Становлення виконавської школи гри на оркестрових інструментах

Одночасно інструмент зі своїми фіксованими тонами є бажаною опорою під час співу. Завдяки йому вдалося закріпити ті звукові звороти, що вироблялися тим чи іншим співаком і викликали наслідування. За допомогою дудок виникла можливість надійніше, ніж лише при співі, передавати наспіви з покоління в покоління. Інструменти саме в такий спосіб прийшли на допомогу співу, як письмо - мові.

Значною мірою зрозуміти рол і місце духових інструментів у музичній культурі людства може допомогти осмислення напрацювання однієї з галузей музикознавства – інструментознавства. Історія вивчення музичних інструментів налічує кілька тисячоліть. Свідчення про інструментарій, а також, меншою мірою, про інструментальну музику можна зустріти в письмових пам'ятниках стародавнього Єгипту, Вавилону, Палестини, Китаю, Індії, античної Греції та Риму, Середньовічної Європи, Близького і Середнього Сходу, слов'янських земель.

Перші інструментознавчі спостереження і роздуми тісно пов'язані з цілим комплексом суспільного життя і світогляду древніх цивілізацій і характеризуються, принаймні, п'ятьма припущеннями. Тематика і цільові вказівки перших описів прямо обумовлені специфікою і завданнями виробничих процесів, магічних дійств та ритуалів [6;95], а також місця і ролі в них музичного інструментарію. Провісниками вчень, як відомо, були міфи, легенди, оповіді, що залишили свій відбиток на міфологічних і епічих замальовках стародавніх пам'ятників інструментознавчої думки, становлення первісних вчень про походження музики, музичного інструментарію, особливо їх письмові закріплення, пов'язані з процесом племінної консолідації, формуванням і розвитком ранніх держав. З часів Стародавнього Єгипту до пізнього Середньовіччя, Відродження, епохи еволюції і загибелі феодальних держав, окремі повідомлення про музичний інструментарій стали важливою часткою естетико-філософських вчень. Ці вчення закріплювали соціальне, загальнодержавницьке значення інструментарію й музики в цілому, регулювали «умови, форми і методи її належного виділення» [7;14-15].

Народне ж музичне мистецтво в древніх пам'ятниках або взагалі не висвітлювалось (у Західній Європі), або фіксувалось (на Сході), але регламентувалось досить жорсткими обмеженням.

Інструментознавчі свідчення стали важливими, нерідко основоположним чинником при вирішенні загальномузичних проблем. Бамбукові труби Менцзи (дослідник Конфуція, IV ст. до н.е.) при визначенні звукоряду оцінював вище ніж слух найвидатнішого музиканта [10;210]. Античне протиставлення духових і струнних інструментів невід'ємне від опозиції перервності і неперервності [11; 118].

Однак у баченнях стародавніх мислителів (античних і східних) інструментальна музика не виділялась із синкретичного цілого. Навіть Ірайянер визнавав істинним тільки об'єднання поезії, музики і драми, а Нарада вважав музикою і пісню, і звучання музичних інструментів, і танець. Фарабі вже чітко розводить поняття інструментальної і вокальної музики, вказуючи при цьому на походження музики з «вільного мистецтва», присвячуючи цілі розділи свого трактату проблемам: а) походження музики; б) винаходу музичного інструментарію [10;27,116;12;36]. У дослідженнях античних і середньовічних вчених знаходимо і перші спроби виявлення календарної і обрядової приуроченості, функційної стратиграфії музичного інструментарію. Ще Квінтіліан розділяв інструменти на чоловічі й жіночі, пов'язуючи їх зі спокоєм і відповідністю стану ефекту [13;121].

Шарнгадьєва диференціює інструментарій залежно від застосування його в побуті: «...отправление в путь на празднествах... на свадьбах, при посвящении... в случае бедствий и волнений... войн, в драмах...» виокремлює роди музики - культову й світську. Кей-Кавус розрізняє «музику для стариков (рах), для молодежи (хафиф), для детей, женщин и даже... для легкомысленных мужчин», а також, що потрібно виконувати «зимой, ... летом» [ 10; 118].

Організаційна основа інструментознавства слов'ян сягає епохи становлення писемності у Східній Європі. Перші згадки про музичний інструментарій, починаючи з X ст., знайдено в Чехії, Болгарії та інших південнослов'янських землях [14; 140], з ХІ-ХП ст. - у Польші (латиною, пізніше також польською мовою), на Русі (спочатку на територіях теперішньої України і Білорусі старослов'янською мовою[15;14;17].

Ранній період становлення слов'янського інструментознавства (до XVI с.) пов'язаний з рукописною традицією, несприятливими умовами розвитку інструментальної музики, що зумовлено боротьбою церкви з єрессю та залишками язичництва [16; 203], разом з тим вніс вагомий вклад у пізнання інструменталізму. У цю епоху з'являються також перші згадки про окремі духові музичні інструменти, їх побутування, тлумачення окремих музичних понять, зображення музикантів під час гри [16;20—21]. Починаючи з XIV ст. в рукописних, а пізніше - в друкованих джерелах, кристалізуються інструментознавчі уявлення, робляться спроби опису виготовлення, класифікації музичного інструментарію за способами звуковидобуття [17;6].

Свідчення про музичний духовий інструментарій склали суттєву частину музично-теоретичної науки слов'ян, яка веде свій початок від наукових розвідок болгарина І. Кукузеля (XII ст.), чехів І. Моравського (XIII ст.), І. Правського (XVII ст.), українця М. Дилецького (XVII ст.), поляка Л. Ободзинського (XVII ст.) [14; 144]. Уявлення про природу й генезис музичного духового інструментарію знаходяться у тісному взаємозв'язку з морально-етичними й естетичними концепціями музики свого часу (в руслі вищезгаданих.) «Музика зупиняє вітер», - стверджує І. Правський; М. Дилецький веде походження інструментарію від сьомого коліна Адамова [14;25].

Спорадична поява інструментознавчих описів знаходить місце і в наукових спостереженнях ХУІІІ-ХІХ ст.[18;10]. Однак, починаючи з

XVII ст. у Польші, ХУПІ і XIX ст. - у більшості інших слов'янських народів - духовий інструментарій стає об'єктом спеціальної уваги. Інструментознавство (включаючи свідчення про духові музичні Інтрументи, рогові оркестри) вивчається як важлива складова в наукових дослідженнях з музичної акустики і матеріалознавства (починаючи від М.Ломоносова, Л. Ейлера, М. Головіна), історії музики, музичної етнографії і археології (починаючи з Л. Ободзинського, перших книг і дисертацій у галузі російської і української музики Я. Штелина, М. Гутрі,

І. X. Гінріхса, монографій і статей В. Михневича, В. Одоєвського, М. Ро-зумовського, Г. Гесс де Кальве). У XIX ст. і з'являються спеціальні статті, нариси, брошури про музичний інструментарій (у тому числі й духовий), що видавалися як окремими ентузіастами, так і видатними вченими –

М. Стаховичем, В. Русановим, М. Петуховим, А. Володимирським. Підноситься історична й художня значимість національного інструментарію, виокремлюється роль інструментального виконавства, звертається увага на народну музичну термінологію, на важливе місце християнства у формуванні й збереженні національної інструментальної традиції. Пріоритет у слов'янському світі тут належить вченим України, Росії, Польщі.

На цих землях, у працях О. Фамінцина, А. Маслова, М. Лисенка, М. Привалова, Г. Хоткевича, К. Квітки, А. Гуменка, А. Хибинського сформувалась як самостійна дослідницька галузь науки про національні музичні інструменти - етноорганологія, яка зростала у тісному взаємозв'язку з академічним інструментознавством Західної Европи, основоположником якого прийнято вважати бельгійця Огюста Геварта (1828-1908).

Головне, що відрізняє праці видатних російських, українських, польських інструменталістів - це звернення до народних витоків національної музичної культури, спроба уявити картину функціонування музичного духового інструментарію в народному мелосі, показати шляхи їх розвитку, географію розповсюдження, історичну хронологію у використанні окремих їх видів музикантами - носіями традицій (в т.ч. -скоморохами), виявити етимологію традиційних термінів, спираючись на свідчення фольклору, історичних пам'яток та історико-лінгвістичні аналізи.

1.2 Військові традиції в становленні сучасного духового оркестру.

Духовий оркестр – колектив виконавців на духових (дерев’яних і мідних або  тільки мідних, т. зв. банда) і ударних  інструментах. Духовий оркестр може виступати в самих різноманітних акустичних і кліматичних умовах – в приміщеннях, на відкритому повітрі, в тому числі при низькій температурі, в русі. Завдяки цьому духовий оркестр здавна використовується в арміях багатьох країн світу. Широке застосування він знаходить також при проведенні суспільно-політичних, культурно-масових і спортивних заходів.

Духовий оркестр зародився в  далекому минулому. Ще до н.е. в Єгипті, Персії, Греції, Китаї, Індії під  час різноманітних урочистих, релігійних обрядів і військових дій використовувалися  ансамблі духових і ударних інструментів. Широке розповсюдження отримали флейти, прямі труби, роги і барабани. В середні віки паралельно з удосконаленням інструментів розширюється і склад духового оркестру. Він збагачується такими інструментами як дудка, волинка, гобой, сурма, мисливський ріжок, натуральна валторна і тромбон самої простої конструкції. В багатьох країнах Європи духові оркестри з’явилися в XVII ст. До їхнього складу входили флейти, дудки, гобої, фаготи, труби, валторни і барабани. В Росії в кінці 17 – початку 18 ст. у всіх полках армії вперше були затверджені штати воєнних оркестрів. Перші російські духові оркестри були невеликими за складом: в них входили 5 голосів, 2 труби і 2 валторни; в кінці першої четверті 18 ст. вони нараховували уже 20-30 виконавців. Духові оркестри з’явилися також і при дворах заможних вельмож. В 2-ій половині 18 ст. духові оркестри поповнилися поперечними флейтами, кларнетами різноманітних строїв, басетгорнами і інструментами “яничарської” (турецької музики – великим і малими барабанами, тарілками і ін.). На початку 19 ст. в різних країнах встановилося певне співвідношення інструментів духового оркестру. Так, до складу духового оркестру французької армії входили 5 перших кларнетів, 5 других кларнетів, 2 малі флейти, 1 труба, 4 валторни, 5 фаготів, 1 тромбон, 1 серпент, 1 пара цимбал (тарілок), 1 великий і 1 малий барабани.

В 19 ст. відбуваються суттєві зміни  в духових оркестрах. Створення  клапанного, вентильного і пістонного механізмів до всіх натуральних мідних духових інструментів і удосконалення  дерев’яних духових суттєво розширили виконавські можливості духових оркестрів. Складається два основних різновиди духового оркестру – оркестр мідного і мішаного складу. У порівнянні з 18 ст. склад духового оркестру збільшується вдвічі. Музику для духового оркестру пишуть видатні композитори: Л.Бетховен, Г.Берліоз, М.Глінка, М.Римський-Корсаков, О.Аляб’єв і ін. Духові оркестри країн Європи і Америки містять велику кількість дерев’яних і мідних духових інструментів. В кожний духовий оркестр входить від 35-40 до 70-80 виконавців. Основу зарубіжних духових оркестрів складають групи дерев’яних і характерних мідних інструментів, тоді як склад основної мідної групи інструментів є відносно скромним.

В ХХ ст. духові оркестри пройшли великий  і складний шлях. Поступово сформувалося три різновиди духових оркестрів мішаного типу: малий, середній і великий.

Малий духовий оркестр із 20 музикантів містить невелику групу деревяних (флейта і три кларнети), більшу частину  оркестру складають інструменти  основної групи (корнети, альти, тенори, баритони, баси). Ці інструменти добре звучать на відкритому повітрі, зберігаючи повноту і яскравість тембру. Група характерних мідних інструментів складається з 2 валторн і двох труб, група ударних містить великий і малий барабани і тарілки. Оркестр такого складу виконує переважно твори маршової, танцювальної і естрадної музики, а також класичні п’єси малої і середньої складності.

В духовому оркестрі середнього складу, який нараховує 30 виконавців, більш повно представлена група дерев’яних інструментів – до неї введено один гобой і вдвічі збільшено кількість кларнетів. Основна мідна група є провідною: вона доповнена партіями 2-го корнета, 3-го тенора і 2-го баса. До групи характерних мідних введено 3 тромбони. Духовий оркестр середнього складу в змозі виконувати твори майже всіх жанрів середнього ступеня складності.

Духові оркестри великого складу нараховують  від 40-55 і більше виконавців. До складу такого оркестру входять всі сучасні  мідні і деревяні духові інструменти. Група дерев’яних інструментів містить флейти, альтову флейту, гобої, альтовий гобой, кларнети, альтовий кларнет, бас-кларнет, саксофони, фаготи, інколи і контрфагот. Багатство тембральних барв і технічна рухливість роблять групу однією з провідних. Групу характерних мідних інструментів, якій притаманна злитість звучання і динамічна гнучкість, представляють 4 валторни, 3 труби і 3 тромбони (число виконавців цих партій часто подвоюється). Група основних мідних інструментів збільшена за числом виконавців партій корнета, баритона, баса і контрабаса. Група ударних містить повний комплект сучасних ударних інструментів як з визначеною, так і без визначеної висоти звуку. Крім того, у великих склад епізодично використовується арфа, рояль, челеста, дзвони, там-там, маримба, вібрафон і інші інструменти. Здійснюються кроки щодо подальшого удосконалення інструментальних складів духових оркестрів. Так, оркестр із 20 виконавців тепер часто комплектується в наступному складі: флейта (зі зміною на малу флейту), 3 кларнети (зі зміною на саксофони), 2 валторни, 2 труби, 3 тромбони, великий і малий барабани, 3 корнети, тенор (1-й), баритон і 2 баса (один зі зміною на смичковий контрабас). Подібним чином комплектується і оркестр з 30 музикантів: 2 флейти (одна із зміною на малу флейту), гобой (із зміною на альтовий гобой), 4 кларнети (один із зміною на басовий кларнет), 3 саксофони (2 альти і тенор із заміною на кларнети), фагот, 4 валторни, 2 труби, 3 тромбони, 2 барабани, литаври, 3 корнета, тенор, баритон, 2 баса, смичковий контрабас.

Військова музика – музика, яка підпорядкована цілям патріотичного виховання і стройового навчання військ. Засобами військової музики у військах здійснюються також функції сигналізації, повідомлення, зв’язку і управління.

Уже в давніх народів Єгипту, Ассирії, Вавилонії, Палестини, Персії, Китаю і Індії. Військова музика широко використовувалася в поєдинках, військово-громадському побуті і в урочистих церемоніях. В Єгипті, Ассирії і Вавилонії для виконання військової музики застосовувалися подвійні гобої, найпростіші прокольні флейти, труби, роги, барабани, тарілки, литаври. В Давньому Єгипті і Давньому Китаї поряд з військовою музикою у військах використовувався і хоровий спів.