Становлення виконавської школи гри на оркестрових інструментах

Військова музика Давньої Греції і  Давнього Риму розвивала багатовікові традиції давніх цивілізацій південно-східного Середземномор’я. За свідченням грецького історика Фукідіда, у македонян особливу роль у військах відігравала флейта, під звуки якої війська рухалися спокійно, без поривів; у карфагенян для цієї мети слугувала цитра, у римлян – ріг і труба. Військоваа музика і спів так званих “варварів”, зокрема кімврів і тевтонів, наводили загальний страх. Вагому роль у вихованні юнацтва відіграв войовничий танець “пірріхій”, який пізніше став основою спартанських військових похідних пісень і похідної музики – ембатерій; в ньому відтворювалися рухи воїнів на полі бою.

Улюбленими інструментами греків на святах і в військовій сфері  були кіфари, ліри і авлоси. Давні  римляни застосовували в бою  рога, туби (труби), цимбали і шумові інструменти, які об’єднувалися в різноманітні ансамблі.

В період раннього феодалізму призначення  військової музики обмежувалося головним чином сигнальними і декоративно-церемоніальними  функціями. Принципи організації рицарських феодальних армій і форми їх бойових  дій обмежували роль військової музики в бою. До 16 ст. військова музика являла собою довільні комбінації духових і ударних інструментів (труб, барабанів, литавр). В 16-17 ст., в зв’язку з переходом в більшості країн Західної Європи до найомних армій з єдиною системою військового навчання, поступово встановлюються деякі загальні принципи організації і застосування військової музики; більш чітко регламентувався військово-музичний інструментарій.

В період Великої французької революції  помітно зросла суспільно-організуюча  функція військової музики. В масових національних святах, маніфестаціях, урочистих церемоніях, релігійно-патріотичних процесіях вагома роль належала, зокрема, організованому Б.Сарретом і очолюваному Ф.Ж.Госсеком оркестру національної гвардії. Репертуар військових оркестрів збагачувався, удосконалювалися виконавська культура і інструментарій. На масових торжествах оркестр Національної гвардії і інші оркестри виконували воєнні симфонічні, патріотичні гімни, марші і інші музичні твори. Нерідко вони призначалися для великих зведених складів; їх авторами були Ф.Ж.Госсек, Ш.С.Катель, Ж.Ф.Лесюер, Е.Н.Мюгель, Л.Керубіні і інші видатні композитори. Пізніше цей досвід використав Г.Берліоз, який створив Реквієм за участю 4-х духових оркестрів і революційну траурно-тріумфальну симфонію. Зведені військові оркестри брали участь в гігантських фестивалях і в інших країнах.

З 2-ї половини 19 ст. і особливо в 20-му ст. використання військової музики безпосередньо на полях битви втрачає своє значення, що пояснюється змінами в галузі бойової тактики.

Разом з тим, участь у війнах ХХ ст. великої кількості людей, високе бойове напруження, широке застосування бойової техніки підвищують значення морального фактора в бою. Тому військова  музика продовжує застосовуватися в стройовій і бойовій підготовці, для виховання воїнів у мирний час, у військовому побуті, в культурно-освітній концертній діяльності, при проведенні суспільно-церемоніальних заходів.

Поряд з поступовим послабленням початкової прикладної функції військова музика упродовж 19 ст. відбувався процес її художнього росту, залучення до загальної музичної культури. Одночасно упорядковувалася організація військових оркестрів, удосконалювалися інструменти, збагачувалися виражальні засоби військової музики і репертуар військових оркестрів. З початку ХІХ ст. в зв’язку з технічним удосконаленням духових інструментів (впровадження вентильних механізмів, поява сімейства саксгорнів) типізуються і розширюються склади військових оркестрів, помітно зростають їх виконавські можливості. Відповідно розширюється репертуар оркестрів.

В період Київської Русі і пізніше  військові походи супроводжувалися музикою із застосуванням труб, бубнів, солей (деревяних дудок), пізніше  – накр, набатів, литавр, також сіпошів, варанів, тулумбасів.

З 2-ї половини 16 ст. і особливо до середини 17 ст. на царську службу запрошуються іноземні віртуози-трубачі і валторністи, починається підготовка вітчизняних музикантів-виконавців на духових інструментах, збагачується репертуар, підвищується виконавська майстерність. Новий етап в розвитку російської військової музики пов'язаний з державними, військовими і культурними перетвореннями Петра І. Створення на початку 18 ст. масової регулярної національної армії вимагало нової організації військово-музичної служби у військах. В піхотних полках (крім гвардії) було впроваджено штатні оркестри, які складалися з 9 “гобоїстів” (загальне найменування військових музикантів) і 16 ротних барабанщиків (по 2 на роту). В “Уставі військовому” (1716, вид. в Петербурзі в 1826) і ін. документах регламентовано дії військ, які проводилися під військову музику. Було затверджено гарнізонні школи, в яких діти військовослужбовців (які пізніше називалися кантоністами) навчалися грамоті, військовим наукам, співу по нотах, грі на музичних інструментах. Військова музика знаходила застосування під час багатьох війн Петра І зі шведами і турками. Вона була представлена невеликими інструментальними композиціями фанфарно-героїчного і маршового типу, наближеними за своїм характером до привітальних, урочистих, застольних, “віватних” і інших кантів.

З 30-х років XVIII ст. вітчизняні військові оркестри, до складу яких входило два кларнет, дві прокольних або поперечних флейти, два фаготи і дві вол трони, інколи з додаванням труб і литавр, мали в своєму репертуарі уже батальні композиції, марші та інші п’єси більш складного типу.

В бойовій практиці видатних полководців П.Рум’янцева, О.Суворова, П.Багратіона, М.Кутузова, М.Скобилєва військова музика була важливим засобом виховання у солдат патріотизму, відданості Батьківщині. В XVIII-ХІХ століттях і на початку ХХ століття російські війська, як правило, йшли в атаку і на штурм зімкнутими колонами з розгорнутими прапорами, з барабанним боєм, під звуки військової музики і зі співом пісень. В той же час військова музика прикрашала військовий церемоніал, офіційні державні торжества, народні свята, міжнародний дипломатичний ритуал; вона була також приналежністю придворного побуту та поміщицького життя.

Розвиток вітчизняної військової музики пов’язаний з діяльністю О.Аляб’єва, М.Глінки, М.Римського-Корсакова, які упродовж багатьох років працював інспектором оркестрів військово-морського відомства, П.Чайковського, П.Лядова, А.Аренського. Російська військова музика мала вплив на службовий репертуар зарубіжних, зокрема німецьких, військових оркестрів. Впроваджені в російських військових оркестрах на початку ХІХ століття технічні удосконалення мідних інструментів було використано англійською армією. Під час війн з Турцією російські військові музиканти познайомилися з турецькою або “яничарською музикою”, яка потім була включена в російські військові оркестри; пізніше за Росією її ввели в свої військові оркестри і інші європейські країни. Відзначимо також, що багато іноземних музикантів, таких як: В.Главач, В.Вурм, А.Дерфельд, Ф.Гаазе зробили вагомий внесок в розвиток російської військової музики.

В залежності від задач і умов застосування військової музики сформувалися її виражальні засоби та основні різновиди: сигнальна, стройова, суспільно-церемоніальна, розважальна та концертна.

Основним жанром військової музики є стройовий марш. Він розподіляється на такі різновиди, як: похідний або “швидкий”, парадний, або “для урочистого проходження”, колонний, фанфарний, зустрічний, похоронний, а також марш концертного типу. До стройової церемоніальної музики відносяться такі п’єси як: “Вечірня зоря”, “Розведення караулів” і ін., призначені для обслуговування стройових, навчальних, церемоніальних і побутових потреб військових частин.

Репертуар воєнних оркестрів включає  також танцювальні п’єси, увертюри, фантазії, попурі ті інші жанри легкої музики. Деякі марші, вальси, польки, мазурки та інші п’єси були присвячені конкретним бойовим епізодом воєнної історії, відображали в узагальнено-героїчних або ліричних образах патріотичні ідеї та мали умовні назви-девізи, наприклад, російські марші: “Вступ до Парижу”, “Бій під Ляояном”, “Мукден”, “Геок-Тепе”, “Герой”, “Тріумф переможців”, “Товарищі по зброї”, “Прощання слов’янки”; вальси “На сопках Маньчжурії”, “Амурські хвилі”, мазурка “Улани” і т.ін. Деякі марші носять назву військових частин або родів військ, яким вони присвячені: Преображенський марш, марш Печорського полку, Колонний марш 14-го Гренадерського полку, Єгерський марш.

Концертна воєнна музика менш багата оригінальними п’єсами для духового ансамблю, асимілює твори симфонічної, оперної, хорової та вокальної музики, особливо воєнно-героїчного батального характеру.

Розвиваючи прогресивні національні  традиції російської військової музики і наповнюючи їх новим змістом, сучасні  композитори активно працюють в  галузі військової музики.

Значний розвиток отримала концертна  література для окремих духових  інструментів. До репертуару сучасних військових духових оркестрів входять  перекладання симфоній і симфонічних  творів Д.Шостаковича, С.Прокоф’єва, А.Хачатуряна, Д.Кабалевського і ін., а також фрагменти із класичних і сучасних опер і балетів. Складність репертуару сучасних військових оркестрів, високі вимоги до його виконавської культури, викликали необхідність підготовки військових диригентів на базі вищої музичної освіти, (військовий факультет при Московській консерваторії), а також спеціальної підготовки військових музикантів.

Сучасний військовий оркестр –  це духовий оркестр, який є штатним  підрозділом військової частини. В  сучасній армії військові оркестри функціонують в стройових частинах і з’єднаннях (в полках, дивізіях, на кораблях), при військових навчальних закладах і військових Академіях, при штабах військових округів.

Основою військового оркестру є  група мідних духових інструментів-саксогорнів. До неї входять корнети in B, альти in Es, тенори та баритони in B, баси in Es та in B (в деяких військових оркестрах альти замінюються валторнами in Es). Крім того типовий склад полкового оркестру (так званий середній мішаний склад) містить групу дерев’яних духових інструментів: флейту, кларнети in B, а також валторни in Es або in Е, труби in B, тромбони, ударні інструменти, малий та великий барабани та тарілки. В оркестрах збільшеного складу (так званий великий мішаний склад) є також гобої, фаготи, кларнет in Es, літаври, інколи саксофони і струнні контрабаси, а група валторн, труб і тромбонів представлена більшою кількістю інструментів.

На відміну від симфонічного оркестру, склади військових оркестрів  повністю неуніфіковані; в арміях різних країн застосовуються різні комбінації перелічених вище інструментів. В оркестрах французької армії з давніх-давен переважали дерев’яні духові інструменти; в німецькій армії, в оркестрах американської армії вагоме місце посідають саксофони.

Як бачимо з вищенаведеного, тенденції  розвитку духових оркестрів та їх функціональне застосування значною мірою обумовлювались культурологічними чинниками історичних епох.

1.3 Музично-педагогічні аспекти становлення професійного

вітчизняного духового виконавства

Історія вітчизняного професійного духового виконавства нараховує близько трьохсот років свого існування. Але коренями мистецтво гри на духових інструментах сягає у  глибоку давнину та пов’язане, з одного боку, з народною музичною творчістю а, з іншого – із застосуванням духових інструментів в церемоніальній, обрядовій та військовій музиці.

Світське музичне мистецтво  на теренах тодішньої Російської імперії до XVIII століття розвивалось, як прикладний вид, пов’язаний, в першу  чергу, з театральними дійствами. Як відомо, дуже значний вплив на формування театру, зокрема, музичного, мало мистецтво ярмаркових скоморохів.

Любительське виконавство на духових  інструментах, за визначенням В.В.Растригіна представляє собою особливий  художньо-педагогічний компонент соціально-культурної діяльності. Ретроспективний аналіз соціально-педагогічної сутності оркестрового духового виконавства дозволив автору розробити періодизацію еволюції духового виконавства, яка має в своєму складі 5 етапів.

І ЕТАП (“етнічний”) – до якого відноситься проміжок часу до XVIII ст., коли в духовому виконавстві, в тому числі й військовому, панували етнічні традиції музикування. Мистецтво виконавців на духових інструментах досить широко було представлено в музичному побуті Московської Русі. Змішані духові ансамблі виконували пісенну й танцювальну музику, приймаючи активну участь у світських дозвіллєвих та святкових заходах, що суттєво відрізняло традиції виконавства на народних інструментах від західноєвропейських зразків. [52].

ІІ Етап (“фанфарний”) в розвитку духового виконавства відноситься до початку XVIII століття, коли роль духових оркестрів у вітчизняній дозвіллєвій культурі посилюється. В музиці того часу переважали привітальні канти и фанфарні жанри. Названий період пов’язаний з просвітньою діяльність Петра I. В Росії того часу навчання на духових інструментах було широко розповсюдженим та дуже популярним. Навчання проводилось у армійських частинах, в так званих Трубацьких школах, у військово-навчальних закладах (Шляхетському сухопутному корпусі), а також при Академії мистецтв та столичних університетах [52].

В музичному житті Росії XVIII-го сторіччя поряд з ансамблями та оркестрами гобоїв, широке розповсюдження отримали ансамблі мідних духових інструментів, котрі використовувалися не тільки у військовій музиці, але і в домашньому дозвіллі, і особливо в музичному оформленні домашніх театральних постановок. Духова музика набуває великої популярності в садово-паркових комплексах російських поміщиків. Розвиток в цей період отримують традиції спільного виконання помпезно-тріумфальної музики хоровими колективами и мідними духовими ансамблями. Розвивається унікальна культура рогового оркестру. Характерною відмінністю цього періоду є організація приватних навчальних закладів, де під керівництвом європейських музикантів отримували підготовку кріпосні музиканти. В Москві найбільш значимим музичним навчальним закладом, з професійної точки зору, була школа Московського виховного будинку, учні якої після іспитів, що проводилися у Петербурзі, часто зараховувались в оркестри імператорських театрів. Період з другої половини XVIII сторіччя до кінця XIX сторіччя – час зародження російської духової школи, котре проходило під визначними впливом західноєвропейського, в першу чергу, німецького й чеського виконавства на духових інструментах.