Культура українського ділового мовлення в системі освіти за умов білінгвізму

1972 в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Інституті укр. мови НАН України), з 1967 видається зб. «Культура слова». Протягом 70 — 80-х pp. культура мовлення постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 — «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 — «Говоримо українською»). Активізувалася діяльність у галузі культури мовлення на сторінках газет і журналів, особливо в зв’язку з прийнятим у 1989 Законом УРСР «Про мови в Українській РСР». Про культуру мовлення дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

У прагненні громадськості  регулювати мовні процеси, берегти  чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб’єктивних заборонних правил. Увага громадськості до культури мовлення визначається загальним рівнем розвитку національної культури... [73].

На жаль, ще й досі мовознавці не мають єдиного погляду щодо необхідності виділення культури мовлення, зокрема культури ділового мовлення, в окрему навчальну дисципліну, не визначено її зміст, функції, завдання та місце серед інших мовознавчих  дисциплін. Немає достатньої кількості  відповідних підручників із ділового мовлення у сфері управління навчальним закладом, де теоретична частина супроводжується системою практичних мовленнєвих вправ, зміст яких орієнтований на головні проблеми обраної спеціальності, вивчення фахової документації, сприяє виробленню практичних умінь і навичок у процесі добору відповідних мовних засобів у діловому мовленні [76].

Висновки до першого розділу

Управлінське спілкування  є важливою складовою управлінських  відносин, яке залежить від професійної  компетентності керівника. Керівник у  своїй діяльності повинен володіти важливими якостями притаманними управлінському спілкуванню такими як:  інтерес  до людей і до роботи з ними, наявність  потреби і вміння спілкування, товариськості, комунікативних якостей; здатність  до емоційної симпатії та розуміння  людей; гнучкість, оперативне мислення, яке забезпечує вміння швидко і правильно  орієнтуватися в умовах спілкування, що змінюються; уміння відчувати і  підтримувати зворотній зв'язок у  спілкуванні; уміння володіти собою; уміння керувати настроєм, думками, почуттями; здатність до непідготовленої комунікації; уміння прогнозувати можливі нестандартні ситуації, наслідок своїх впливів; культура, розвиток мовлення; уміння використовувати  всю різноманітність засобів  впливу. Одним з таких засобів є культура мовлення.

Отже, культура мовлення —  це сукупність таких якостей, які  найліпше впливають на адресата з  урахуванням реальної ситуації, поставлених  мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтість, виразність, правильність. Майбутній керівник навчальним закладом, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

РОЗДІЛ 2  Система підготовки керівників навчальних закладів до управлінського спілкування

2.1. Теоретичні основи управлінського спілкування керівників навчальних закладів

Однією з вимог системного підходу до управління навчальним закладом є підвищення культури управління. Без культури не може бути демократизації, і відповідно не може бути цілеспрямованої роботи по створенню правової демократичної держави.

В. Слободчиков метафорично розглядає освіту як створення образу Людини в індивіді, як реалізацію здібності до саморозвитку через оволодіння цінностями культури та створення нових предметних форм культури. У цьому контексті він виділяє дві якісні характеристики освіти майбутніх керівників навчальних закладів: просторову і часову. Перша характеристика стосується можливості перетворювати будь-яку соціальну ситуацію в освітню, якщо вона створює умови для саморозвитку особистості; вирішальну роль у цьому процесі становлять інтереси та цілі людей, які таким чином створюють своє освітнє середовище. За такого підходу власне навчання перестає бути основною діяльністю в освітніх процесах. Не менш значущими стають спілкування, професійна діяльність, засоби масових комунікацій та інші «життєві університети».

Часова характеристика підкреслює стадійність, цілісність, безперервність процесу саморозвитку особистості, в основі якого - зіткнення можливостей  вибору, що розширюються під впливом  освіти, з нестандартністю життєвих умов людей на різних етапах діяльності.

Коли йдеться про освіту дорослої людини, яка вже має відповідну професійну підготовку, то професійно-рольова  ситуація не вичерпує «Я» дорослої людини - позапрофесійне та професійне «Я» не просто ціле та її частина. Особистісний простір ширше професійного й суттєво впливає на людину. становлення й розвиток професійного «Я» спирається на загальний психічний розвиток і здійснюється на його фоні і далі - у контексті тенденції її вікового розвитку. З іншого боку, не можна забувати про вплив професійної ролі керівника на його особистість. Щоденно протягом багатьох років розв'язання типових завдань не тільки вдосконалює професійні знання, а й формує професійні навички, склад мислення, стиль спілкування. Професійна позиція визначає не тільки вчинки, а й засіб сприйняття іншої людини.

У цьому контексті післядипломна  освіта виступає як гуманітарна сфера, де «здійснюється синтез трьох культур  у розвиту особистості - світоглядної, духовно-моральної та професійної». На першому плані у спрямованості  цієї діяльності має бути розвиток особистості керівника і лише потім його розвиток як професіонала.

Звідси нові вимоги до змісту післядипломної освіти, його спрямованості. Вони полягають не тільки у збагаченні й оновленні предметних і дидактико-методичних знань і не у простому додаванні  до них соціальних, психологічних  і культурологічних знань, хоча їх значущість важко заперечувати. Ідеться про  необхідність розробки освітніх програм, орієнтованих на розв'язання основних завдань:

• задовольнити запит керівників на практико-зорієнтовані знання, що використовуються «тут і зараз», оскільки цей етап соціалізації визначається потребою дорослих у рольових знаннях (у даному випадку - професійно-рольових). Водночас важливо подолати небезпеку спрощеного підходу до достатньо складних концепцій і наукових ідей, що здатний породити думку про легку доступність наукового пошуку та його результатів, унаслідок чого керівники можуть виявитись носіями «напівзнань», більш небезпечного, ніж незнання;
• забезпечити розвивальний ефект набутих знань завдяки реалізації проблемно-методологічного підходу, тобто завдяки розв'язанню завдань, що моделюють реальні практичні ситуації, які виникають у процесі управлінської діяльності. Мета подібних завдань полягає у відкритті ідей та оволодінні керівників принципами, засобами їх розв'язання, що підвищить рефлексивну культуру й може бути використано у практичній діяльності. Тобто головна відміна у спрямованості змісту освіти, привнесена до системи підвищення кваліфікації новою соціально-освітньою ситуацією, полягає не в кількісному зростанні набутої інформації, а в інтегративному характері знань, що віддзеркалює реальні проблеми, з якими стикаються керівники у процесі професійної діяльності.

Характеристика якості післядипломної освіти в сучасній парадигмі розвиту  суспільства свідчить про збагачення її функцій. Ідеться не тільки про  «додавання» розвивальної функції  до адаптивної та компенсаторної, а  й про їх якісну перебудову. Провідною  функцією має стати розвивальна, оскільки післядипломна освіта орієнтується на визнання керівника як активного  та самостійного суб'єкта власного навчання. Певною мірою, якою ця позиція сформована у професійній діяльності керівника, вона переноситься і до процесу власної  навчальної діяльності. Водночас результативність освітнього процесу відбувається у  практичній діяльності на теоретико-методологічному, психолого-педагогічному та предметно-методологічному  рівнях з урахуванням усіх факторів, що сприяють цьому процесу.

Розглянемо поняття «культура» в контексті управлінського спілкування  керівників навчальних закладів. Культура – є поняттям досить складним, яке має всі ознаки цілісної динамічної системи, що складається з багатьох структурних частин або компонентів, які знаходяться в певних зв'язках і взаємозалежності. Вона становить собою сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством у процесі суспільно-історичної практики.

Системністю визначається і  саме поняття «культура управлінської  праці», що включає такі її різновиди: загальна, або загальнолюдська культура, культура політична, правова, естетична, педагогічна з її чисельними відтінками в залежності від типу і специфіки навчального закладу. Різноманітність самих видів культур, як і різних сфер їх застосування, а також чисельність форм управлінської етики вимагає, звичайно, системного підходу й аналізу, без яких управління суспільством сьогодні практично неможливе. Плюралізм думок, політичних дискусій, широка полеміка про шляхи подальшого розвитку країни виявили відсутність як загальної, так і управлінської культури у більшості з керівних кадрів, що негативно впливає на темпи і характер реформи загальної освіти.

Скоріш за все дефіцит культури, відсутність її пріоритету в суспільстві є однією з причин «гальмування» перебудови освітньої системи, і перш за все, її основної ланки – середньої загальноосвітньої школи. Об'єктивний аналіз реального стану справ у цій системі свідчить не тільки про розрив зв'язків між окремими її ланками, але й про серйозні порушення «стиковки між ступенями самої школи [10]. Це вимагає створення відпрацьованої системи управління загальною середньою освітою, ліквідації її проміжних ланок, усунення дублювання і таке інше. Зростає необхідність різко підвищити кваліфікацію й культуру праці управлінського персоналу, і в першу чергу, керівників шкіл.

Культурно працювати –  це значить уміти правильно розставити кадри на вирішальних ланках, працювати  творчо, з перспективою, завжди бачити кінцеву мету і вибирати найбільш раціональні методи її досягнення. А для цього треба постійно вчитися, наполегливо оволодівати науковими принципами управління, вміло керуватися ними в своїй управлінській діяльності.

Як наголошував професор Конаржсвський Ю.А.: «Культура і правління навчальним закладом, –– це виконання адміністрацією сукупності вимог, які висуваються до процесу управління, зумовлених нормами моралі, етики, естетики, права, принципами організації і технології управління» [33, 120 – 121].

За даним визначенням, основні компоненти культури управлінської  праці керівника навчального  закладу витікають із норм і принципів  перелічених вище наук. Сукупність цих вимог являє собою складну  систему професійних умінь і  навичок, які включають всю різноманітність  культур, у тому числі культуру загальну, політичну, правову, естетичну, культуру спілкування і ряд інших її форм і відтінків.

Охарактеризуємо ті типи культури, вимоги яких повинні розповсюджуватися на кожного керівника навчального закладу.

Загальна (загальнолюдська) культура. Під загальною культурою розуміють найбільш просту форму «культурності», коли людина одержала певну освіту, засвоїла деякі правила етикету і досягла відповідного рівня в користуванні ними. Безумовно, для керівника сучасного навчального закладу цього рівня явно недостатньо. Він має бути носієм високої загальнолюдської культури, що визначається, перш за все, справжньою інтелектуальністю і високою духовністю. Носій цієї культури повинен мати широкий світогляд, глибоку ерудицію, справжні поняття про честь, совість, громадську мужність, уміти володіти собою в будь-якій, навіть екстремальній ситуації.

Безумовно, така людина, а  тим більше керівник, не може бути автократом, чистим адміністратором; їй абсолютно  не властиві диктат, окрик, зарозумілість  й інші якості, характерні для віджилої командно-бюрократичної системи [10].

Не менш важливим аспектом управління є політична культура керівника школи, яка вимагає від нього глибокої всебічної підготовки, знання основ політики в галузі освіти і культури, уміння повсякденно керуватися ними в своїй діяльності. Важливу роль в цьому покликані відігравати сучасна наука, засоби масової інформації. Але першорядне значення, безумовно, має самоосвіта і безперервне навчання самих керівників.

Досвід формування самоосвіти, набутий в останні роки, в тому числі й на факультеті підвищення кваліфікації Центрального інституту  післядипломної педагогічної освіти АПН  України, дає можливість говорити про  високу ефективність впровадження активних форм навчання кадрів. Мова йде про  проведення самими слухачами-керївниками шкіл занять теоретичного семінару у формі пресконференції, дискусії, круглих столів, тощо [10].

Завдання керівника –  організувати діяльність педагогічного  та учнівського колективів у цьому  напрямку, допомогти розібратися  в складних і суперечних фактах сьогодення. Отже, директор і його помічники  зобов'язані бездоганно володіти таким  дієвим засобом виховання, яким на сьогодні є політична культура керівника.

Серед різноманітності рис  і факторів, якими характеризується всебічно і гармонійно розвинена  особистість, важливе значення, особливо для керівника, має естетична, або художня культура. Естетичне виховання, як і культуру взагалі, не слід ототожнювати з одержаною освітою: можна бути освіченою, але не вихованою людиною, бо вихованість й освіченість – це абсолютно різні поняття. Вихованість проявляється в діях і вчинках людини, вона свідчить про її моральність, про те, що знання не тільки засвоєні, але й стали внутрішніми переконаннями, увійшли в звичку. Першорядне місце в естетичному вихованні займає формування культури почуттів людини; воно повинно проводитися шляхом емоційного впливу і сприяти формуванню навичок і звичок високої моральності й поведінки.