Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

У «Книзі буття…» показано основні події світової історії з давніх часів до середини XIXст. Значна частина тексту присвячена історичній драмі України, яка виявилася поділеною між Польщею і Росією. Чужинці придушували свободу укр..народу, ліквідували його державність – Запорозьку Січ і Гетьманщину, демократичний устрій, запровадили кріпацтво. В кінці твору говорилося про історичне покликання України: підняти інших слов’ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах економічного, соціального і духовного життя.

Книга подає своєрідний огляд нелегкої, почасти драматичної історії українського народу. Її головною ідеєю є духовне і національне відродження народу, його прагнення сповідувати християнські заповіді.  
Зміст книги органічно доповнював програмні документи Кирило-Мефодіївського братства, що, як і "Закон Божий" (Книга буття українського народу) були визнані слідчими царської охранки особливо крамольними і стали причиною арешту Т. Шевченка, М. Костомарова та їхніх однодумців.

61. Розвиток освіти  і науки в Україні XIX ст.

В російській імперії в першій половині XIX ст. царат покінчив з українською системою освіти, яка вивела Україну в XVII-XVIII ст. на один рівень з найбільш освіченими державами Європи. В Україні відкрилися заклади чотирьох типів, освіта набула станового характеру: 1) парафіяльні школи – для дітей нижчих станів (навчання російською мовою в селах тривало 4-6 місяців, в містах 1 рік); 2) повітові училища – двокласні і трикласні училища для дітей дворян і чиновників; 4) університети – для дворян. Крім державних, діяли приватні пансіонати й школи для дітей дворян за програмою середніх навчальних закладів. Створювалися нові вищі освітні заклади: Харківський університет, університет святого Володимира В Києві, Київська духовна академія, заснована на базі Києво-Могилянської академії. Багато в чому відмінною від царської була освіта Австрійської імперії на західноукраїнських землях. Початкові школи стали чотири класовими, навчання здійснювалося укр.мовою. Шкільна справа зосередилася в руках держави. Середня освіта здобувалася в гімназіях. Вищу освіту давали Львівський університет (відкритий ще 1661р.), де на кінець першої половини XIX ст. працювала кафедра укр.мови і літератури і Технічна академія. У Львові було відкрито Львівський інститут Оссолінських, який мав бібліотеку і музей.

Освіта другої половини XIX ст. Збільшилась кількість початкових шкіл. Укр.мова в них не була заборонена, але через брак учителів викладання в багатьох школах здійснювалося німецькою, польською, угорською мовами. Були створені недільні школи для дорослих, де навчалися неписьменні селяни і робітники. Середню освіту здобували в класичних гімназіях, де навчання тривало 8 років. Виникали училища професійної освіти – ремісничі, технічні, комерційні тощо. В 1887р. царська влада видає циркуляр «Про кухарчиних дітей», що забороняв вступ до гімназій  дітям із малозабезпечених сімей. У гімназіях і училищах навчалися діти заможного населення. Вища освіта: продовжували працювати Харківський, Київський, Львівський університети, але й відкривали нові – Новоросійський університет в Одесі, Чернівецький університет. У Львівському університеті була відкрита кафедра історії України, яку очолив М. Грушевський. Розвивалася вища спеціальна освіта: інститути політехнічні (Львів, Київ), ветеринарні (Харків, Львів), історико-філологічний (Ніжин), технологічний (Харків), сільськогосподарський (Одеса). Навчалися в основному вихідці з заможних родин. В Галичині діяло освітнє товариство «Просвіта», які добивалися заснування українських шкіл й викладання в них укр. мовою. «Просвіта» видавала власним коштом укр..підручники. Потім шкільні справи від «Просвіти» перейшли до «Руського педагогічного товариства». Воно утримувало чотири приватні школи і кілька шкіл з гуртожитками, а яких виховувалась укр..молодь.

Наука першої половини XIX ст. Діяльність видатних укр.вчених-математиків М.Остроградського та Т.Осиповського, вченого-енциклопедиста широкого діапазону – від ботаніки до історії – М.Максимовича. Значною появою в науці і культурі стала поява «Історії Русів» невідомого автора. Великою популярністю користувалася «Історія Малоросії» Миколи Маркевича. В кінці першої половини XIX ст.з’явилися перші історичні дослідження Миколи Костомарова, Який згодом став автором багатьох праць з історії козацької України. 

Друга половина XIX ст.ввійшла в історію укр..науки багатьма видатними досягненнями. В цей час в Україні працювало чимало видатних учених природознавців. Значних успіхів досягли укр..математики й фізики (західноукраїнський фізик Іван Пулюй відзначився дослідженням рентгенівського випромінювання). Світову славу в розвитку біології здобули Ілля Мечніков (створив теорію утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних) та Микола Гамалія (запровадив у практику щеплення від чуми, холери, тифу; зробив внесок у боротьбу з туберкульозом, сказом). Світової слави своєю працею «Операції на поверхні тіла», а також винайденням багатьох хірургічних інструментів зажив хірург Ю.Шимановський. На новий рівень піднеслися гуманітарні науки, зокрема історичні. Микола Костомаров досліджував історію України, написав праці «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Гетьманство Виговського» та ін. В.Антонович вивчав історію укр..козацтва, гайдамацького руху. Розвивалися філологічні науки (мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні).

62. Львівський університет та його значення для української культури ХІХ ст.

Львівський університет є одним з найдавніших вищих навчальних закладів в Україні.Він завжди був важливим осередком культурного життя, центром духовної культури.

Зі Львівським університетом перших десятиліть ХІХ ст. пов’язані імена видатних діячів українського національного відродження: Маркіяна Шагкевича, Яківа Головацького, Юрія Венеліна (Гуца).

20–30-х роках ХІХ ст. пожвавилися дослідження в галузі  краєзнавства та гуманітарних  наук. Вихованець університету І.Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови, видану у 1829 р. Її передмова «Відомість о руськім язиці» містила стислий огляд історії України, визначала українську мову як самостійну серед східнослов’янських мов. Професор Львівського університету І.Лаврівський уклав шеститомний українсько-польсько-німецький словник, переклав польською мовою «Повість временних літ». Значний внесок у вивчення історії рідного краю зробив проф. М.Гриневецький. Він збирав першодруки та інші пам’ятки старовини.

Юридична наука того часу у Львівському університеті опиралась на так звану історичну школу права. Видатним спеціалістом у галузі цивільного права був проф. Йосиф Вінівартер, який у Львові працював з 1806 по 1827 рік і видав кілька наукових праць.

Значний вплив на розвиток Львівського університету мали події польського національно-визвольного повстання 1830–1831 рр. та особливо революції 1848 р., активну участь у яких брала студентська молодь. Під час листопадового повстання 1848 р. згорів університетський будинок, знищена його цінна наукова бібліотека, яка вже тоді нараховувала понад 51 тис. томів. Згоріли цінні рукописи. Повністю вийшло з ладу університетське обладнання, через що тривалий час не можна було розпочати заняття.

Упродовж другої половини ХІХ ст. відбувалося розширення університетських приміщень. З 1851 р. університет містився у будинку на вул. Миколая (нині вул. Грушевського). У 1891 р. за проектом архітектора Ю.Браунсойна на вул. Длугоша (нині вул. Св. Кирила і Мефодія) було зведено окремий корпус для хімічного, геолого-мінералогічного і фармакологічного інститутів. У 1894 р. завершилось будівництво корпусу для новоутвореного медичного факультету (вул. Пекарська), а у 1897 р. –корпусу для фізичного інституту. У 1905 р. було споруджено приміщення для університетської бібліотеки.

Вищим керівним органом університету того часу був академічний сенат у складі ректора, проректора, деканів, представників факультетів, секретаря. У компетенції сенату були такі питання університетського життя, як навчальний процес, наукова робота, присудження вчених ступенів, адміністративні справи.

Майже до кінця ХІХ ст. в університеті діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Юридичний факультет був провідним в університеті, як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р., після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося урочисто 9 вересня 1894.

Протягом другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право відвідування університетських студій жінками. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. – на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм навчатися на юридичному факультеті, але уряд не йшов їм назустріч.

Навчання в університеті для переважної частини студентів було платним. Зовсім не платили за навчання студенти теологічного факультету. На світських факультетах такими пільгами користувалася лише частина студентів (студенти, які подавали свідоцтво про бідність і успішно складали семестрові колоквіуми).

Наукове життя Львівського університету другої половини ХІХ– початку ХХ ст. зазнало чималих змін. Запроваджувалось викладання нових дисциплін, створювались нові кабінети, лабораторії тощо. Викладачі університету написали підручники та навчальні посібники, виконували цінні наукові дослідження, переважно з природознавства.

63. Харківський  університет, його внесок у розвиток  науки,української філософії.

Харківський університет було засновано 17 січня 1805 року завдяки ініціативі В. Каразіна та харківської громадськості, зокрема письменника та архітектора О. Паліцина, харківського міського голови Г. Урюпіна. В університеті працювало чотири факультети: словесний, етико-політичний, фізико-математичний і медичний. Першим ректором був Іван Рижський (1759—1811).

У перші роки своєї діяльності І. Рижський виступив з ініціативою видати літопис про Слобожанщину. Роботи з лінгвістики, мовознавства про виникнення і розвиток мови, її залежність від рівня науки, літератури, філософії, особливостей кожного народу, взаємозв'язок мови і мислення зумовили виникнення школи харківських мовників, представником якої був О. Потебня. Кафедру філософії у той час очолював німецький філософ Йоган-Баптист Шад (1758—1834).

Філософські погляди Й.-Б. Шада змінювалися впродовж його діяльності відповідно до розвитку німецької класичної філософії — від Канта до Гегеля. Захоплення Кантом справило на нього, як він сам стверджував, подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала його ідеєю свободи та гідності людини, а з іншого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що вело до духовного рабства.

За Шадом, природа матеріальна, а вся матерія наділена силами, які і є джерелом її розвитку. Це позитивні і негативні сили, що існують у неорганічній і органічній природі, а також у людському суспільстві, тільки проявляються по-різному. В неорганічній природі — це притягування і відштовхування, в органічній — подразливість і відчуття, а в суспільстві — бажання й здатність мислити. Продукування існує в усій природі, бо ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох протилежних видів. Завдяки цьому все в природі поєднане і пов'язане; вона стає одним організмом, не перестаючи народжувати нові покоління, знаходити в цьому задоволення, ніколи не старіє і не буває безплідною.

Процес пізнання Шад розглядав як єдність чуттєвого і раціонального. На його думку, чуття — це своєрідний канал, яким здійснюється зв'язок з дійсністю і саме за його допомогою формуються категорії для діяльності розсудку і розуму. Розсудок має справу з досвідом, об'єднує протилежності лише формально, розум — з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Один і той самий розум є у функції мислення (cogitandi) і у функції хотіння (volendi). У першій функції розум є теоретичним, у другій — практичним, але кожний з них користується одним вищим законом, внаслідок чого абсолютна протилежність між ними не може бути допустимою.

Поглядам Й.-Б. Шада на державу і право притаманне гостре несприйняття деспотизму, самодержавної тиранії. У них він вбачав «найзагрозливішу для людського роду виразку», «моральну смерть для народів, могилу для всякої свободи, гідності, досконалості, щастя людського». Прибічник теорії природного права Шад визнавав, що держава і влада існують за угодою для досягнення зовнішньої і внутрішньої безпеки, і те, що для досягнення цієї головної і єдиної мети держави вона повинна бути фізично сильною, а громадяни зобов'язані підпорядковуватися встановленій владі.

Попри те що з вигнанням Й.-Б. Шада ситуація в Харківському університеті змінилася на гірше (реакційність професорської ради, некомпетентність викладачів), загалом роль цього університету в розвитку освіти і науки, формуванні української інтелігенції, письменства була потужною, адже з його стін вийшло багато вчених: Д. Багалій, В. Безескул, О. Данилевський, М. Ковалевський, М. Костомаров, І. Мечников, М. Остроградський, О. Потебня, І. Срезневський, М. Сумцов, М. Сухомлинов та ін. З вигнанням Й.-Б. Шада філософія в Харківському університеті була придушена. На кафедру філософії призначалися далекі від неї люди, а в 1831 р. посаду професора філософії обійняв колишній поліцейський комісар Ф. Чанов.

1839 створено при ньому ветеринарну школу, що стала згодом самостійним інститутом (1851). Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. 1811 при ньому було засноване Філотехнічне Товариство, а у другій половині 19 ст. — Харківське Математичне Товариство, Харківське Історично-Філологічне Товариство, товариства дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне, та інші.

64. Розвиток науки  та філософської думки у Київському  університеті св. Володимира.

Київський університет був другим університетом, заснованим на українських землях, що ввійшли до складу Російської імперії. Його заснуванню перешкоджав польський вплив на Правобережній Україні, який зберігся після її переходу до складу Російської імперії. Великі польські магнати (Браницькі, Потоцькі, Ржевутські, Чарторийські та ін.), володіючи великими маєтностями в Польщі, зберегли їх і на Правобережній Україні, що забезпечувало їх вплив у політико-економічному і культурно-освітньому аспектах. 15 липня 1834 року проголошено акт про відкриття Університету у Києві, якому на знак «особливого заступництва і в пам'ять великого просвітника» надано ім'я Св. Володимира.

Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р. на базі Віленської медико-хірургічної академії — медичний.