Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

У своїх творах письменники-полемісти порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.

37. Книгодрукування  в Україні 16 ст.

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р.

В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство в Україні і Львові зокрема. Уявний портрет першодрукаря Степана Драпана у майстерні створений сьогодні в рамках проекту «Українці в світі».

Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші. В сучасних друкарнях є цехи основного виробництва (складальні, фотоцинкографські, стереотипні, виготовляння офсетних форм і форм глибокого друку, друкарські та брошурувально-палітурні) і допоміжного (наприклад, ремонтно-механічні).

В українському Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров, вигнаний з Москви, надрукував у Львові книгу «Апостол», хоча є дані, що років за 20 до того вже з'явилися книги невідомих львівських друкарів.

Таким чином, посіяні визначними слов′янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI-XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.

38. Культура Запорізької  Січі та її самобутні риси.

Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях, там вони і переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 рр. називається Густинським (написаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Козацькі літописи залишились важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, у науці широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб’янка,  який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде в форму окремих тематичних «Сказаній», які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є і художнім, бо тут наявні і ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, прислів’я та приказки.

Однак козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги були присвячені різним козацьким діянням.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі виявляють 3 типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січовій школі навчались діти, які за певних обставин опинились на Січі – приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, основ військового мистецтва.

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще з 70-х років XVI ст. Хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого. Церковнопарафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах; Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу.

В багатогранному та змістовому художньому житті Запорізької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Духовна музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми використовували як сигнали у походах та боях, при зустрічах послів, гостей.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу – героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувались під акомпанемент бандури або ліри.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

Найшановнішими святами Запорізької Січі біли Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності – кожен козак мав при собі носити «тілесний хрест», будь-яка важлива справа починалась лише після молитви.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс в цілому: замки в Бережанах, Острозі, Кам’янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами. Із прийняттям Магдебурського права в Україні почалась регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали.

39. Музична культура  і театральне мистецтво України  епохи Ренесансу.

В Україні епохи Ренесансу вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалисяу тісному зв’язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях.

Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні жанри сімейно-обрядових й побутових пісень. У роки боротьби українського народу проти іноземнех поневолювачів виникли історичні пісні (найвідоміша пісня про Байду).

Розвиток різних видів інструментальної музики тісно пов’язана із мистецтвом скоморохів. В народному побуті широкої популярності набули танцювальні жанри (широко відомі танці – гопак і гопачок).

Чільне місце у той час посідали історичні пісні та думи. Їх виконавцями були кобзарі, котрі мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України.

У становленні української музики важлива роль належала музичній освіті, яку поширювали братські школи. Саме у цей час виник партесний спів (багатоголосий спів відповідними партіями). Це дало змогу Православній церкві широко використати його, на противагу Католицькій церкві, де спів супроводжувався грою на органі.

Виникали жанри світської музики – побутова пісня для хору(кант), сольна пісня із супроводом, а також цехова інструментальна музика( поява музичних цехів у Львові, Кам’янець-Подільському, на Волині).

В епоху Ренесансу розширилася сфера театрального мистецтва. Тоді бере початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру пов’язаний із виступами скоморохів(народних співаків, танцюристів, музикантів, фокусників та ін.). Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах, вулицях, ярмарках.

Разом з появою братських шкіл виник шкільний театр. Він розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної та великодньої тематики.

Пізніше в Україні започаткувалася українська побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської» невідомого автора.

Здобутки в музичній культурі та театральному мистецтві дають підставу говорити про  самобутні риси української культури, тісний зв’язок її з гуманістичними їдеями. Все це робило її доступною для народу.

40. Львівський архітектурний  Ренесанс.

У 1527 році велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудовувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції з спокійними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури.

Провідну роль в архітектурі 2-ої пол. XVI ст. у Львові відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін. Працювали у Львові також німецькі, польські архітектори, як і місцеві майстри.

Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.

Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми контрфорсами нагадує костели-фортеці XV ст. До нього примикає квадратна вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. Костел бернардинів ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу - плавні, хвилясті лінії головного фасаду, динамічні статуї святих.