Шпаргалка по "Международному праву"

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 38

1. Види джерел міжнародного приватного права.

Джерела міжнародного приватного права - форми, в яких знаходить вираження правові норми: закони, договори, звичаї, прецеденти і т.д.

Судовий прецедент - це правова норма, виражена в судовому рішенні, та служить підставою для цього рішення, а нижчестоящі суди при розгляді справ з аналогічним (схожим) фактичним складом зобов'язані слідувати зафіксованої таким чином правовій нормі.

Джерела міжнародного приватного права мають певну специфіку, яка полягає в тому, що вони носять комплексний (двоїстий) характер. Норми міжнародного приватного права можуть закріплюватися як у міжнародно-правових, так і в національно-правових джерелах.

Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

1. Внутрішнє (національне) законодавство як джерело між-народного приватного права. Більшість фахівців визнають джерелом права в Україні лише нормативно-правовий акт

(2) Міжнародні договори (угоди), другим за значенням джерелом міжнародного приватного права.Міжнародний договір – це укладений у письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол).

(3) Міжнародні звичаї – це неписані правила, що склалися внадок систематичного й тривалого їх застосування.

(4) Судова та арбітражна практика визнається джерелом права лише в окремих країнах. Під судовою практикою розуміється рішення судів по конкретним справам, в яких втілюються погляди суддів і які стають правовою основою при розв’язанні в майбутньому аналогічних справ. Тобто, судова практика складається з судових прецедентів.

(5) Доктрина – це висловлювання теоретиків права, які мають пріоритет.

Як джерело права доктрина відома в історичному минулому, але наш час вже втратила якість самостійного джерела права.

2.Дієздатність іноземців.

Іноземець – це фізична особа, яка знаходиться на території держави, громадянином якої вона не є. дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства – за законом місця їх проживання. Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у зв'язку з тим, що законодавства окремих держав по-різному вирішують питання її настання та обмеження, а саме встановлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження і т.д. . Так, повна цивільна дієздатність фізичної особи за законодавством ФРН і Великобританії настає з 18 років, Швейцарії та Японії - з 20 років, Аргентини - з 22 років. Час законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Щодо обмеження дієздатності повнолітніх також можуть мати місце відмінності (не всі держави визнають обмеження дієздатності через марнотратство чи через фізичні вади (сліпота, глухота) і ін.).

В основному колізійні питання дієздатності вирішуються особистим законом фізичної особи (lex personalis). При цьому в більшості держав "сім'ї континентального права" дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства - за законом їх місця проживання. У державах "сім'ї загального права" застосовується закон доміцилію (постійного місця проживання). Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Колізійне право держав "сім'ї загального права" ще більше обмежує дію особистого закону: не відомі праву суду іноземні обмеження дієздатності взагалі не враховуються (внаслідок цього, наприклад, не може бути визнано недійсним правочин, який укладений обмеженою у дієздатності через марнотратство особою, оскільки таке обмеження дієздатності невідомо "загальному праву"), здатність укладати операції з нерухомістю визначається за законом місцезнаходження речі (lex rei sitae).

3.Сертифікація експортно-імпортних операцій.

Зазвичай зовнішня торгівля всіх країн піддається впливу з боку держави за допомогою використання таких економічних інструментів, як податки, різні збори, імпортні депозити та ін Але поряд з ними Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ) допускає застосування адміністративної системи ліцензування експортно-імпортних операцій.

Ліцензія - це спеціальний документ, що видається державними органами учасникам зовнішньоекономічних зв'язків, який, надає їм право на вивіз товарів за кордон або ввезення їх з-за кордону. Вона служить пропуском при перевозі товарів через кордон. Майже постійним супутником ліцензування є контингентування, тобто встановлення певних кількісних і вартісних квот експортованих товарів протягом певного проміжку часу. Таким чином, введення ліцензійного режиму призначається не для заборони зовнішньої торгівлі, а для її регулювання, яке здійснюється шляхом суворого обліку і контролю за потоком певних товарних груп, що перетинають кордон в обох напрямках. У разі необхідності ліцензування вводиться для обмеження товарних потоків, надмірно збільшених чи небажаних з яких-небудь іншим державним мотивами.

Перш за все, всі держави застосовують в основному два види ліцензій: генеральні та індивідуальні. Генеральна ліцензія видається господарюючому суб'єкту на термін, як правило, до одного року для постійної торгівлі певними товарами без яких або кількісних або вартісних обмежень з усіма або тільки із зазначеними в ній країнами. Навпаки, індивідуальна ліцензія являє собою разовий дозвіл на одну торговельну угоду з названим в ній товаром. У такому документі вказуються не тільки його одержувач, але й кількість і вартість товару, а також термін дії. Все це дозволяє більш строго контролювати експортно-імпортні операції. Друга спільна риса-зосередження видачі ліцензій в обмеженому числі відомств, що займаються питаннями розвитку економіки та зовнішньоторговельної діяльності. Подібна процедура ліцензування була рекомендована угодою, укладеною в рамках ГАТТ у 1979 р. Третя загальна риса ліцензій полягає в їх платності.

У процесі здійснення експортно-імпортних операцій Україна самостійно та в особі її державних органів у випадках, передбачених ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", може запроваджувати режим ліцензування. Так, розрізняють декілька видів ліцензій: генеральна - відкритий дозвіл на операції з певним товаром і / або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарів); разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менше ніж той, який необхідний для здійснення операції; відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт чи імпорт товару протягом певного часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу..Україна є учасником

4.Зміст міжнародних угод про торговельно-економічне та інші види співробітництва.

Керуючись прагненням розширювати торговельні відносини й співробітництво, виходячи з принципів рівноправності та взаємної вигоди, і з мстою ефективнішого використання економічних і торговельних можливостей суб'єктів господарювання, держави укладають міжнародні договори про торговельно-економічне, науково-технічне співробітництво, платежі, реекспорт, захист інвестицій тощо. Предметом їх регулювання можуть бути: 1) принципи співробітництва держав у певній сфері; 2) конкретні питання співпраці. Угоди про торговельно-економічне співробітництво можуть мати норми про певний вид режиму щодо товарообміну та інших форм економічних зв'язків. Здебільшого, це режим найбільшого сприяння. Він може надаватися стосовно мита і податків, консульських зборів і податків, які будуть або можуть бути застосовані до імпорту, експорту, транзиту і зберігання товарів, способів їхнього стягнення, а також щодо митних процедур і формальностей. Так, держави - учасниці договору часто звільняють від мита, податків і зборів, у разі ввезення на свою територію:

1) зразків будь-яких типів товарів, які походять з території іншої  договірної держави, якщо вони  призначаються виключно для оформлення  заявок на товар, представлений  цими зразками;

2) каталогів, прейскурантів, торговельної  інформації та рекламних матеріалів  включно з кіноплівками;

3) товарів й предметів, призначених  для ярмарок і виставок;

4) предметів, приладів, матеріалів  та інструментів для дослідів, випробовувань та ремонту;

5) обладнання й приладів, призначених  для проведення монтажних, пусконалагоджувальних  та інших видів робіт, що підлягають  подальшому вивезенню;

6) предметів і матеріалів, призначених  для забезпечення робіт, у т. ч. й таких, що є частинами створюваних  об'єктів;

7) майна та засобів, що ввозяться  як частина статутного фонду  СП;

8) маркованої тари, яка імпортується  для наступного її наповнення.

Договірні держави можуть погодитися надати одна одній режим найбільшого сприяння з усіх питань, пов'язаних з морським і повітряним сполученням. Зокрема, судна під час виходу, входу та перебування в портах можуть користуватися найбільш сприятливими умовами, що їх обидві держави нададуть суднам під прапором третіх держав. В угодах можуть зазначатися сфери чи регіони торговельно-економічної діяльності, що на них держави не поширюватимуть режим найбільшого сприяння, як-от: на пільги та переваги, що надаються з метою полегшення прикордонної торгівлі або випливають із митних союзів, інших форм економічної інтеграції тощо.

Держави - учасниці договорів можуть надавати одна одній необхідні пільгові умови для оформлення, запису або перенесення у відповідний реєстр(и) промислової власності патентів, марок, торгових найменувань, позначень місця походження, які охороняють товари, відповідно до своїх законодавств із дотриманням міжнародних угод.

У міжнародних угодах може вказуватися принцип автономії волі сторін щодо вибору арбітражу, процедури, законодавства для врегулювання можливих спорів, місця слухання справи.

Товарообмін чи надання послуг здійснюється переважно на основі індикативних списків, що додаються до підписуваних щорічно Протоколів про товарообіг. Зазначені списки не виключають і не обмежують можливості обміну товарами й послугами, не включеними в Протоколи про товарообіг. Водночас обсяг вартості товарів, які поставляються за цими списками, не повинен перевищувати загальних щорічних обсягів вартості товарообігу, які погоджені державами, що домовляються.

Угоди можуть містити умови про ціни, що встановлюються в контрактах купівлі-продажу, договорах поставки товарів і надання послуг. Найчастіше вони визначаються на основі поточних світових цін і на умовах, прийнятих у практиці міжнародної торгівлі, з урахуванням технічного рівня та якості товарів

5.Поняття права власності в міжнародному приватному праві.

Право власності - сукупність юридичних норм, що закріплюють і охороняють приналежність матеріальних благ певним особам чи колективам, передбачають обсяг і зміст прав власника щодо належного йому майна, способи і межі здійснення цих прав.Право власності можна розглядати як в об'єктивном сенсі, так і в суб'єктивному. В об'єктивному розумінні право власності являє собою систему правових норм, опчається межі можливих дій осіб з присвоєння, володіння, користування і розпорядження речами, не виключенийвими з цивільного обороту. У суб'єктивному ж сенсі, право власності являє собою юридичну можли-ність для особи володіти, користуватися, розпоряджатися присвоєновим майном на свій розсуд і в рамках, встановленийних законодавством. Крім того, законодавець предусматривает, що власник речі зобов'язаний вести себе належним образом, в іншому випадку до нього можуть бути застосовані санкції за бездействіе.Определеніе об'єкта права власності необхідно для створення спільної основи у вирішенні питань, що включають інодивний елемент. З урахуванням особливостей майна розрізняють право власності на рухомість і нерухомість. Основним способом правового регулювання відносин власності в міжнародному приватному праві є коллизионно-правової, бо при всьому різноманітті існуючих проблем практично не існує конвенцій, що містять уніфіковані матеріально-правові норми.Прі цьому і національні колізійні норми, і договірні коллізіонние норми, що регулюють відносини власності , керуються одним класичним законом, одним результатвим принципом - законом місця знаходження речі

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 19

1. Віденська конвенція про міжнародний договір купівлі-продажу.

Набувши чинності з 1 січня 1988 p., Віденська конвенція про міжнародний договір купівлі-продажу 1980 p., вона змінила чинну раніше Гаазьку конвенцію про єдиний закон щодо укладення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1964 р. та Гаазьку конвенцію про міжнародну купівлю-продаж товарів 1964 р. Прийняття Віденської конвенції 1980 р. було зумовлене необхідністю об'єднати принципи романо-німецької та англо-американської правових "сімей" в одному міжнародному документі, потребою сприяти дружнім відносинам держав, застосувавши уніфіковані норми. Вона визначає юридичне поняття договору міжнародної купівлі-продажу товарів; встановлює форму такого договору; регламентує зміст основних прав і обов'язків продавця та покупця, зокрема відповідальність за порушення контрактних зобов'язань.

Віденська конвенція 1980 р. поширюється на договори, в яких комерційні підприємства сторін знаходяться у різних •державах: якщо ці держави є договірними державами або якщо відповідно до норм міжнародного приватного права застосовується право договірної держави. Та обставина, що комерційні підприємства сторін знаходяться у різних державах, не береться до уваги, якщо це не випливає ні з договору, ні з таких, що мали місце до чи в момент його укладення ділових відносин або обміну інформацією між сторонами.

2. Особливості правового статусу біпатридів.

Більшість держав є прихильниками єдиного громадянства, оскільки правовий статус осіб з подвійним громадянством (біпатридів) породжує чимало проблем у сфері як публічного, так і приватного права. Подвійність громадянства з'являється внаслідок виникнення колізій законодавства різних держав щодо набуття і втрати громадянства, міграційних процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями та ін. Подвійне громадянство дозволяється також в особливих випадках, зазвичай через укладення міжнародних угод.Однією з міжнародних угод, яка регулює питання правового статусу осіб з подвійним громадянством, є Гаазька конвенція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство 1930 р. З її змісту випливає, зокрема, таке. Кожна держава сама визначає, хто є її громадянином. Держава не може здійснювати дипломатичного захисту свого громадянина в іншій державі, громадянином якої ця особа також є. На правовий статус біпатрида впливає й те, що в межах третьої держави особа, яка має більше ніж одне громадянство, вважатиметься такою, що має одне.

Біпатриди користуються правами й виконують обов'язки нарівні з громадянами держави, в якій проживають. Водночас вони мають права та обов'язки стосовно держави, в якій не проживають, але громадянами якої вони є. Тому в міжнародному приватному праві виникають проблеми, які потребують правового врегулювання. Складним є, наприклад, питання правового статусу біпатридів стосовно приватизаційних процесів. Виникають труднощі й під час реалізації ними права приватної власності на землю, нерухоме майно в державах їх громадянства тощо. Потребують вирішення питання про порядок реалізації права на житлову площу, освіту і т. ін.Через труднощі в регулюванні правового статусу біпатридів держави прагнуть уникнути подвійного громадянства, зокрема укладенням двосторонніх угод.