Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

В середовищі народних мас першими будите лями національної свідомості виступали студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років ХІХ ст.. вони створили таємний гурток «хлопоманів». Його учасники (В.Антонович, П.Чубинський, П.Житецький та ін ) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності укр..народу. Ідеологом «хлопоманства» став В.Антонович – випускник історико-філологічного факультету Київського університету. В 1873 р. з ініціативи П.Чубинського у Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Праця не втратила цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно П.Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла України…», вперше опублікованого 1863 р. з нотами укр..композитора М.Вербицького.

У 40-80-х роках ХІХ ст..особлива увага приділялася науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного язика» П.Білецького-Носенка та «Опыт южнорусского словаря» К.Шейковського. Окремі граматикиукр.мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, побачили світ у другій половині ХІХ ст.. на західноукраїнських землях. Чільне місце в утвердженні укр..літературної мови в цьому регіоні посідали твори І.Франка, І.Верхратського, К.Студинського, М.Возняка.

Великий укр..поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури укр..народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут укр..народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ поеми «Гайдамаки» (1841), збірки «Три літа» (1843-1845) та «Кобзаря» вивели понта до вершин укр..літератури.

Історична заслуга М.Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності укр..народу, виступив проти денаціоналізації, заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань царського уряду, М.Драгоманов емігрував і видавав у Женеві укр..громадсько-політичний альманах «Громада» (1878-1882). М.Драгоманов увійшов в історію культури укр..народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору й етнографії: «Історичні пісні малоруського народу» в співавторстві, «Малоруські народні перекази і оповідання». В сфері літературознавства М.Драгоманов був одним з найвидатніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Це засвідчує його праця «Чудацькі думки про укр..національну справу» (1891).

Важливим чинником формування світоглядних позицій укр..інтелігенції в той час стала філософія. Найвідомішим з-поміж філософів був С.Гогоцький – професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І.Канта та Г.Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в чотирьох томах, що був одним з перших видань філософського словника у Росії. Філософські концепції, проповідувані укр..мислителями ХІХ ст.., з-поміж яких назвемо А.Спіра, К.Ганкевича, І.Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури укр..народу – літературі, театрі, мистецтві.

Важливим фактором прогресу укр..культури став тетр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до укр..мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор М.Лисенко і драматург М.Старицький. У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М.Кропивницького був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки укр..сцени МСадовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (архітектори Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-1887 рр.), Києві (архітектор В.Шребер, 1897-1901 рр.) та Львові (архітектор З.Горголевський, 1897-1900 рр.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор О.Бернардацці, 1894-1899 рр.), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю.Захаревич, 1873-1877 рр.).

В образотворчому мистецтві утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж укр..пейзажистів вирізняються В.Орловський, С.Мвітославський, П.Левченко. Найвідомішим був художник С.Васильківський, якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з укр..національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю.

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом укр..національна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862). Музику до неї написав композитор С.Гулак-Артемовський. Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію укр. народної пісні зробили композитори П.Сокальський, П.Ніщинський, М.Аркас.

 

 

 

52. Суспільно-політична  діяльність « Кирило-Мефодієвського  братства»

У січні 1846 р. в Києві виникла таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Спочатку ця організація сформувалась навколо групи молодих людей, які разом зі студентами-товаришами відвідували лекції проф. Миколи Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та інших слов’янських народів наштовхнуло Костомарова на ідею слов’янської єдності.

Організаторами Кирило-Мефодіївського братства стали представники інтелігенції: М. І.Костомаров, М. І.Гулак, В. М.Білозерський. Згодом до нього увійшли письменник Пантелеймон Куліш, студенти Київського університету О. В.Маркевич, О. О.Навроцький, Г. В.Андрузький, О. Д.Тулуб та інші. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г.Шевченко.Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного, російського декабристського в Україні. Братчики виробили програмні документи, до яких входили: «Статут і правила товариства», написані Білозерським, а також «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», автором якої був Костомаров. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П. Куліш наголошував на національному, М. Костомаров – на загальнолюдському і християнському, а Т. Шевченко – на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення в «Книзі буття...».

Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Українському народові відводилась провідна роль в організації всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а саме: Костомаров і Куліш вважали шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак – збройне повстання та повалення самодержавства.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова. Членів товариства заарештували і після слідства заслали в різні місця, заборонивши повертатись на Україну і працювати на ниві народної освіти. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для тих, хто б намагався піти далі їхнім шляхом. Шевченка віддали в солдати на 10 років.

Проте ідеї братства глибоко ввійшли в світогляд тогочасної інтелігенції, створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства, цього українського відповідника національних організацій, що виникли по всій Європі (“Молода Італія”, “Молода Німеччина”, “Молода Польща” тощо), полягало в тому, що воно органічно поєднало національні та демократичні ідеї. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності з центром у Києві протистояла концепції централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі.

 

 

 

 

53. Просвітницька  діяльність громадівських організацій  в Україні.

Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодієвського товариства у 1859 р. створили в петербурзі першу укр..громаду – культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літернатурного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії укр.часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш, Т.Шевченко. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в укр..землях на цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Їїлідерами були В.Антонович, Т.Рильський, А.Свидницький, П.Житецький.

1863 р. міністр внутрішніх  справ імперії Петро Валуєв видав таємний указ (Валуєвський циркуляр), що заперечував саме існування укр..мови, забороняв видання укр..мовою педагогічної, церковної, наукової літератури і підручників. Після Валуєвського циркуляра настає перерва в процесі національного відродження.

На початку 70-х років XIX ст.громадівський рух знов активізується. В київській Старій громаді у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В.Антонович, М.Драгоманов, М.Зібер, М.Старицький, П.Чубинський та ін. Стара громада створила Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення укр..руху став Емський указ 1876 р., який забороняв друкування літератури укр..мовою (як оригінальних творів, так і перекладів, навіть текстів до нот) у Російській імперії та ввезення її з-за кордону, ставити п’єси і влаштовувати концерти укр..мовою. Це остаточно підірвало основи легальної культурницької діяльності, якою займалися громадівці. Була закрита газета «Київський телеграф», розігнаний Південно-Західний відділ Російського товариства, діячів громадського руху переслідували, піддавали утискам. У 1878-1882 рр. М.Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити і викласти програму укр..руху: демократизм; федералізм; європеїзм; культурництво. Старі громадівці були незгодні з Драгомановим і припинили фінансування часопису «Громада», видання закрилося.

З 90-х років XIX ст. починається процес політизації національного руху, на чолі якого стало національно налаштоване студентство. У 1891 р. київські і харківські студенти, а також письменники Б.Грінченко, М.Вороний, публіцист М.Міхновський створили таємну організацію Братство тарасівців – прообраз політичної партії. У 1893р. надрукували програму «Кредо молодих українців», в якій проголосили своєю метою створення самостійної соборної Української держави. Братство тарасівців було розгромлене поліцією. Значення братства – діяльність братства була перехідним етапом від громадівського руху 60-80-х рр. XIX ст. до організації національних укр..партій, тобто укр..національний рух вступив у нову політичну фазу.

Чимало народницьких організацій діяло в Україні: в Києві – гурток «чайківців» (1872-1874), «Київська комуна» (1873-1874), народницькі угрупування в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві. Широкогорозмаху набуло з 1874 р. «Ходіння в народ» під гаслом «Земля і воля – народові!» прихильників П.Лаврова. Вони йшли в села як учителі, агрономи, лікарі, поширювали серед селян нелегальну літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання у Чигирині («Чигиринська змова») 1877р.

Народники, будучи представниками загальноросійського руху, здебільшого не ставили конкретних завдань боротьби за Українську державу, за елементарні права українців як народу, у кращому разі відкладали їх здійснення на майбутнє, коли вдасться повалити самодержавство і привести до влади демократичний уряд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

54. Модерністський  період національно-культурного  відродження, його характерні риси  та ознаки.

У поезії захоплення модернізмом позначилось на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П. Карманський, Б. Лепкий, С. Твердохліб та ін.). Навколо львівського літературно-мистецького видання «Митуса» об’єдналися поети неосимволістського напряму. Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменників А. Тесленка та імпресіоніста С. Васильченка. На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина.

О. Кобилянська зробила значний внесок в розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози, позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів.

Продовжувало розвиватись театральне мистецтво. Плідно працювала українська трупа Марка Кропивницького. У 1907 р. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок, заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. Розширювався репертуар українських театрів, ставилися п’єси І. Франка, Лесі Українки, Г. Ібсена і ін.

У реалістичному напрямі розвивалось в Україні на початку ХХ ст. музичне мистецтво. Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив Микола Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію. У 1903 р. в Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім’я М. Лисенка. Плідно працювали в цей час композитори К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич. Світової слави зажила українська співачка Соломія Крушельницька. Міжнародне визнання отримав також київський хор О. Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох українських композиторів.