Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

Головними роздумами Г. Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «у твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим».

Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він почерпнув із народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя.

Велич Г. С. Сковороди полягає в тому, що він шукав шляхів для пізнання світу і людського буття, щоб дати поради сучасникам, як змінити життя на краще.

Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної  культури. Він порушив  важливі соціальні проблеми, пропагуючи у своїх творах ідеї соціальної справедливості, демократизму  і гуманізму. В історії української  літератури Г. Сковорода лишається одним із перших ліричних поетів, байкарів і сатириків. Український мислитель заклав підґрунтя, на якому і надалі розвивалась передова філософська думка і літературна творчість в Україні.Тому широко відзначаються ювілеї мандрівного філософа, його іменем названо вулиці, школи, заклади освіти та культури, село Іванівна перейменовано на Сковородинівку, там відкрито меморіальний музей, у багатьох містах споруджено оригінальні пам'ятники на його честь, про нього написано чимало книжок і статей (поеми П. Куліша «Грицько Сковорода» і П. Тичини «Сковорода», повість Т. Шевченка «Близнецы», поезії А. Малишка, М. Вінграновського, І. Драча та інших). На кіностудії ім. О. Довженка знято художній фільм «Григорій Сковорода».

45. Своєрідність  та особливості українського  Просвітництва.

Просвітництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджуєься одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя..

До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:

1.Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.

2.Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

46. Класицизм в  архітектурі та живописі українського  Просвітництва. 

З кінця XVIII ст. в Україну прийшов класицизм, так званий «міський стиль», характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будівлям. На теренах Поділля – палацові комплекси Тернопільщини. До ранньої фази класицизму належать палаци у селах Плотич і Вишневець, датовані 1720 р., садиба у Млинові поблизу Дубно (1780 р.). Палац у Тульчині на Вінничині збудований 1775-1782 рр. До творів класицизму відноситься оформлення численних парків, зокрема на Волині та Поділлі, якими займався ірландський садівник-пейзажист Діоніс Маклер. Він упорядкував парки у Млиновичі, Порицьку, Боремлі, Ботанічний сад у Кременці, «Софіївку» поблизу Умані (1796 р.). . Не менш інтересна величезна садиба Завадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгі, 1794—95), де цілий комплекс будов творить колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т.зв. палладіанства - типу Вілла Ротонда поблизу Венеції в Італії.

Класицистичні храмові споруди на Львівщині, започатковані у XVIII ст., де поєднані риси пізнього бароко та класицизму : Юр’ївська церква та келії Василіанського монастиря у Червонограді і Воздвиженський костел у Новому Милятині. Мода класицизму торкнулася фасадів будинків старого центру Львова – Площі Ринок. На площі Ринок 1793 р. з’явилися чотири статуї. Вони зображуали давньогрецьких та римських богів і героїв: Нептуна, Амфітриту, Артеміду, Адоніса. До яскравих зразків класицизму Львова належить колишній Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека Національної Академії Наук ім.Василя Стефаника).

Велику роль відіграла творчість в Україні майстрів класицизму – італійця Джакомо Кваренгі та шотландця Чарльза Камерона. Роботи Кваренгі: палац Завадовського у Ляличах (1797)-не зберігся; Камбурлач у Хотині (Сумська обл..); Кочубея у Диканьці; спорудження  тріумфальних воріт (1786-1787) у Новгороді-Сіверському; собор Спвсо-Преображенського монастиря (1791-1803). Кваренгі впроваджував суворі форми, монументальні й урочисті.    Чарльз Камерон – спорудження палацу гетьмана К.Розумовського в Батурині (1799-1803) – прекрасного зразка класичності.

 В живописі укр.. Просвітництва того також поступово розвивалися елементи класицизму. Релігійний живопис – іконостаси, створені Василем Петрановичем з Жовкви для Краснопущанського монастиря (40-ві роки XVIII ст., знищений пожежею 1899 р.) та Лукою Долинським для Юрської церкви у Львові (80-ті роки XVIII ст.). Художник О.Білявський (з 1771 р. працював у Львові) виконував іконостаси для Львова (Успенська церква) та у позальвівських селах; 1776 р. розмалював церкву св..Миколи в Крехівському монастирі, але з цієї спадщини нічого не збереглося. Найціннішою ділянкою його творчості є портрети. Він малював львівських міщан. З-поміж львівських художників останньої чверті XVIII ст..найпочесніше місце належить видатному художникові Лукашеві Долинському. Він писав великі композиції до вівтарів («Св.Юрій», «Покрова Богородиці», «Апостоли Петро і Павло»). Чимало писав ікон і для периферії (Підкамінь, Жовква, села Жовтанці, Мшана, Воробкевичі – на Львівщині). Особлива роль в укр. класичному мистецтві XVIII ст.. належала «Покрові» - давно відомому іконографічному типу ікони. Значну історичну віху в класицизмі становить козацький портрет – парадне, величаве зображення людини у повний зріст, з атрибутами суспільного становища.

47. Суспільно-політичні  передумови розвитку української  культури наприкінці XVIII – початку XXстоліття.

Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження,українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Цей політичний поділ залишився до Першої світової війни.

Духовна культура українського народу кінця XVIII – початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764р.) і зруйнування Запоріжської Січі(1775р.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783р.), скасування чинності магдебурзького права (1831р.) і Литовського статуту (1840р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилася у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі Австрійської монархії. 

У 1801р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. В усій імперії відчувся подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували 1805р. у Харкові приватний університет.

На початку XIX ст. в Україні з’явились масонські організації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою «Любов до істини», членом якої був І. Котляревський, діяла в Полтаві 1818р. У Києві організувалась таємна ложа «Товариство об’єднаних слов’ян». Аналогічні організації існували в Житомирі, Кременці й інших містах України.

Учасник полтавської масонської ложі, повітовий маршал В. Лукасевич був організатором та ідеологом «Малоросійського таємного товариства». В укладеному ним «Катехизисі автономіста» обстоювалась ідея автономії України.

Ситуація в Україні ще більше ускладнилася, коли на царський престол 1825р. вступив Микола І. Царські власті розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет св.. Володимира, заснований 1832р., став центром обрусіння.

Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в суспільних сферах життя. Російська імперія перетворилася у слухняний, централізований апарат, який очолив абсолютний монарх. Однак правління Миколи І не в змозі було приглушити революційні настрої, що після 40-х років XIX ст. знову спалахнули в Європі й досягли кульмінації в 1848р. У цей час революційні гуртки продовжували існувати і в Росії, і в Україні, зокрема у Харкові серед університетської молоді.

На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.

48. Генезис та  періодизація національно-культурного  відродження в Україні наприкінці XVIII – початку XX ст.

Національно-культурне відродження почалось на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст. Воно стимулювалось, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджу вальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилась в цілому комплексі подій та явищ, які свідчили про активізацію національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Наприкінці XVIII ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики (Греченко В. А., Чорний І. В.), як правило, поділяють на три етапи:

1.Період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII – 40-і роки ХІХ ст.);

2.Українофільський або культурницький етап (40-і роки ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.);

3.Політичний етап (з кінця ХІХ ст.);

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатись, є що розвивати і є що сказати світові.

Одним із засновників світового романтичного руху, німецький філософ та історик, Йоган Готфрід Гердер після відвідин України ще в 1769р. відзначив: «Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичних хист – колись пробудяться.». Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим народом з-посеред усіх слов’янських народів.