, с.211].

З боку Росії, як стверджують  науковці, навіть при появі закону РФ «Про освіту», де декларувалося, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних  освітніх закладів, класів та груп, а  також умов для їх функціонування (п. 2, ст. 6), не позначилося суттєво  на забезпеченні культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення. За даними перепису1989 року українці становили найчисельнішу  етнічну групу в РФ (4363872 українця 2,97% населення) після росіян і татар. Вони робили помітний внесок у соціально- економічний та культурний розвиток країни, але не мали державної системи українського шкільництва [50, с.10].

Спираючись на дані матеріалів, підготовлених Інститутом країн  СНД (Інститутом діаспори та інтеграції м. Москва), наприкінці 90-х років, вдалося  створити недільну школу при Об'єднанні  українців в Росії. В Башкирії, де українці проживали компактно  і активно діяли українські спільноти, функціонували три «українські» школи [59, с.6]. В місті Сургуті Ханти-Мансійського округу діяла недільна школа з вивчення української мови, де навчалося майже 100 українських дітей [59, с.3]. В Новому Уренгої також працювала недільна школа, кількість учнів якої сягала 30 [59, с.3]. Поодинокі приклади відкриття українських класів та певної підтримки «українських» недільних шкіл можна зустріти в Краснодарському краї, Тюменській та Волгоградській областях, Республіці Башкортостан, Республіці Комі), сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ) були радше винятками з правил і не розв'язували проблеми в цілому [59, с.11].

За даними Інституту країн  СНД в 1998 рік у РФ був відкритий та нині діє Український інститут, зареєстрований як автономна частина Московського державного педагогічного університету. Його проректор В.С. Ідзьо, відповідальний за основну організаційну роботу, є громадянином України. Інститут організовував понад 40 центрів дистанційного навчання по всім українським організаціям РФ. Фінансування Інституту велося із бюджету РФ [50, с.6]. Однак, основна робота, спрямована на підтримку й розвиток української культури і освіти, здійснювалася українськими товариствами самотужки та й не завжди сприймалася з розумінням місцевими органами влади [59, с.11].

Кандидат історичних наук, професор, ректор Українського університету, голова Історичного клубу, член Ради об'єднання українців у Росії  В. Ідзьо, зазначав: «Упродовж усієї історії Росії ми не спостерігаємо взагалі будь-якого розвитку української освіти, культури, фінансування українських громадських організацій коштом російської казни. Щось незалежне, поза межами контролю Російської держави, завжди лякало останню, і якщо певна навчальна структура виходила з-під контролю самостійного на міжнародну арену, підписувала договори з аналогічними закордонними закладами, особливо з німецькими чи американськими установами, то, без сумніву, російські чиновники робили все, щоб така установа або стала подібна до державної, або цілком припинила своє існування. Звичайно, така науково-дослідна установа, тим паче українська, у РФ, на нашу думку, була приречена на загибель. Влада свідомо душила її. Жодного заходу щодо розгортання економічної, культурної та наукової діяльності Українського Університету в Москві, жодного звернення про фінансування Університету з боку РФ і з боку вже Незалежної України державні установи не підтримали.» [59].