Шпаргалка по "Международному праву"

3.Міжнародно-правова охорона авторських  прав.

Міжнародні угоди в галузі авторського права і суміжних прав

1) Бернська  конвенція про охорону літературних  і художніх творів 1886

2) Всесвітня  конвенція про авторське право, підписану в Женеві 6 вересня 1952

3) Договір  ВОІВ по авторському праву 1996

4) Конвенція  про охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм та радіомовних  організацій 1961 р. (Римська конвенція).

5) Женевська  конвенція про охорону інтересів  виробників фонограм від незаконного  відтворення їхніх фонограм 1971

6) Конвенція  про охорону сигналів, що несуть  теле-і радіопрограми, що передаються  через супутник 1974

7) Угода в  галузі охорони авторського права  і суміжних прав.

Договір ВОІВ про виконання і фонограми (ще не вступив в дію).

Міжнародні договори з охорони прав промислової власності

Основним засобом охорони прав на промислову власність за межами держави, на території якої вони виникли, є міжнародні договори.

З питань охорони прав промислової власності діють:

1) Паризька  конвенція з охорони промислової  власності від 20 березня 1883

Мета Паризької конвенції - створення більш пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків громадянами і організаціями одних держав в інших. Конвенція не передбачає створення міжнародного патенту або міжнародної реєстрації товарних знаків. Встановлює національний режим щодо охорони промислової власності іноземців, а також вводить правило про конвенційного пріоритету - особа, яка подала заявку на винахід в одній із держав, в інших державах-учасницях протягом року з дня подачі першої заявки користується пріоритетом для подачі заявки.

2) Вашингтонський  договір про патентної кооперації  від 19 червня 1970 р. (РСТ). Передбачає  можливість складання і подання  міжнародної заявки, що полегшує, прискорює закордонне патентування  і зменшує витрати на його  проведення. Передбачає проведення  міжнародного пошуку та попередньої  міжнародної експертизи.

3) Мадридська  угода про міжнародну реєстрацію  знаків 1891 р. і Протокол до нього 1989

4) Віденський  договір про реєстрацію товарних  знаків 1973 р. і Женевський договір  про закони щодо товарних знаків 1994

5) Ніццька  угода про міжнародну класифікацію  товарів і послуг для реєстрації  знаків 1973р.

6) Лісабонською  угодою про захист вказівок  місць походження товарів і  їх міжнародної реєстрації 1958

7) Угода про  заходи з охорони промислової  власності і створення Міждержавної  Ради з питань охорони промислової  власності 1993

8) Євразійська  патентна конвенція 1994р., Яка передбачає  створення Євразійського патентного  відомства, до компетенції якого  входить розгляд заявок та  видача євразійських патентів.

4.Колізійне регулювання укладання  та розірвання шлюбу в МПП.

Для міжнародного приватного права значення мають шлюби, зареєстровані за участю іноземців, на території іноземної держави, органами іноземної держави, з використанням іноземного законодавства. Для визначення правового статусу осіб застосовують колізійні норми. Оскільки оформлення шлюбу передбачає дотримання матеріальних і формальних умов, то колізійні прив'язки допомагають визначити їхній зміст. Колізійні принципи можуть міститись як у національному законодавстві, так і в міжнародних договорах. Важливе значення має також визнання чи невизнання існуючого шлюбу.

До матеріальних умов оформлення шлюбу переважно застосовується особистий закон осіб, які одружуються, а до форми шлюбу - закон місця його реєстрації. Особистим може бути закон громадянства, як це передбачено Законами з міжнародного приватного права Албанії, Польщі, Угорщини, ФРН, Сімейним кодексом Болгарії, Цивільним кодексом Франції, або ж закон доміцилію, застосовуваний правовими системами "сім'ї загального права". У цих державах передбачається, що шлюб повинен бути дійсним за законом держави, де подружжя бажає вибрати доміцилій сім'ї, припускаючи, що таким буде доміцилій нареченого на момент реєстрації шлюбу. Законодавство США не передбачає різних колізійних прив'язок до матеріальних та формальних умов оформлення шлюбу. Тут питання про дійсність шлюбу вирішується за місцем його реєстрації.

Право різних держав може містити застереження щодо використання колізійних прив'язок. Так, законодавство Франції вимагає дотримання положень закону Франції про публічний порядок щодо матеріальних умов оформлення шлюбу в разі відсилання до іноземної правової системи. Закон ФРН з міжнародного приватного права вказує на можливість застосування відсилань: зворотного та до закону третьої держави. Застереження часто роблять і щодо форми шлюбу, оскільки поняття "форма шлюбу" не має однакового трактування у праві різних держав. Тому, наприклад, у законодавстві може ставитися вимога про те, що визнається форма шлюбу в разі дотримання законодавства держави громадянства, доміцилію особи або місця реєстрації шлюбу.

5.Визнання та виконання іноземних  судових рішень.

Рішення суду є актом правосуддя, який захищає права сторін та охороняє правопорядок у державі. Юридичною підставою рішення є норма матеріального права, яка регулює спірне правовідношення, а фактичною - юридичні факти (дії, події), встановлені судом у судовому засіданні. Таким чином, рішенням суду остаточно вирішується спір по суті, тобто усувається невизначеність правовід-ношення, і, після набрання ним законної сили, унеможливлюється повторне звернення до суду тієї ж особи (чи її правонаступника) з вимогою про той же предмет і з тих же підстав. Зазначене випливає з ч. 2 ст. 223 ЦПК України за назвою "Набрання рішенням суду законної сили". У протилежному випадку повторний розгляд тотожної справи зумовить перегляд винесеного раніше і ніким не скасованого рішення. Результатом повторного розгляду можуть стати два протилежні рішення по одній і тій же справі.

Рішення суду має юридичне значення, якщо воно набуває законної сили. У цивільному процесуальному законодавстві України тривалий час не було визначення поняття "законна сила судового рішення". У теорії цивільного процесуального права висловлювалися різні думки з цього приводу. Наприклад, вказувалося, що законна сила судового рішення означає "правову дію рішення" (М. Авдюков, Д. Полумордвінов, П. Радченко), його незмінність (М. Гурвіч), обов'язковість (Н. Зейдер, А. Клейнман, К. Комісаров), безпосередній вияв дії норми права (А. Мельников), стабільність і забезпечену законом обов'язковість дії (Н. Маслєннікова). особливу правову дію матеріально-правового і цивільного процесуального закону в конкретному акті правосуддя, що втілює силу і авторитет судової влади, наділяє цей акт такими властивостями, як обов'язковість, виключність, неспростовність, преюдиціальність, виконуваність (М. Громов, С. Кечеруков). Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства, охорону політичної та економічної основи держави, захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб у дусі неухильного виконання Конституції та законів держави, поважання правил співжиття, честі й гідності людини (М. Штефан). Сьогодні відповідно до ч. 2 ст. 213 ЦПК України законним вважається рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Рішення, постановлене судом України, набирає законної сили відповідно до норм ЦПК України. Набравши законної сили, воно набуває властивості загальнообов'язковості, яка забезпечує реалізацію його положень. Воно стає обов'язковим для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,- і за її межами (ст. 124 Конституції України, ч. 1 ст. 14 ЦПК України).

Правовими наслідками рішення, що набрало законної сили по тотожній справі, є відмова судці у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або закриття провадження у справі, якщо таке рішення виявиться під час розгляду спору (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Якщо ж суддя прийняв заяву за наявності рішення, що набрало законної сили по цьому ж спору, і суд розглянув її по суті, то суд апеляційної чи касаційної інстанції зобов'язаний скасувати рішення і закрити провадження у справі (ч. І ст. 310, ч. 1 ст. 340 ЦПК України).

Рішення суду по тотожній справі може бути постановлено не тільки судом України, але й судом іноземної держави. За загальним правилом, дія судового рішення обмежується територією тієї держави, судом якої воно постановлено. Тому само по собі іноземне судове рішення не має правової сили на території іншої держави.

Воно отримує її тільки у випадку, якщо процесуальне законодавство певної держави допускає визнання, а у разі потреби й виконання іноземних судових рішень.

Для того, щоб рішення іноземного суду мало правові наслідки на території України, воно повинно бути визнано судом України відповідно до закону чи міжнародного договору. Визнане в Україні рішення іноземного суду, унеможливлює прийняття суддею заяви у цивільній справі від іноземця або зобов'язує суд закрити провадження в справі, якщо таке рішення виявиться під час розгляду спору в суді. У правовій літературі висловлено різні думки щодо змісту поняття "визнання" рішень іноземних судів. Як правило, питання про визнання рішення іноземного суду аналізується окремо від питання його виконання. Визнанням іноземного судового рішення вважають юридичний акт, у результаті якого законна сила цього рішення поширюється на територію держави, в якій воно визнається. Юридичний акт про визнання розглядають як особливу форму дії правової норми, на підставі якої постановлено рішення, що не має виразу, в якійсь процесуальній формі .Інші вчені вважають наведені міркування справедливими, але тільки щодо судових рішень, які не потребують примусового виконання, тобто якщо немає необхідності застосовувати до боржника певні заходи стягнення. Проте, на їх думку, ці визначення не передбачають визнання судових рішень про присудження.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 24

1.Співвідношення  МПП з іншими галузями національного  права та міжнародним правом.

МПП, починаючи свій розвиток з колізійного, пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародавнє, зокрема староримське, право. Проте останньому так і не була відома розгорнута система колізійних норм. Вона починає формуватися в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби врегулювати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, у договорах, укладених із греками. Поступово виникала назва нового вчення - міжнародне приватне право.

Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приватного права були Бартол (1314-1357, Італія), Бальд (1327-1400, Італія), які коментували тексти римського права. В основному ці коментарі стосувалися контрактів, деліктів і заповітів.

Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про "автономію волі" сторін, за яким сторони могли застосовувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500- 1566, Франція); твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертран д'Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу "ввічливості" ("соткав"), яка полягає у тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки "міжнародній ввічливості" (Ульрік Губер, 1634-1694; Павло Вут, 1619-1667; Иоганнес Вут, 1647-1714; усі - Голландія).

У XIX ст. вказані теорії, зокрема вчення про "comitas", підтримав Джозеф Сторі (1779-1845, США). У його "Коментарях конфліктного права" (1834 р.) було вжито термін "міжнародне приватне право", який і донині викликає заперечення. Вказувалось, наприклад, що термін "міжнародне" не відображає характеристики джерел цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний характер. Важко заперечити несправедливість цих зауважень. Водночас інші терміни: "конфліктне право", "колізійне право" у правовій системі США та інших країн зазвичай повністю не охоплюють предмета галузі.

Не відповідала реальності й критика терміна "приватне" з боку радянських вчених, які вважали, що радянське право не знало поділу на публічне та приватне. Проте такий поділ об'єктивно існує у будь-якій правовій системі, хоч може не проводитись формально та не відображатись доктриною права.

2.Значення судової практики та доктрини у регулюванні відносин МПП.

Судова та арбітражна практика - це погляди суддів на вирішення певного питання, зафіксовані у рішеннях суду. Одним із проявів судової (арбітражної) практики є судовий прецедент. Звичайно, під судовим прецедентом розуміють уже винесене рішення суду з певного питання, обгрунтування якого є обов'язковим при розгляді судами тієї ж чи нижчої ланки справ аналогічного характеру. Судова та арбітражна практика є джерелом права у державах "сім'ї загального права". Розгорнута система судових прецедентів утворила прецедентне право. Це сукупність норм, сформульованих у рішеннях судів. Родоначальником прецедентного права можна вважати Великобританію. Менше застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво вплинули на формування прецедентних правил Австралії, Канади, ПАР, Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові прецеденти і є джерелом права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобританії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення виявляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом права, спостерігається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним елементом" через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення.В Україні судова та арбітражна практика не є джерелом міжнародного приватного права. Проте тлумачення правових норм із допомогою судової практики має місце і стосовно правовідносин з "іноземним елементом".