Культура українського ділового мовлення в системі освіти за умов білінгвізму

Досить неприємно констатувати такі факти, але за даними архівних матеріалів відомо, що керівництво  Московського територіального об'єднання  «Народного руху» України, в особі  голови Правління П. Перепусти, неодноразово зверталося до Президента України Л. Кравчука про надання фінансової допомоги у розмірі 100 млн. крб. для  створення Українського університету в Москві [50, с.191]. Але у відповідь отримувало: «.Уряд України навряд чи зможе виділити суму, необхідну для придбання матеріальної бази Університету, зазначену П. Перепустою, бо в Україні сьогодні поновив свою діяльність Університет «Києво-Могилянської академії».Університет «Києво-Могилянська академія» має намір відкрити у Москві Український Колегіум. Тому відкриття Українського університету в Москві передбачає проведення підготовчої роботи.» [60, с.191].

В Ідзьо наводить ще й такі доводи: «Українські організації в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотек, ні газет, ні Українського інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 р. після підписання Договору між РФ і Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори Росії, зауважимо, що Український інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культурного життя і не відновлений російською владою в так званий «Рік України в РФ ... Що стосується сьогоднішнього Українського інституту в Москві, то він є суто московською науково-дослідною організацією, який за власною волею створює представництво в РФ, не маючи для цього фінансів і федерального статусу» [17, с.11].

Сукупність фактів дає  науковцю В. Ідзьо підстави зробити висновок, що «радянська перебудовча влада» і російська демократія початку 90-х років не вирішили освітнього питання українців у Росії. Українське освітнє питання в Росії залишилося відкритим [54, с.275].

Висувалися ще й такі аргументи-докази, що на початку 90-х років наявність  «українських шкіл» в РФ мала епізодичний  характер. Наприкінці 90-х років ХХ ст. цій проблемі Міністерство освіти України приділяло особливу увагу. Найтісніші контакти налагоджувалися  з культурними об'єднаннями українців  Тюмені, Башкирії, Краснодарського  краю, Якутії. Міністерство освіти України  комплектувало та надавало російській стороні навчальну і методичну  літературу, відряджало викладачів української  мови та літератури, проводило курси  підвищення кваліфікації вчителів-українознавців, які працювали в Росії. Окрім того, Державна програма «Українська діаспора на період до 2000 року» підтримувала громадян Росії українського походження, надаючи державні стипендії для здобуття вищої освіти в Україні. У другій половині 90-х років діяли «українські» суботні та недільні школи в Москві та Санкт-Петербурзі [12, с.12].

Щодо освіти російської національної меншини в Україні також висувалися аргументовані позиції-претензії. Наприклад того, що в Україні немає нині жодного не лише «російського», але й навіть російськомовного університету чи інституту, жодної національно-культурної автономії. Викладання в усіх вузах послідовно переводилося на українську мову. 15 грудня 1997 р. Міністерство культури України, виконуючи доручення Кабінету Міністрів від 27 листопада 1997 р., поставило вимогу, щодо переводу на українську мову навчання всіх вузів України навіть Криму [69, с.6].

Вже з середини 90-х рр. вступні  іспити до вищих навчальних закладів України проводяться українською  мовою. Російська література включалася в загальну програму зарубіжної літератури. На філологічному факультеті Симферопольського  державного університету в 1995 році із 25 скорочених викладачів - 23 філологи-русисти [69, с.6]. З погляду доктора філологічних наук, професора Н.Г. Озерової: «Не менш важливою серед актуальних проблем російської освіти в Україні є відплив висококваліфікованих кадрів. Так, наприклад, за 1994/95 н.р. Україну покинуло 8 видатних професорів-русистів. Головною причиною їх виїзду були не меркантильні міркування, а несприятлива соціально-політична атмосфера в українському суспільстві, психологічний дискомфорт, який вони відчували на собі. Росіяни України повинні бути впевнені в тому, що Україна забезпечить їх дітям всі загальнолюдські права, в тому числі отримання не лише середньої, а й вищої освіти рідною мовою» [53, с.14-15].

У 90-х роках в ЗМІ  дискутувалася ідея створення російських університетів, російських груп в діючих вузах України, із спеціальним циклом навчальних предметів, які виноситимуться на вступні іспити.

До середина 90-х років  кількість навчальних годин, відведених в школах Криму на вивчення російської мови і літератури, зменшилося на 35%, а у випускному 11 класі співвідношення годин на вивчення української та російської філології дорівнює 1:3. В  середині 90-х років російськомовні школи Криму ще були, але назвати  їх російськими вже було не можливо: російська історія в них не викладалася, а українська викладалася  з антиросійських позицій [18, с.149]. Так співробітники Інституту країн СНД в статті «Независимой газеты», стверджували, що, в цілому, протягом 90-х років, в Криму кількість годин відведених на вивчення російської мови та літератури, скоротилося на 37%. Скоротилося порівняно з 1991 р. і кількість «російських» шкіл, за рапортами Мінстатистики України до 1996/1997 н.р. на Західній Україні, де проживало близько 300 тис. «паспортних росіян». У Львівській області замість 24 «російської» школи лишилося всього 5; у Волинській та Івано-Франківській по 1; у Хмельницькій, Тернопільській та Ровенській - жодної. До 1998 року, навіть в Києві, де проживало 600 тис. росіян і до 90% населення розмовляло російською мовою, кількість «російських» шкіл скоротилося більше, а ніж в 7 разів (було 155, а лишилося 19). Лише в 1997 р. було закрито 45 «російських» класів. У 1997/98 н.р. на всю Київську область діяла лише одна «російська» школа. Викладання історії в «російських» школах велося за підручниками, опублікованими за фінансової підтримки Фонду Сороса, де Росія зображувалася головним історичним противником України [69, с.6].

Громадські організації, які виступали від імені російськомовного населення України подавали пропозиції, щодо затвердження в Україні такої  кількості «російських» дитячих  закладів, шкіл, груп, вузів, яка б  задовольняла права її громадян, бажаючих отримати освіту російською мовою, надання  статусу російського двом-трьом  державним університетам тощо [11, с.56-57].

Зросійщена говірка міських низів, великоміських передмість і робітничих поселень Донбасу і Дніпропетровщини виникла внаслідок русифікації місцевого українського елементу і постійного колонізаційного допливу росіян, що прибували (а за радянської влади були призначувані) сюди для праці, створюючи дрібноурядовий, ремісничий, купецький і робітничий прошарки. Насичена сленґізмами й арґотизмами, великоміська російська говірка люмпен-пролетаріату й правопорушників (Одеси, Києва, Харкова, Дніпропетровська, міст Донбасу), набула особливого поширення після революції, втримувала свою російськомовну форму, зокрема у висліді постійного сезонного (особливо на зиму) флуктуаційного припливу її носіїв — такого ж російського елементу з Ленінграду і Москви. Цей мовний «суржик» (суміш) характеризують деякі південно-російські українські спільності, у тому числі вимова притаманного українській фрикативного [г] на місці російського [ґ], голосних о, е, й (рос. ы) з спорадичним аканням, вимова e/'e/йе з етимологічного ѣ, стверділі р та губні у кінці слів, йотована вимова груп типу вя, бя, пя, тверді ч, шч, українська міжслівна фонетика, український наголос, керування дієслів та прийменників (по домах), як і побутові лексичні українізми та нерозрізнювання предикативних від атрибутивних форм прикметника. Український провінційний варіант російської літературної мови вживався раніше серед поміщицтва і провінційної інтелігенції, пізніше також серед партійних урядовців і технічної інтелігенції у висліді русифікаційного тиску й мовної політики, спрямованої на бодай російсько-український білінґвізм тих мовців, які не можуть чи не хочуть відразу перейти на російську мову. Тій меті служила відповідна популяційна політика (з відправленням українців на сезонну чи на постійну працю поза УРСР і надсиланням в Україну росіян та чужинців, що змушені користуватися російською мовою) і така ж мовна політика (в структуру української літературної мови впроваджуються лише елементи, тотожні з російськими, поборюються відмінності; потурання російсько-українському суржикові міських низів і робітництва). Законами з 1869 і 1886 російського уряду (аж до революції) виплачував грошову надбавку всім урядовцям немісцевого походження на Правобережжі для його зросійщення (офіційно ніби для його відпольщення), чим стягнув туди чимало росіян; таку саму політику тут вела й Російська православна церква. Український провінційний варіант літературної російської мови проявляється головним чином у вимові як і в різній насиченості (залежно від російськомовної культури мовця) окремими рисами міського україно-російського суржика (див. Русизми). В Галичині й на Буковині (у 19 ст., зокрема після 1866 аж по 1920-і pp.) та Закарпатті (тут аж по 1945), поширювалася через пресу й видання москвофільського табору, переважно серед частини духовенства та рідше і світської інтелігенції, окрема форма літературно-мовного «язичія»: архаїзована суміш українських і російського церковно-слов'янізмів з українською вимовою та обов'язковим етимологічним правописом.

Згідно з опитуванням, у 1998 році 47,2 % опитаних вважали, що російська  мова повинна викладатися в тому ж обсязі, що й українська; 28,1 % —  в меншому, ніж українська, але  більшому, ніж інші іноземні; 16,8 %,'в основному зосереджені в Західній Україні, вважали, що російська повинна викладатися не в більшому обсязі, ніж інші іноземні мови [2].

У 2008/2009 навчальному році в Україні функціонувало 20 045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4 438 383 учні. У тому числі 1 199 загальноосвітніх навчальних закладів — із навчанням  російською мовою: в них здобувають освіту 403 719 учнів, та 1 628 шкіл — із навчанням  українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368 594 учні).

Працюють також школи  з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською).Загалом, у загальноосвітніх навчальних закладах України російською мовою навчаються 779 423 учні. Крім того, російську мову як предмет вивчають 1 292 518 учнів, а як факультатив або в гуртках — 165 544 учні.

Таким чином, кількість російських шкіл в Україні становить 5,9 % від  загальної їх кількості (для порівняння, у 1991/1992 році їх було 3 364, що становило 15,9 % від загальної кількості).

В Україні функціонує 919 державних  професійно-технічних закладів. У 35 закладах викладання всіх предметів  проводиться російською мовою. Кількість  учнів, які навчаються російською мовою, становить 51,4 тисячі осіб, або 12,5 % від  загальної кількості учнів. Усі  предмети викладаються російською мовою  в Автономній Республіці Крим —  у 29 професійно-технічних навчальних закладах, а в Севастополі —  у 6 таких закладах. Частково російською мовою викладаються предмети в деяких закладах Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Одеської, Харківської  областей.

Вищі навчальні заклади, які пропонують здобуття освіти російською мовою, розміщуються в основному  в Луганську, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та в Автономній Республіці Крим. У 2008/2009 році кількість студентів  закладів першого-другого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 45 907 (для порівняння: у 1999/2000 році їх було 123 560), а кількість студентів  закладів третього-четвертого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 280 767 (для порівняння, у 1999/2000 році їх було 395 605). Тобто в  нинішньому навчальному році російською мовою навчалося 326 674 студенти. Один із варіантів їх працевлаштування —  педагогіка. Готують педагогів для  шкіл із російською мовою викладання зараз 12 вищих навчальних закладів першого-другого рівнів акредитації  та 34 вищих навчальних заклади третього-четвертого рівнів акредитації [79]. Зважаючи на широке використання російської мови в Україні, багато студентів з різних країн вивчають тут російську.

3.3. Методичні умови функціонування ділового мовлення

Взаємодія стосунків виникає  у спілкуванні, етика їх багатогранна. Вона  обіймає сторони  етики як науки про мораль, а також спілкування – як складного процесу  встановлення та розвитку контактів  поміж людей.  Етика  від моменту свого  виникнення знаходиться у взаємодії зі спілкуванням. Моральні почуття, внутрішнє  розуміння  щодо належної  поведінки виникають у людини завдяки  спільному життю з іншими людьми. Етика повинна гуманізувати спілкування поміж людей.  Вона досліджує цілий комплекс питань: щодо сутності моралі, закономірності її зміни   та розвитку, принципах та нормах поведінки;  науково обґрунтовує положення щодо моральних ставленнях, свідомості, відповідальності; культура поведінки людей та багато іншого.

Мораль  - це не лише  норми поведінки, а також моральні  ставлення, що склалися в процесі життєдіяльності людей та добропорядна  свідомість. Практична  необхідність  погодження  трудової діяльності  людини з діяльністю  колективу з'явилась вже на зорі розвитку суспільства (родинно-общинне суспільство). Із історії відомо, як  виробничі  потреби роду та племені вели   до формування  морального ставлення, норм  поведінки. Для  людини, що вступає  у стосунки з іншими людьми, норми виступають як належне правило, у відповідності з яким він повинен діяти. Для суспільства моральні норми є виявом ставлення, що складаються з діями, згідно його  інтересам. Сутність моральних ставлень  не зводиться лише до дотримання людиною  загальних інтересів, а складається з поєднання особистих та суспільних інтересів. Суспільство  склало цілу  систему правил, що призначені регулювати свої відносини з особистістю.

Е.В. Рудинський, в роботі «Соціальна психологія» [61] вважає, що необхідна сторона моральних стосунків – добропорядна свідомість – погляди та уявлення щодо належної  поведінки, правила такої поведінки. Суспільну думку він  охарактеризовує як ствердження спільності людей з питань соціального  життя, що зачіпають їх загальні сфери зацікавленості. Вона  відображає ставлення до фактів, пригод, явищ суспільного життя у  формі згоди з тим, що сталося, або у формі  осудження, побажання,   рекомендації, вимоги. Суспільна думка та спілкування безпосередньо пов’язані поміж собою. Зміст, характер суспільної думки,  що формується, загалом залежить від міжособистісного  та групового спілкування. Воно виступає як безпосередній контакт поміж людей.  Підвищення ролі  спілкування в життєдіяльності людей автор пов’язує зі  зростанням його культури, в тому числі і  добропорядності. Під  добропорядною культурою можливо  розуміти суму етичних знань, сукупність моральних цінностей та принципів, рівень добропорядного розвитку суспільства та людини. Поміж добропорядною культурою та моральною  відповідальністю існує визначений  зв’язок. Рівень освіти  людини, її соціальний  статус, професіоналізм, не передбачають одноразово і наявність визначеної добропорядної культури   особистості. А от  наявність  моральної відповідальності свідчить про добропорядну, моральну культуру особистості. За повсякденним  змістом під моральною культурою розуміють такі взаємостосунки   поміж людей, що характеризуються повагою,  взаєморозумінням,  доброзичливістю, товариськістю,  турботою за долю іншої людини.  Ми згодні з автором і також вважаємо, що в умовах економічної,  політичної та духовної кризи, в процесі емоційної взаємодії людей досить часто виникає ставлення упередженості,  відчуження. Одна з найрозповсюдженіших рис подібних явищ – низький рівень моральної культури спілкування.