Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

В одній з найсвоєрідніших споруд львівського ренесансу, Успенській церкві, яку будував той же Павло Римлянин, виразно простежується синтез ренесансних і давньоруських архітектурних стилів.

В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалось славетне Львівське Ставропігійське братство.

Для ренесансної архітектури України в цілому та Львова зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяли і така риса української народної архітектури, як різьблений, орнаментальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Ренесансу.

Достатньо подивитись на будинки площі Ринок, яка являє собою справжній музей ренесансної цивільної архітектури. Майже кожен з них прикрашений або гірляндами і масками по порталу, скульптурами на аттику, як славетний палац Корнякта (арх. Петро Барбон), або атлантами, які підтримують балкон будинку №3, або, як "Чорна кам'яниця", - скульптурами по фасаду. Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору, (арх. А.Бемер, скульптори Я.Пфістер, Г.Шольц, А.Бемер; 1609-1611).

Чисто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (арх. П. Римлянин) вбудованої в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають постаті апостолів Петра і Павла - цікаві зразки львівської ренесансної культової скульптури, що належать різцю уродженця Нідерландів Генріха Горста та вихідця з Кракова Себастьяна Чешека.

Треба відмітити, що більшість львівських скульпторів доби ренесансу походила з Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі. Вони принесли в Україну не тільки мистецтво скульптури,   яке   набуло   в   цей   час  особливої досконалості,   але   й гуманістичні ідеї, світські сюжети скульптури. Розвивалась   і   світська   скульптура:   магнатські    парки прикрашали статуями, що зображували античних богів, богинь, героїв, з'явився також скульптурний портрет.

 

41. Українське бароко  в літературі, архітектурі та  образотворчому мистецтві.

Література означеного періоду була різножанровою і тематично різноманітною. Ще протягом усього XVIII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, «слова», «казання», «поучення» Л. Барановича, Ф. Прокоповича, а в XVIII ст. Г. Конинського, І. Левади досягнули високого мистецького рівня.

Найбільшого рівня сягнула барокова поезія. Вона визначалась значною жанровою і змістовою різномаїтістю;  Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялись поетичні жанри. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання. Елітарного відтінку в українській поезії XVIII ст. надавало прагнення до формалістичних вправ. Найбільш, напевно, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети С. Яворницький, І. Орловський, Ф. Прокопович.

Водночас у поезії був і стихійний потяг до побутового реалізму. Реалістичні тенденції виявлялись у поезії демократично настроєного шляхтича Данила Братковського, Климентія Зіновієва. Укладений рукописний збірник Климентія містить 370 віршів, написаних жвавою, розмовною українською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного побуту та звичаїв.

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII-XVIII ст. несли у собі яскраву естетику бароко, українські маляри ще тривалий час дотримувались традицій візантійського, давньоруського живопису. Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерно, ще одним із вагомих чинників еволюції іконопису стало народне малярство. У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. Вводяться і інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них «Пелікан», що кров’ю із своїх грудей годує пташенят. Цей сюжет є найчастіше деталлю іконостаса.

Одним із найяскравіших представників бароко в українському живописі на зламі XVII-XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Для творів Рутковича, особливо 1690 років, характерна багата і насичена палітра та динамічність композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П’ятидесятниці. Взагалі творчість І. Рутковича зумовлена, насамперед, естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які сформувалися у львівській школі живопису в першій половині XVII ст.

У даний період набуває розвитку український портретний живопис. В основі портретного образу була висока станова свідомість феодалів. Шляхетський портрет – це, насамперед, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Анни Гойської.

Найвищі мистецькі шедеври цієї доби втілено у архітектурі. У середині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. У містах споруджуються ратуші, монументальні кам’яниці, а на околицях – житла ремісників. Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII-XVIII ст. дерев’яних споруд є храм Покрови Полтавської області, церква Миколая із с. Кривки, церква Параскеви у селі Крехів Львівської області та чимало інших.

Блискучими пам’ятками козацького бароко в архітектурі стали кам’яні церкви. Пафос боротьби й перемоги сприяв виникненню справжніх архітектурних шедеврів. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга. Козацький собор – одинаків з усіх чотирьох сторін. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор в Ніжині чи Георгіївський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що обертається довкола осі.

Національні риси українського бароко виявлялися не лише у типах споруд, а й у віртуозному опануванню прийомів цегляної кладки, соковитому декорі. З посиленням політики католицької експансії пов’язане спорудження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі. Риси бароко властиві й іншим типам будівель – палацовим, замковим тощо.

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

42. Музична культура  і театральне мистецтво другої  половини 17 – 18 ст.

В епоху бароко, на зміну одноголосному знаменному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) .

 Важливою подією цього  часу стало відкриття у 1632 році Києво-Могилянської академії, де викладались також і музичні предмети. Її вихованці популяризовували вертеп, а пізніше — канти. Серед випускників Академії — багато українських митців, зокрема Григорій Сковорода, Артемій Ведель.

Світська професійна вокальна і інструментальна музика, що існувала в поміщицьких маєтках, військових частинах, з 17 століття розвивається в містах. Створюються музикантські цехи, при магістратах — оркестри, капели. На основі народно-пісенних і кантових традицій в 18 — початку 19 ст. поширюється пісня-романс на вірші різних поетів. Один з перших її авторів — Г. С. Сковорода ввів у пісенний жанр цивільну, філософську й ліричну тематику.

Надзвичайно важливе значення в українській музичній культурі XVIII століття відіграла створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. Після закінчення Глухівськї школи Бортнянський та Березовський продовжували своє навчання в італійських музичних школах, що були центрами тогочасної європейської музики.Поєднання традицій партесного співу і сучасних технік європейського письма обумовило унікальність творчості цих композиторів

Театральне мистецтво.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. У другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів.

З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.

У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гнобителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики.

Тісно пов´язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVIII ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

До XVIII ст. належать початки аматорського театру . В Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існував аматорський театр, але через відсутність постійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувались російськомовні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа.

 

 

 

43. Діяльність Феофана  Прокоповича.

Феофан Прокопович – український церковний, громадський і державний діяч, письменник, учений, педагог, викладач і певний час ректор Києво-Могилянської академії. Закінчив Києво-Могилянську та Римську католицьку академії. За викликом Петра І виїхав до Петербурга, де був радником з питань освіти, науки та культури та главою Російської православної церкви.

У своїй діяльності виступав як палкий прихильник петровських реформ, боровся за народну освіту, вважаючи, що суспільний прогрес залежить передусім від поширення освіти. Про це писав у багатьох своїх творах. Зокрема, у творі "Володимир" та інших доводить перевагу знань над "темнотою". П’єса "Володимир" – зразок шкільної драми. Твір намітив тенденцію зближення шкільної академічної піїтики з народним життям.

Просвітительську діяльність Ф.Прокопович вважав найважливішою і не шкодував для неї ні енергії, ні коштів. У своєму будинку він відкрив школу для дітей-сиріт і бідняків, дбав про їхню освіту.

Ф.Прокопович – один з найосвіченіших людей свого часу. Мав гострий розум, феноменальну пам’ять, володів поетичним, педагогічним і артистичним хистом. Про це свідчать передусім його твори.

Ще будучи професором і ректором Київської академії, він написав твори "Поетика" та "Риторика". Ці праці справили помітний вплив на розвиток змісту і методики навчання в академії. Вони свідчать про широкий світогляд автора, його педагогічні знання. Велику увагу в них приділено практичним заняттям студентів. Ф.Прокопович є автором першого математичного курсу в академії.

Цінними для педагогіки є думки, висловлені Ф.Прокоповичем у книзі "О риторическом искусстве" щодо ораторського хисту вчителя, який розповідаючи про будь-який предмет повинен, передусім, впливати на почуття своїх слухачів, зачіпати найтонші струни серця людини так, щоб образ з’явився перед очима слухачів. Збереглися згадки, що риторичний клас, який вів Ф.Прокопович, студенти відвідували дуже охоче. Це, звичайно, зумовлювалося і його особистісними якостями.

У розвитку вітчизняної педагогіки, освіти і школи помітну роль відіграв "Духовний регламент" Ф.Прокоповича. У ньому автор ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого народу, дав розгорнутий план організації академії і духовних семінарій, висловив передові думки щодо методів навчання, режиму учнів. Актуальні для того часу педагогічні ідеї Ф.Прокопович пропагує у написаному ним букварі "Первое учение отрокам".

Ф.Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання. Ввів новий науково-історичний метод викладання богословської науки, що полягав у вивченні історії релігії. Подібно до Я.А.Коменського він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники і книги для широкого загалу читачів повинні бути написані простою, доступною мовою.

 

 

 

44.Значення творчості  Г. Сковороди для розвитку української  культури.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) є однією із найяскравіших і водночас найзагадковіших постатей української культури в часи її переходу від давніх мисленнєвих і художніх моделей до нових тем і форм. На перехресті двох епох в українській літературі – бароко й романтизму – Сковорода реалізував себе як глибокий мисленник, поет, перекладач, педагог, богослов. Його багатогранна творчість позначена закоріненістю в українській культурі, а також щільним зв'язком з інтелектуальною традицією інших країн