Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

Третя частина «Слова» - це складена Іларіоном молитва, один з найпоетичніших церковно-християнських текстів у світовій релігійній літературі. За силою художньої експресії молитва є літературним твором високого звучання.

Останнє речення «Слова» - це свідчення автора про себе. Він називає себе «митрополитом, тобто пастухом і вчителем».

«Слово» Іларіона виходить далеко за рамки суто проповідницького жанру. Це, по суті, трактат, значною мірою філософський твір, у якому з великою силою висловлені патріотично-національні ідеї та загальнолюдські цінності. Саме це поєднання чинить «Слово» одним з найбільших творінь світової літератури Середньовіччя.

19. Візантійський  канон та його інтерпретація  у мистецтві Київської Русі.

З прийняттям Київською Руссю в 988р. християнства православного (візантійського) зразка на її території почалося активне поширення візантійської культури, що була  тісно пов’язана з християнською вірою і церквою. 
Для детального аналізу культуру слід розглянути у таких її виявах, як:

1. література;
2. архітектура;
3. освіта й наука;
4. образотворче мистецтво;
5. музика.

Всі вони були тісно пов’язані між собою християнською релігією, що в ті часи була змістом всіх виявів культури, і спиралися на культуру Візантії, що, в свою чергу, акумулювала в собі найкращі зразки світової культури Античності та Раннього Середньовіччя.

Література.

Протягом перших століть, поки оригінальні твори ще не були написані, літературний “вакуум” заповнювало перекладне візантійське письменство. Часом запозичення відбувалося через Болгарію, що була культурним центром східного слов’янства. Ці твори перероблялись переписувачами, набували нових, національних ознак і з часом стали частиною літератури Київської Русі. Із релігійної літератури, запозиченої з Візантії, набули поширення твори святих отців та учителів церкви (Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, і особливо, Іоанна Златоуста),

Архітектура.

В архітектурі Київської Русі відбулося переплетіння привнесених та місцевих традицій. Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, основою якого є квадрат, розділений чотирма стовпами, а приміщення, що приєднуються до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. Храм міг бути розширений за рахунок добудов до цих прилеглих приміщень. Це було важливим нововведенням. За цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві.

Освіта й наука.

Наука Київської Русі була перш за все візантійською за походженням та християнською за змістом. Під впливом нової віри донаукові давньоруські знання були витіснені запозиченими через перекладну природничу та історичну наукову літературу. До неї належать: “Шестоднев” і “Фізіолог” Василія Великого, Георгія Пісіди та Іоана – екзарха Болгарського (твори про створення Богом світу, його будову, географію, флору та фауну, викладені знання здебільшого фантастичні, з символічними настановами в християнському дусі). Історична література – хроніки Іоана Малали та Георгія Амартоли. Ці твори стоять на межі між історіографією та  белетристикою і викладають у хронологічному порядку світову історію від Адама і Єви до ІХ століття. Київській Русі вони дали своєрідний стиль літописання, де реальні події переплітаються з їх художнім викладом, а історичний матеріал є ілюстрацією на підтвердження догматів і моральних засад християнства. Вплив хронік помітний у “Повісті временних літ” та у  Галицько – Волинському літописі.

Отже, можна твердити, що книжна література та наука Київської Русі мають або пряме візантійське походження, або розвинулись на основі запозичень.

Маючи тісні культурні та торговельні зв’язки з Візантією, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії.

Образотворче мистецтво.

Візантійські майстри, що зводили перші храми, принесли на Русь і традиції мозаїки, які включали виготовлення кольорового скла (смальти), мистецтво створення мозаїк в храмах, типові образи та тематику. Серед них – ті, що зараз є гордістю Софійського собору і всієї України: Христос Пантократор (Вседержитель) – в головному куполі собору, Марія – Оранта (Заступниця) – в центральній абсиді, “святительський чин” (фігури “святих отців”) у нижній абсиді храму. Ці фрески виконано майстрами  з Візантії і їх київськими учнями, що пізніше на основі побаченого створювали нове мистецтво Київської Русі. Ці ж майстри виконали і численні фрески давніх храмів, зокрема, й св. Софії.

У фресках Софії Київської візантійський вплив помітно з першого погляду – на них зображено сцени з життя Константинополя: іподром, імператор з почтом, колісниці, музиканти та скоморохи (розпис башт, що ведуть на хори). Руські митці перенесли зображувану дію до Києва –поруч бачимо Ярослава Мудрого, його дружину і трьох дочок.

Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли власне ікони, тобто зображення Бога і святих для поклоніння, що мали навчати вірі неписьменних та язичників. Як відомо, будь-яке іконне зображення створюється за чітко встановленими канонами щодо зовнішності та оточення (Ісус Христос – чоловік близько 30 років, з довгим темним волоссям, у грецькій туніці, правою рукою благословляє; Богоматір – жінка середнього віку, в грецькому одязі, з дитиною на руках або біля щоки; св. Георгій – юнак в одязі римського воїна, на коні, списом вбиває змія, що лежить під копитами і т.д.) Ці канони називаються іконографічними типами, і більшість з них має візантійське походження. Місцеві іконописці змінювали риси обличчя, роблячи його подібним до слов’янського типу, часом дещо змінювали одяг та інші деталі, але іконографічні типи є незмінними до цього часу.

Музика.

У сфері музики вплив є менш помітним (це спричинено значним розвитком народної музики), проте церковний хоровий спів та духовна музика запозичені з Візантії.

Загалом, можна зробити такий висновок: прийшовши на Русь з прийняттям християнства, будучи перш за все християнською і церковною, візантійська культура, змішуючись з місцевими традиціями, стала основою для розвитку культури Київської Русі у всіх її виявах (література, освіта, наука, архітектура, образотворче мистецтво, музика). Таке швидке поширення відбулося завдяки підтримці духовної та світської влади.

20. Архітектура  Київської Русі.

Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалась деревина. У центрі поселень знаходились «гради», як служили для захисту ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев’яного виробництва до кам’яного і цегельного. Перші кам’яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній прощі дерев’яного Києва звели церкву Успення Богородиці. Церква буда прозвана десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храмів базувалась на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софіївський собор у Києві, який зберігся до наших днів але в дуже перебудованому вигляді. Від був споруджений Ярославом Мудрим на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополитський престол, місцем прийому іноземних послів.

За назвою Софіївський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п’ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами.

Пам’ятком архітектури світового значення є і ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення одно купольних храмів, основного типу храмів в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941 р., сьогодні вона відновлена.

На межі ХІ-ХІІ ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і роки ХХ ст. незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування собору сформулювала так: «у зв’язку з реконструкцією міста».

Не менш цікаві архітектурні пам’ятки і інших центрів Київської Русі, які особливо піднялись в ХІІ-ХІІІ ст., в епоху дроблення Русі на питому князівства. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров’ї і на Волині – на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальські землі – на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різномаїтність в архітектурі давньоруських земель.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і у мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

21. Образотворче  мистецтво та іконопис Київської  Русі.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30—40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму. 
Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку. 
Наступне новаторство — сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер´єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створювало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкреслюючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер´єру. У Софії Київській застосовано інший прийом — протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У розміщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки.У Софії Київській монументальний живопис нерозривно пов´язаний з архітектурою інтер´єру і його цільовим призначенням. Мозаїки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументального живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння. Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкривають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.У куполі представлена гігантська напівпостать Христа Вседержителя: вона здіймається над усім простором храму. Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду. Прикметна особливість: у всіх київських храмах апсиди, як правило, прикрашалися постатями Марії в типі Оранти. Вона була представлена в Десятинній церкві, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, в Михайлівському Золотоверхому соборі. Вона виступала частиною догматичної візантійської схеми, але в самій Візантії використовувалась й інша система, в якій Богоматір зображали також із немовлям на руках чи сидячою на престолі. У прихильності Київської Русі до типу Оранти вбачається перегукування цього типу з улюбленим язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямовисно стоячою з піднятими руками. Так ранній слов´янський культ підготував грунт для сприйняття християнського образу Марії-Оранти.Розписи Софійського собору характеризуються певною стилістичною єдністю. Вони є одним з найдавніших етапів розвитку монументального мистецтва Київської Русі. І, хоча багато що пов´язує Київську державу з Візантією, незаперечним залишається той факт, що його вірне розуміння можливе лише в контексті давньоруської культури. 
Мозаїкам і фрескам Софії притаманні свіжість та безпосередність. У них немає властивих чисто візантійським пам´яткам витонченості і надмірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання античних зразків, від чого так страждає багато творів візантійського мистецтва, овіяних духом холодного класицизму. Образи Софії Київської сповнені величавого спокою і мужньої сили. І, хоча в цих образах є ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументальним розмахом, могутністю, повнокровністю.Прекрасні фрески мав Михайлівський Золотоверхий собор XI—XIII ст., більшість яких загинула під час його зруйнування в радянські часи. Тоді ж було втрачено фрески й інших церков XII—XIII ст., а в 1941 році загинув з його фресками й Успенський собор Києво-Печерської лаври. Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, будівництво якої розпочав 1136 року Всеволод II, а закінчила його вдова (зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила).Храми Чернігова, Переяслава, Білгорода, Володимира та інших міст були також розмальовані фресками. Здебільшого вони загинули, але подекуди їх рештки залишились. Поширення фрескового розпису по храмах княжих міст Русі свідчить про те, що малярство як вид мистецтва було досить високо розвиненим і знаним по всій державі.Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й станкове малярство. Станкове мистецтво — термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (щодо доби Київської Русі — то це іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який освіту художника здобував, за твердженням літопису, в Царгороді. Алімпій розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври, виконував багато замовлень від князів та бояр. Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона "Борис і Гліб" з Київського музею російського мистецтва. Вона тісно пов´язана з історією Русі і з літературними джерелами, зокрема "Сказанням про Бориса і Гліба". Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкретності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади.

22. Галицько-Волинська  Русь як культурна спадкоємниця Київської Русі

Розвиток культури в другій половині ХІІІ-XV ст. визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Київська Русь розділилась на безліч князівств, незалежних один від одного. У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви та монастирі. У Звенигороді Галицькому і в Бресті знайдено берестяні грамоти; в Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові – бронзові стилуси для письма на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра. Його, коли він досяг семи років «віддали батьки книгам вчитися». Церковна монополія на освіту надавала їй переважно богословного характеру, застосовувався принцип навчання читання складами і письму.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку укр. Культури, зокрема освіти та наук. Українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. У цей час початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях, і в маєтках деяких магнатів. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».

Книжна справа в Україні, як і вся культура, в 30-50 рр. ХІІІ ст. перебувала у найвищому становищі. Збереглося всього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці ХІІ-ХVI ст. Всі вони біли написані на пергаменті. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі, Холм, Перемишль, Полоцьк.

Найважливішим жанром літератури цього періоду є Галицько-Волинський літопис, створений в другій половині ХІІІ ст., що охопив події 1201-1291 рр. Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій і не мали офіційного характеру.

Данило Галицький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони заснували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.

У другій половині ХІІІ ст. починається будівництво кам’яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з’являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (Церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоана Богослова і Дмитра в Луцьку, церкви Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі Візантійський стиль набуває нових форм – переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами і фресками.