Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

Другий період припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Запровадження християнства долучило українців до культурно-етнічних цінностей. Вони збагатили скарбницю духовного життя укр.народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Вкрай негативно на історії укр.культури позначилася монголо-татарська навала, а пізніше – створення Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Процес розвитку нашої культури княжої доби відбувався через підйоми і спади.

Третій період припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Це період втрати власної державності. Велике значення мала православна церква. Вона стала виконувати роль не лише опікуна укр.культури, а й чинника національної консолідації укр.народу. Насильницькими методами насаджувались католицизм і латинська мова. Початок національно-визвольної боротьби супроводжувався пожвавленням культурного розвитку. Розвивається шкільна освіта і друкарство; розвивається ренесансна культура; діяльність церковних православних братств; створення Киво-Могилянської колегії; політична активізація запорізького і реєстрового козацтва сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України.

Четвертий період припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом. Зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут є фактор національної державності, яка, проіснувавши 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів на Україні. Після приєднання України до Росії вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель (початок поділу війська Запорізького на Лівобережжя, що орієнтувалося на Москву, і правобережжя – з орієнтацією на річ Посполиту – Руїна). І все ж, розвиток укр.культури в цей період виступає як процес послідовний, процес успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті укр.народу нових явищ, пов’язаних із впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури Нового часу, нових надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань, книгодрукування, літератури та мистецтва.

П’ятий період – в 150 років, років великої неволі нашого народу – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX ст. Його доцільно умовно поділити на три періоди: перший – кінецьXVIII – кінець 50-х років XIXст., що є часо становлення як новітньої культури з народним демократизмом й народною мовою; другий – 60 – 90-ті роки XIX ст. – час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес; і третій – початок XX ст. – час утвердження її як великої національної культури світового значення . Цей період у розвиткові укр. культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Цей період пов’язаний з «Енеїдою» І.Котляревського, геніальною творчістю Т.Шевченка. Перейнята гуманістичними ідеями, укр. Культура XIX – поч. XXст. вивела укр. націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період є часом міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює період ід початку XX ст. до кінця 80-х років. Це період сформованості розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв ( образотворчого. Графіки скульптури, музики ), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську худ. Культуру (укр.народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво та ін.). Цей період можна розподілити на кілька підперіодів.1. До 1930 р. – не дивлячись на позбавлення національної школи з укр. Мовою навчання, культурне життя активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, мистецькі навчальні заклади. Український ренесанс, трагічно обірваний 1929р. 2. Період 30-х – початку 50-х рр.. – часи особливо жорстокого тоталітаризму. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановити майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. 3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів укр. Культури стали періодом творчого піднесення. 4. Укр. культура повоєнного періоду мала чимало досягнень. 5. Часи так званого «розвинутого соціалізму»  - загибель національної мови, боротьба за демократичні права і свободи ( у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі рухи «шістдесятників», «сім десятників», «вісім десятників». 6. Тоталітарний режим – кінець XX ст. – характеризується успадкованими від попередників злетами і руїнами у розвиткові укр. культури, наявністю факторів, за яких вона була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.

Сьомий період тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це – сучасний період, що охоплює період кінця 80-х рр. і до сьогодні. Акт проголошення незалежності України відкрив нові обрії перед укр. Культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура. За цих умов з’явилися нові риси, які дають нам змогу з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації мистецьких шкіл, широкі зв’язки з мистецтвом інших народів тощо.

9. Етногенез українського  народу, основні етапи його становлення.

Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на європейському континенті розумної людини і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей не раз змінювали інші. Територія України входить у той етнокультурний простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвропейської, германо-балто-слов’янської, праслов’янської і слов’янської етнічних утворень. Саме на теренах України трипільська культура вирізнилась з-поміж інших тогочасних культур високим злетом землеробства й общинних ремесел, наявністю протоміст, де, очевидно, проживало по кілька тисяч жителів. Ще менше підстав існує для етнічного ототожнення степових культур мідного віку та бронзового віку з одночасно існуючими неподалік від них культурами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов’янських спільностей.

У 1-й половині 1 тис. н. е. в південній частині лісостепової зони України існували зарубинецька культура, волинсько-подільська, київська та черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. На їхній основі в 1 тис. н. е. сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура), що належали слов’янським племінним союзам антів. Автор 6 ст. н. е. Йордан писав, що слов’янські племена «походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів, скланавів».

У середині 1 тис. н. е. посилились процеси розселення слов’ян у сусідні і віддалені землі Європи. Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополітична карта середньовічної Європи. Саме під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів.

Отже, генетичні корені сучасних слов’янських народів, як і переважної більшості «варварських» народів Європи, сягають епохи Великого переселення народів, а саме, процес формування слов’янського етносу, в тому числі східних слов’ян, лежить у площині загальноєвропейських історичних закономірностей. Державотворчі процеси, які мали місце в Європі в наступні століття, певною мірою вплинули на формування тогочасної політичної карти Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів не був істотним, він не спричинив корінних змін в етнокультурному поступі.

Виникнення терміна «Україна» сягає ранньосередньовічного періоду, однак лише в 19-20 ст. він утвердився остаточно як назва землі, на якій живе окремий слов’янський народ – українці. Саме ця назва замінила старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь». Сьогодні ця назва є назвою суверенної європейської держави – України.

Грушевський М. – «Історія України-Руси», Баран В. Д. – «Ранні слов’яни між Дністром та Прип’яттю», «Давні слов’яни»

10. Кімерійсько  скіфсько-сарматський культурний  симбіоз як автохтонне джерело  укр..культури.

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується ХІІ ст.. до н.е. – IV ст..н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам’яток.

Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іракомовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Кіммерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й без курганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України). Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській.

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стремено подібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від кіммерійських була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда. У розвинутому (класичному) періоді (IV – III ст.. до н.е.) поховання стали масовими. При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кільчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше – бика, вівці) та ніж. Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфій є Кам’янське городище кінця V – початку ІІІ ст..до н. е. (с.Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром, Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст.. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд. Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї відносять до ІІ ст.. до н.е. – IV ст..н.е.; в ІІІ ст.. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гунів IV ст. Сарматів вважають північними іранцями. Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед  у Степу – Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді – кам’яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.. н. е. в Соколовій могилі на Південному Бузі.

У ІІ – І ст..до н. е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершямі прямим перехрестям, а потім у них з’явилися довгі мечі; з І ст.. до н. е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. Основні форми посуду репрезентовані горщиками; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горшики з широким дном і високими вінцями. Вживалмся також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками.

Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

11. Автохтонна та  міграційна теорії походження  українського народу.

Етнокультурні проблеми походження слов’ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграційним процесам; роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися до нуля. Усі набутки українського народу, зокрема у культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не чутний. Наукові розвідки з питання етногенезу слов’ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов’ян і докладно дослідив її, щоправда, в одному з аспектів — мовознавчому, був академік О. Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму. Незважаючи на те, що праці “Историческая морфология русского языка” та “Древнейшие судьбы русского племени”, за словами академіка С. Обнорського, мали “стрункість викладу, новизну постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск висновків”, теорія міграціонізму не дістала одностайної підтримки в наукових колах.

Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн» а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Як антитеза їй існує теорія автохтонна, або аборигенна: по історичній вертикалі змінюються культури, етнос залишається незмінним.

Основоположником цієї теорії є видатний український археолог В. Хвойка. У результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, Що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні тільки території України особливості. Запропонована В. Хвойкою періодизація зберегла своє значення і сьогодні.

Теорія автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» вжитті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською». 
Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про пра-батьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко І. Русанова вважали, що вона —на західному Поліссі;    І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Верне? — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.