Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І. П. Котляревського. Його «Енеїда», без волі автора видрукувана в 1798р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства українське слово.

Процес українського відродження на першому етапі охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, - Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досягли Перемишля та Львова на території Галичини. Як значний епізод з історії українського відродження постає нині зарубіжна поїздка 1791р. українського поміщика Василя Капніста та його переговори з канцлером Прусії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, якщо українці, «доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме, Князь Потьомкін, здійснювали над ними…». Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров.

У ХІХ ст. найбільше для утвердження національної свідомості зробив поет Тарас Шевченко і його творча спадщина. Також діяльність Кирило-Мефодіївського товариства – нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

49. Дворянський  період національно-культурного  відродження, його особливості.

В дворянський період у середовищі освіченого укр..дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів – літописів, хроні, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася укр.. національна ідея.

Впершій чверті XIX ст.., коли серед укр..інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846 р.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. «Історія Русів» - найвизначніший твір укр..національно-політичної думки кінця XVIII-початку XX ст.. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Яскраво, інколи у художній формі, «Історія Русів» подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст..

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств укр..дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних укр..простонародних обрядів» (1777 р.)Г.Калиновського, який започаткував укр..етнографію. Дослідження в сфері укр..фольклористики пов’язані з ім’ям М.Цертелєва, котрий 1819 р. видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше надруковані укр..думи.

До цього періоду відноситься також поява «Грамматики малоруського наречия» (1818 р.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері укр..мовознавства і стала першою друкованою граматикою живої укр.. мови.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст..процес національного відродження, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну.Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 р., а 1841 р. його ректором став відомий письменниу того часу Петро Гулак-Артемовський. Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, що мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання, наукові праці.

Національне відродження в літературі пов’язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» - першого твору укр..літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого укр..народу. З появою творів І.Котляревського укр..мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової укр..літератури був Г.КвіткаОнов’яненко. Антикріпосницькими ідеями прйняті його роман «Пан Халясвький», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова».

Важливим культурним осередком, навколо якого об’єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М.Костомарову – автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка»).

Розвиткові романтизму в укр..літературі сприяла творчість Є.Гребінки. Наслідуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброті.

В іторії укр..відродження важлива роль належала «Украинскому веснику», що впродовж 1816-1819 рр. виходив щомісячно і мав понад 350 с. Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінкан видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського укр..мовою. Пізніше в Харкові з’явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833-1838), «Украинский сборник» (1838-1841).

Важлива роль у національно-культурному відродженні укр..народу належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінці XVIII –початку XIXст..Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедія Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип укр..театру пов’язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру.

Підвалини укр.. професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві – важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г.Квітка-Основ’яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М.Щепкін, Т.Пряженковська. Очолив Полтавський театр І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М.Щепкін зарекомендував себе справжнім новатором на ниві укр.. театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалеві-чарівнику».

Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з’явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. Вархітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. Напочатку XIX ст..його замінив новий стильовий напрям х ампір. Однак він повинен був поступитися укр..будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ганків, які набували своєрідних укр..ознак. З-поміж укр.. того часу вирізнявся А.Меленський. Він спорудив і перебудував і Києві чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру тощо. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П.Ярославський. Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст..тимчасово припинилося, оскільки синод Руської православної церкви заборонив будувати церкви укр..типу. Укр.скульптура кінця XVIII – першої половини XIX ст..розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з укр..середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І.Матрос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. В Києві 1853 р. на березі Дніпра за проектом скульптора В.Демут-Малиновського й архітектора К.Тона був споруджений пам’ятник князю Володимирові Великому. Виконав його відомий російський майстер П.Клодт.

Важливий внесок у розвиток укр..образотворчого мистецтва зробили Т.Шевченко та його послідовники Л.Жемчужников і К.Трутовський. Т.Шевченко був одним із найвидатніших майстрів укр..образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Провідним жанром митецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт.

На першу половину XIX ст..пропадає зародження укр..національної музики.Виходять у світ перші збірки народних пісень – «Українські мелодії» (1831) М.Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у двох томах (1833) В.Залевського, «Голоси укр..пісень», збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834). Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури укр..народу.

 

 

 

50. Аналіз праці  «Історія русів». Зародження національної  ідеї.

Найвищим досягненням нашої прози другої половини 18 ст. є «Історія русів». Ця книга анонімного автора стала виразом волелюбного духу українського народу, насамперед його освічених верств, виразом прагнень до самостійності.

Цю пам’ятку слід розглядати як важливий етап розвитку політичної думки на Україні, а також як твір, не позбавлений літературної вартості. Саме з позицій суверенності й самобутності українського народу висвітлюється в «Історії русів»уся історія України споконвіку.

У передмові автор підкреслює, що давня історія України (перед татарською навалою) замовчується в російській історіографії. І тому він поставив собі за мету написати нашу історію.

Найбільше уваги в «Історії» приділено добі Б. Хмельницького. А далі – разючі картини підневільного становища українського народу, знущання з нього. Автор палко відстоює «древні права» вільної козацької України, захищаючи її честь і славу. З позицій патріота і демократа він гнівно осуджує підступництво і зрадництво багатьох освічених українців з вищих верств, які пішли служити чужинцям.

Україна в таких умовах занепадає щораз більше. Ідея «Історії русів» - це заклик до національного порятунку. Цю центральну ідею висловлює головний герой «Історії» Б. Хмельницький: «Ми підняли зброю не для якоїсь користі або пустої слави, а виключно в обороні нашої батьківщини, нашого життя й життя наших дітей…»

Руси, як підкреслює автор «Історії русів» - це окремий, цілком самобутній народ з тривалою історією, саме українці, які втрачали державність, але яких ніколи не покидало прагнення до самостійності. Український народ та його військо дуже багато зробили для своїх сусідів. Козацтво «прославило Польщу й здивувало весь світ своїми хоробрими подвигами». Щодо українського народу поляки завжди були віроломними, зате козаки завжди великодушні і гуманні лицарі. Саме такими їх бачили в Європі. Шведський король Карл XII говорив, що московський цар перетворив вільних козаків на рабів. Україна зміцнила в небачений досі спосіб Москву. Спілку з Москвою «затверджено урочистими умовами». Московське царство було слабким і нікчемним до цієї спілки. Москва забула про вдячність – почуття, яке свято шанують всі народи, крім неї. Україна зазнає крайнього гніту та злоби. Король підкреслює, що єдиним виходом для України є створення від нікого незалежної української держави.

В «Історії русів» дуже виразно і докладно зображено страшні звірства на Україні після Полтавської битви. Діялися страшні речі для людської уяви.

«Історія русів» є також твором, що має мистецькі вартості. Дуже виразно описані батальні картини (битви). Вражають читача описи кар, яких зазнали Остряниця та його соратники. На сторінках книги зустрічаються іскринки гумору, багато прислів’їв , приказок, вставних оповідань.

В «Історії українського письменства» С. Єфремов писав: «Такий то був отой перший ясний промінь політичної думки на Україні, що яскраво виблиснув в «Історії русів» і мав величезний вплив на формування державно-автономістичної ідеї серед тодішньої інтелігенції української». Визначаючи літературну своєрідність «Історії», він називає її «памфлетом політичним», спрямованим і до загарбників, і до своїх відступників.

 

 

 

51. Народницький період національно-культурного відродження в Україні, його характерні риси та ознаки.

Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами укр..національного відродження стають Харківський та Київський університет, а також Кирило-Мефодієвське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні  належить Т.Шевченкові.

Народницька доба укр..відродження надзвичайно важлива на шляху до подальшого національно-культурного зростання України. Її можна поділити на два періоди: романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодієвського братства (50-ті роки XIX ст..); позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої громади» (60-80-ті роки XIX ст..). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «стати лицем до козаччини», народницький період висунув гасло «повернутися лицем до народу».

Народницький період, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить заснування Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі укр..мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

Навколо Київського університету, відкритого 1834 р., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього укр..народу В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменникові, історику й етнографу П.Кулішу, відомим у майбутньому культурним діячам України В.Білозерському і М.Гулаку. В грудні 1845 р. під проводом М.Гулака і М.Костомарова вони заснували політичну таємну організацію «Кирило-Мефодієвське братство», до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих.хні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені у «Книзі буття укр.. народу» («Закон божий») – політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак, написана в дусі романтизму й ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і панслов’янськими елементами.