Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

Творчість Дрогобича має яскраво виражений гуманістичний характер, що виявляється, зокрема, у його поглядах на природу, Бога, людину. Дрогобич високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості, у здатність пізнання таїн світу та його закономірностей, у спроможність людини використовувати результати пізнавальної діяльності на своє благо. Вважав, що завдяки розумові як головному критерію істинності можна легко "осягнути обшири неба незбагненно великі", пізнати "таїни у підмісячнім світі й силу могутню зірок". У людському розумі, освіті, активній діяльності людини вбачав головну рушійну силу іст. розвитку й суспільного поступу. Проблему співвідношення небесного й земного світів розв’язував у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, гадав, сповнений Всесвіт. На думку Дрогобич, людина завдяки своїй доброчесності може уподібнитись до Бога. Поряд із християнським Богом у творах Дрогобич фігурують інші надприродні сили, що втручаються в хід іст. подій і впливають на їхній перебіг.

Найвідоміші з творів Дрогобич — "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490) — написані латиною. Праці Дрогобич містять наукові дані з астрономії, географії, в тому числі визначення географічних координат таких міст, як Львів, Дрогобич, Феодосія (Кафа), Вільно.

28. Зміст та основні проблеми праці Ст. Оріховського «Напучення польському королеві Сігізмунді Августу». 

Нові гуманістичні погляди на роль і місце науки та освіти в житті людини й суспільства в цілому висловив талановитий прозаїк-публіцист, перший український письменник-полеміст Станіслав Оріховський. У низці творів він виступає як мудрий і досвідчений наставник, який своїми порадами прагне змінити на краще суспільно-політичне і соціальне становище у феодальній Польщі. Так, у великому трактаті-зверненні “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу” письменник, апелюючи до розуму і порядності молодого польського короля, закликає його здобути прихильність у підданих справедливістю, доброзичливістю, піклуванням про державні інтереси, захистом народу.

Вже у вступній частині твору Оріховський наголошує на тому, що король повинен бути передусім мудрим правителем, а для цього необхідно “по змозі вчитися”. Цю думку письменник обґрунтовує в наступних частинах свого звернення. Він вважає, що людина, особливо та, яка стоїть при владі, тобто король, повинна прагнути до науки, розвивати свої природні здібності, бо “якщо людина знехтує наукою, нічого не зробить гідного похвали”. Письменник переконаний, що “ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися”.

У приклад молодому королеві автор ставить його батька, який “не раніше перестав учитися, як навчився стримувати свої бажання, – немов коня вуздечкою. Від учителя батько навчився шанувати Бога, любити рідних, керувати державою, гуртувати громадян – під час війни і в мирний час захищати кордони. Завдяки наукам, праці, а то й остраху, міцно вкорінилася на батьківському й дідівському троні чеснота найвищого мужа”/

 Станіслав Оріховський  наводить також приклади зі  світової історії, з повагою згадуючи  тих правителів, які навчалися спочатку мудрості, а потім військового мистецтва. Таким шляхом пройшов, наприклад, Олександр Македонський, що був учнем Арістотеля. “Хто ж від цього шляху відступив, – пише автор, – став згубним королем у своїй державі” Станіслав Оріховський багато розмірковує про мудрість і справедливість як найголовніші чесноти, що повинні бути притаманні правителю. На його думку, існує єдиний шлях до вершини мудрості, якої може досягти король: “… щоб ти сам вище всіх був і мудро правив; потім, щоб з мудрими жив; і, нарешті, щоб робив своїх підданих мудрими”. Кожне із цих положень письменник переконливо обгрунтовує, особливо наголошуючи на необхідності заснування шкіл і гімназій, бо вони є “оселею правдивої мудрості у державі”.

29. Діяльність І. Вишенського на ниві полемічної  літератури. 
Серед письменників давньої української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVI - початку XVII століття був Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон.

На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.  
Спадщина І. Вишенського - це шістнадцять відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського - це "Послання до єпископів", "Послання до всіх, в Лядській землі живущих", "Послання до князя Острозького", "Викриття диявола-світодержця" та інші.  
Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів - а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного. "Послання до єпископів" І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.  
У "Посланні до єпископів" І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських. Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.  
Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.  
Отже, в своєму "Посланні до єпископів" письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVI - початку XVII століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.

30. Скульптура і  живопис України XVI ст.

Протягом 16 ст. відбувались важливі зрушення в розвитку мистецтва скульптури. Досягненням доби поява монументальної скульптури та втілення через скульптурні зображення ренесансних ідей. Загалом розвиток скульптури пов'язаний з поступом архітектури, позаяк скульптурні зображення застосовували для оздоблення архітектурних споруд. Так, львівські споруди Чорної кам’яниці, будинку Корнякта, каплиці Трьох святителів, Успенської церкви тощо прикрашали скульптурними рельєфами та пишним різьбленням, в орнаментах якого примхливо переплітаються листя аканта, квіти граната, виноградні грона. Безцінні шедеври українського мистецтва – скульптурні різьблення львівських каплиць – Канпіанів та Боїмів.

У ті часи набув поширення і скульптурний портрет. Він виконував функцію надгробного пам’ятника. Надгробки замовляли можновладці, представники купецької верхівки, щоб уславити образ померлого, увічнити його нащадків. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. Острозького.

Протягом 16 – першої половини 17 ст. розвивався іконопис – найпопулярніший та найпоширеніший вид живопису. Українським іконам цього часу притаманне відображення реального світу. Цікаві у зв’язку з цим ікони Преображення із Яблунева та Воскресіння з Рави-Руської, на яких зображено пасма гір зі стрункими смереками та синіми схилами. Дедалі частіше зображення на образах набували портретних рис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створення іконостасів.

Створення іконостасів вимагало великого таланту й неабиякої мистецької підготовки, адже в них поєднувалися живопис, архітектура й декоративне різьблення. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П’ятницької церкви, створений львівськими митцями у перший чверті 17 ст. Час не зберіг імен творців цього іконостаса, проте очевидно, що були вони не лише винятково обдарованими, а й надзвичайно освіченими, позаяк їхнє творіння увібрало в себе мистецькі досягнення європейського Відродження – не копіюючи чи бездумно наслідуючи, а віртуозно поєднуючи із самобутніми українськими рисами.

До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович.

Поряд із церковним розвивались і світські жанри. За тієї доби, зокрема, з’явилися портрет, історична та батальна картини, краєвид. Особливо популярним був портретний живопис. У портретах українських художників другої половини 16 – першої половини 17 ст. відчутні впливи європейського мистецтва. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького, руського воєводи Яна Даниловича.

Досконалим видом тогочасного мистецтва були книжкова мініатюра та гравюра. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть слугувати мініатюри Пересопницького Євангелія.

Із появою друкарства особливої популярності набула гравюра. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення «Апостола» (1574) та Острозької Біблії (1581). З особливою відповідальністю українські митці оформляли титульний аркуш. На ньому зображували урочисту арку, що символізувало вхід у книгу – джерело знань.

31. Розвиток книгодрукування  в Україні XVI ст.

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р.

В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство в Україні і Львові зокрема. Уявний портрет першодрукаря Степана Драпана у майстерні створений сьогодні в рамках проекту «Українці в світі».

Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші. В сучасних друкарнях є цехи основного виробництва (складальні, фотоцинкографські, стереотипні, виготовляння офсетних форм і форм глибокого друку, друкарські та брошурувально-палітурні) і допоміжного (наприклад, ремонтно-механічні).

В українському Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров, вигнаний з Москви, надрукував у Львові книгу «Апостол», хоча є дані, що років за 20 до того вже з'явилися книги невідомих львівських друкарів.

Таким чином, посіяні визначними слов′янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI-XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.

32. Поняття та  специфічні риси Відродження  в Україні

Своєрідність української культури XVI — першої половини XVII ст. зумовлювалася тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували в тих державах, були неоднаковими.

Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом із православною вірою та руською мовою і правом, що визнавалися державними.

Відродження української школи розпочалося з діяльності Острозької академії. Вона була створена 1576 р. з ініціативи князя Костянтина II (Василя) Острозького. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. Найефективнішим засобом досягнення такої мети, за їхнім переконанням, була школа. Таку школу й було створено не пізніше 1578 р. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбанням тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.