Шпаргалка по "Международному праву"

Документи подаються до Міністерства не пізніше  6  місяців  з дати  їх  видачі  в  країні  місцезнаходження  іноземного суб'єкта господарювання.

Під час  прийняття  документів  на  реєстрацію  заявникові видається номер рахунку для сплати державного збору в розмірі 2500 доларів США.

Свідоцтво про  реєстрацію  представництва  (далі - Свідоцтво) видається після подання документів,  що відповідають вимогам  цієї Інструкції,  до Міністерства,  але не пізніше ніж через 60 робочих днів з моменту сплати державного збору.

4. Умови настання деліктного зобов'язання у національних правових системах

Деліктним зобов'язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з "іноземним елементом", зміст якого полягає у праві чи обов'язку потерпілої особи вимагати в межах та способами, вказаними у нормах джерел права, відновлення чи компенсації порушених прав особою, що протиправними діяннями заподіяла шкоду потерпілому (делінквентом). Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов'язань з делікту є: 1) заподіяння шкоди особі чи майну; 2) протиправність діяння; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною шкодою; 4) вина делінквента. Іноді відповідальність за делікт може наставати за меншої кількості умов.

Шкода — це не тільки умова виникнення деліктного зобов'язання у будь-якій правовій системі, а й міра деліктної відповідальності1. За відсутності шкоди не можна говорити про виникнення зобов'язання з делікту. Але трактування шкоди не є однозначним та абсолютно визначеним у всіх правових системах. Традиційно під шкодою розуміють несприятливі, негативні наслідки, які настають із порушенням чи зменшенням належних потерпілому майнових чи особистих немай-нових прав.

Протиправність діяння - притаманна зобов'язанням, що виникають з деліктів у всіх правових системах, і передбачається цивільним законодавством. Причому кількість нормативних актів із цього питання постійно зростає. У деяких правових системах протиправність діяння може визначатися судовою практикою, прецедентами, доктриною, звичаями, мораллю.

Протиправність може проявлятись у двох формах: дії та бездіяльності. Останнє поняття іноді передається іншим терміном, наприклад, "упущення". В усіх правових системах на протиправний характер дій вказується або безпосередньо в нормі права, або це випливає з принципів законодавства. Що ж до бездіяльності, то часто за формулювання умов деліктного зобов'язання цей термін не вживається. Проте майже всі правові системи визнають протиправну бездіяльність умовою зобов'язання. Вважається, що її протиправний характер визначається невиконанням обов'язку, покладеного на особу законом.

Причинний зв'язок як умову виникнення деліктного зобов'язання визнають усі національні правові системи. Але цивільне законодавство жодної з них не визначає цього поняття, його змісту й порядку встановлення. Ці питання вирішуються судовою практикою.

Вина у більшості правових систем вважається суб'єктивною умовою деліктного зобов'язання й виражає психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її результатів. Це найскладніше й недостатньо визначене поняття у вказаномузобов'язанні, до того ж не завжди обов'язкове для настання відповідальності за делікт. Тому дедалі частіше законодавством правових систем передбачається принцип безвинної відповідальності ("об'єктивної"; такої, що грунтується на ризику). Мова йде про закони стосовно відшкодування шкоди, викликаної використанням ядерної енергії, автотранспортних засобів, проведенням гірничих робіт тощо.

5. Основніспособивирішенняпитаннякваліфікації

Кваліфікаціяобставинсправи (суті спору) чинорми права може бути різноюзалежновід того, принципиякоїправовоїсистемизастосовуватимуться. Тому розрізняютьдекількаосновнихспособівкваліфікації: за законом суду; за системою права тієїдержави, до якоговідсилаєколізійна норма; за принципом автономноїкваліфікації.

1. Теоріякваліфікації за законом суду означає,що суд, застосовуючиколізійну норму, кваліфікуєїїпоняттявідповідно до змісту, щойого вони мають у цивільномузаконодавствіправовоїсистемимісцезнаходження суду. Кваліфікація за legeforiвиявляється й тоді, коли суд, керуючисьвизначеннями, поняттями, категоріямисвого права, кваліфікуєіноземне право як власне. Вказанатеоріявиниклавперіодбуржуазнихреволюцій у Європі, коли суди прагнулизастосуватинормивласноїправовоїсистеми. Якщо ж їмдоводилосязастосовуватизакониінших держав, вони приладжувалиїх до своїхінтересів.

2. Опоненти  теорії кваліфікації за законом  суду М. Вольф,Ф. Малорі, інші вважали  більш доцільним проведення кваліфікації  за принципом lexcausae. На їхню думку, суд повинентлумачити колізійну  норму згідно з принципами, поняттямитого  права, до якого ця норма відсилає.

3. Теорію "автономноїкваліфікації" булозапропоновано у30-х pp. XX ст. німецьким юристом. Зміст цієї теоріїзводиться до того, що суд, розглядаючи спір з "іноземнимелементом", повинен провести кваліфікацію понять нормиправа не через звернення до конкретних існуючих правовихсистем, а на основі загальних правових понять, що утворюються завдяки порівняльному юридичному аналізові законодавства окремих держав. Кваліфікація повинна бути "вільною", "автономною" від будь-якої конкретної системи права ("наддержавною"). Внаслідок застосування цієї теорії можуть бутисформовані поняття, до яких повинен звертатися суддя будь-якої держави у випадку виникнення "конфлікту кваліфікацій".Водночас "загальне поняття" за своїм значенням може доситьдалеко відходити від змісту відповідного поняття у конкретнійсистемі права чи не мати з ним нічого спільного.Автономна кваліфікація не може відбуватися поза порівняльним правознавством.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 37

1. Поняття і предмет міжнародного приватного права.

Міжнародне приватне право - це галузь права, норми якої регулюють приватно-правові відносини, ускладнені іноземним елементом, використовуючи при цьому колізійний та матеріально-правовий методи правового регулювання.

Суб'єктами відносин у міжнародному приватному праві є, в першу чергу, фізичні та юридичні особи, іноді - держави. Специфікою відносин є наявність «іноземного елемента», під яким розуміють:

1) суб'єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання  для фізичних осіб; «національність» - для юридичних осіб);

2) об'єкт, що знаходиться на території  іноземної держави;

3) юридичний  факт, що мав чи має місце  за кордоном.

Предметом міжнародного приватного права є невладних відносини, ускладнені іноземним або міжнародним елементом, в яких учасники цих відносин реалізують свої приватні інтереси в сфері міжнародного співробітництва.

Виходячи з цього, можна виділити дві основні ознаки, які характеризують суспільні відносини, що становлять предмет міжнародного приватного права: по-перше, це відносини міжнародні, по-друге, це відносини цивільно-правові.

З урахуванням вищевикладеного, сформулюємо предмет міжнародного приватного права як міжнародні часто-правові відносини, які охоплюють цивільні, сімейно-шлюбні та трудові відносини, ускладнені іноземним елементом.

2. Юридична особа як суб'єкт приватного права.

Юридичні особа-це певна організація.

Юридичні особи створюються на території певної держави. Однак їх діяльність не обмежується територією цієї держави і може здійснюватися на території інших країн. Юридичні особи як суб'єкти міжнародних приватних відносин поділяються на дві базові категорії:

1) національні юридичні особи, які  в будь-якій державі поділяються  на дві груп:

вітчизняні юридичні особи;

іноземні юридичні особи;

2) міжнародні юридичні особи:

Можна виділити три головні питання, що виникають при визначенні правового статусу національних юридичних осіб:

-Про визначення національності  юридичної особи;

-Про визнання іноземної юридичної  особи як суб'єкта права;

-Про право, застосовне до діяльності  іноземної юридичної особи;

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави.

Юридичні особи можуть поділятися на суб'єкти публічного та приватного права в залежності від природи акта, внаслідок якого їх створено.

Юридичні особи публічного права переважно виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціальних публічно-правових актів, прийнятих компетентними державними органами (закон, декрет, указ, адміністративний наказ). До таких осіб належать органи управління адміністративно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промислові палати, університети, музеї, державні залізниці й банки тощо Вони іноді виступають як суб'єкти приватного права, керуючись при цьому нормами цивільного чи торгового права.

Юридичні особи приватного права створюються переважно у нормативно-явочному порядк

3..Судова та арбітражна практика - це погляди суддів на вирішення певного питання, зафіксовані у рішеннях суду. Одним із проявів судової (арбітражної) практики є судовий прецедент. Звичайно, під судовим прецедентом розуміють уже винесене рішення суду з певного питання, обгрунтування якого є обов'язковим при розгляді судами тієї ж чи нижчої ланки справ аналогічного характеру. Судова та арбітражна практика є джерелом права у державах "сім'ї загального права". Розгорнута система судових прецедентів утворила прецедентне право. Це сукупність норм, сформульованих у рішеннях судів. Родоначальником прецедентного права можна вважати Великобританію. Менше застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво вплинули на формування прецедентних правил Австралії, Канади, ПАР, Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові прецеденти і є джерелом права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобританії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення виявляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом права, спостерігається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним елементом" через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення.В Україні судова та арбітражна практика не є джерелом міжнародного приватного права. Проте тлумачення правових норм із допомогою судової практики має місце і стосовно правовідносин з "іноземним елементом".

3. Визначення національними правовими системами причинного зв'язку як умови виникнення деліктного зобов'язання.

Серед теорій причинного зв'язку в національних правових системах поширеною є теорія еквівалентності (теорія необхідної умови), змістом якої є обов'язкова наявність протиправної дії як передумови виникнення деліктного зобов'язання, і теорія адекватної причинного зв'язку, сутністю якої є констатація причинного зв'язку в разі, коли протиправна дія істотно збільшує можливість настання шкідливих наслідків.

По японському цивільному законодавству деліктна відповідальність не встановлюється при відсутності реальної причинного зв'язку між протиправною поведінкою делінквент і заподіяною потерпілому шкодою, який повинен бути доведений саме останнім. За певних обставин доведення такого зв'язку є досить проблематичним, якось: наявність причинного зв'язку між хворобою і споживанням хворим певного лікарського препарату. Висвітлюючи проблему каузальності в англо-американському деліктному праві не можна обійти питання "втручання" певної причини (novus actus interveniens) при подальшому розвитку наслідків заподіяння шкоди. Причиною "втручання" може бути нескінченна кількість подій, обставин, а також дій інших осіб. Судовою практикою були зроблені спроби напрацювати правила неможливості накладення на делінквент відповідальності при подібній причині. Однак, враховуючи сутнісні ознаки даної правової системи всі питання, які пов'язані із застосуванням novus actus interveniens повністю перекладаються на рішення судів. Зокрема, суди дотримуються позиції: якщо можливість виникнення причини "втручання" могла бути передбачена "звичайною людиною", то делінквенти несе відповідальність на загальних підставах.

Викладене дає можливість зробити висновок про інтегруванні нормативної підгрунтя причинного зв'язку як підстави виникнення деліктного зобов'язання в правових системах сучасності.

5.Поняття права власності в міжнародному приватному праві.

Право власності - сукупність юридичних норм, що закріплюють і охороняють приналежність матеріальних благ певним особам чи колективам, передбачають обсяг і зміст прав власника щодо належного йому майна, способи і межі здійснення цих прав.Право власності можна розглядати як в об'єктивном сенсі, так і в суб'єктивному. В об'єктивному розумінні право власності являє собою систему правових норм, опчається межі можливих дій осіб з присвоєння, володіння, користування і розпорядження речами, не виключенийвими з цивільного обороту. У суб'єктивному ж сенсі, право власності являє собою юридичну можли-ність для особи володіти, користуватися, розпоряджатися присвоєновим майном на свій розсуд і в рамках, встановленийних законодавством. Крім того, законодавець предусматривает, що власник речі зобов'язаний вести себе належним образом, в іншому випадку до нього можуть бути застосовані санкції за бездействіе.Определеніе об'єкта права власності необхідно для створення спільної основи у вирішенні питань, що включають інодивний елемент. З урахуванням особливостей майна розрізняють право власності на рухомість і нерухомість. Основним способом правового регулювання відносин власності в міжнародному приватному праві є коллизионно-правової, бо при всьому різноманітті існуючих проблем практично не існує конвенцій, що містять уніфіковані матеріально-правові норми.Прі цьому і національні колізійні норми, і договірні коллізіонние норми, що регулюють відносини власності , керуються одним класичним законом, одним результатвим принципом - законом місця знаходження речі