Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

68. Здобутки української  культури у період її національно-культурного відродження (1917-1933 рр.)

Розвиток освіти. Зусиллям укр..інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації – «Просвіти»; вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували укр..книги, газети, часописи. В жовтні 1918 р. відкрилися державні.укр.університети у Києві і Кам’янці-Подільському. В 1922 р. був прийнятий «Кодекс законів про освіту в УСРР». Держава багато зробила для ліквідації неписьменності, були створені лікнепи (заклади з ліквідації неписьменності). У 1924р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного навчання дітей.  Розширювалася мережа вузів.

Розвиток науки. В листопаді 1918 р. відбулося відкриття Української академії наук. Вчені академії розробили найновіші правила укр..правопису.Розпочалось академічне видання творів Т.Шевченка та І.Франка. Найвищою державною науковою установою в 1921 р. була оголошена Всеукраїнська академія наук (ВУАН), де зосередилися всі дослідження. Ускладі академії працював Демографічний інститут – перша у світі науково-дослідна установа з демографії. У 1921 р. було засновано Інститут української наукової мови.

Розвиток літератури. В 1917р. Павло Тичина написав поему «Золотий гомін», присвячену святкуванням з нагоди проголошення Першого універсалу Центральної Ради. 20-ті роки XX ст..- період відродження укр..літератури. Виникали літературно-жудожні об’єднання: «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «Ланка». В1925 р. утворилася спілка «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ) на чолі з М.Хвильовим, якого цікавили питання аідродження і розвитку укр..культури.

Розвиток мистецтва. В 1917 р. – відкриття Української академії мистецтв. 1918р. – в Ромнах на Сумщині відкрито перший в Україні пам’ятник Т.Шевченку. В 1918 р. було засновано Державний симфонічний оркестр. В 1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім.І.Франка, який згодом став одним з провідних театрів республіки. Найяскавішим здобутком укр..театрального мистецтва став Харківський театр «Березіль», організований 1922 р. режисером Лесем Курбасом. Плідно працювали колективи Першого держ. драматичного театру ім.Т.Шевчека в Києві та держ. драматичного театру ім І.Франка. У галузі музичного мистецтва відбувається творчий злет композиторів Г.Вірьовки, Л.Ревуцького, П.Козицького та ін. Далеко за межами республіки славилася хорова капела «Думка». Виникає ряд об’єднань художників, в тому числі Асоціація художників Червоної України. Помітне місце в культурному житті посіло кіно. 1922 р. введено в експлуатацію Одеську кінофабрику, в 1928 р. відкрито Київську кіностудію. Вийшли фільми режисера й сценариста О.Довженка «Звенигора», «Арсенал».

69. М.Грушевський  і процеси державотворення в  яяукаїні у період національно-демократичної  революції 1917 – 1918 рр.

У лютому 1917 р. в Російській імперії відбулася демократична революція. Царизм було знищено.Росія дістала шанс позбавитися ганебного тавра «тюрми народів!, яке висіло на ній сотні років. Користуючись ослабленістю центральної влади, пригнічені народи імперії, серед яких український був найбільшим, стали брати долю у власні руки. В березні 1917 р. в Україні розгорнулася національно-демократична революція, відновився державотворчий процес, який очолила Центральна Рада (громадсько-політичне об’єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Головою її було обрано М.Грушевського. Причиною об’єднання було прагнення не допустити розколу укр.. національного руху, а також сподівання самостійників на те, що революційні події досить швидко приведуть до визнання незалежності України. Мільйони жителів України відчули пробудження національної свідомості, придушеної століттями перебування у складі Російської імперії.

Чотири універсали Центральної Ради знаменували собою етапи складного і суперечливого шляху України до державної незалежності. Першим універсалом (прийнятий 10 червня 1917 р.) була проголошена автономія України.Цей документ юридично поклав початок розбудові Української національної держави в XX ст.. Занепокоєний активною державотворчою діяльністю українцв, тяжким становищем на фронтах Першої світової війни, червневими масовими демонстраціями в Петрограді, падінням свого авторитету, Тимчасовий уряд Росії вимушений був піти на компроміс із Центральною Радою. Другий універсал (3 липня 1917 р.) був вимушеним відступом на шляху державотворення. Третім (7 листопада 1917 р.)проголошувалася Українська Народна Республіка – автономна частина Росії. Четвертим (22 січня 1918 р.) проголошено незалежність і суверенність УНР.

Але перша у XX ст.. спроба кр.народу створити власну демократичну державу наштовхнулася на великі перепони. На шляху розбудови держави стали могутні зовнішні і внутрішні сили. У грудні 1917 – лютому 1918 р. Центральна Рада втратила контроль над більшою частиною України. Невдачі Української революції були викликані багатьма причинами. Серед найголовніших слід назвати недостатньо міцну базу державотворення, на яку спиралися керівники національно-демократичної революції. Століття національного гноблення спотворили соціальну структуру укр..населення, позбавили його тих елементів, які в сусідніх європейських країнах були організуючою силою державотворення: старої земельної аристократії і власної буржуазії. Серед прибічників укр..державності було недостатньо кваліфікованих чиновників, офіцерів, особливо вищих юристів, журналістів, викладачів вищих навчальних закладв.Ці соціальні групи виявилися зрусифікованими і втратили симпатії до національного визволення. Найдіяльнішою верствою населення, котра стала на чолі національно-визвольної боротьби, була укр..національна інтелігенція, головним чином гуманітарна (укр.письменники і вчені – історики й філологи) та сільська (вчителі, агрономи, лікарі та ін.). Але ця порівняно нечисленна група досить повільно усвідомлювала необхідність проголошення незалежності України. Невдачі Української Центральної Ради  були зумовлені недостатнім розвитком національного руху, нездатністю його керівників повести за собою населення України. Після довгих століть русифікації вони не спромоглися збагнути, що державна незалежність є неодмінною передумовою розв’язання накопичених століттями соціально-економічних, політичних і культурних проблем.

70. «Розстріляне  відродження» 20-30 років ХХ ст. то  його трагічні наслідки для  української культури.

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

71. Суспільно –  політична та культурно – просвітницька  діяльність «шістдесятників».

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти).

шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого <a href="http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B