Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

Першою християнкою була княгиня Ольга, але й вона не наважилася запровадити християнство як офіційну, державну релігію. Цю акцію реалізував Володимир Великий. Незважаючи на те, що "Повість минулих літ" акт схрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було вирішити питання, пов'язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.

Що ж спонукало Володимира прийняти християнство? Барон Ро-зен у книзі "Император Василий Болгаробойца" (СПб., 1883) навів цікавий літопис православного грека Ях'ї, де йдеться про те, що Вард Шока збунтувався проти грецького царя, і цар Василь попросив допомоги у Володимира, який її й надав. За це Василь обіцяв видати за Володимира свою сестру, але за умови, що Володимир прийме християнство. Володимир цього ж 987 р. охрестився у присутності імператорських послів — свідків виконання договору. Була виконана з боку Володимира й угода про надання війська; бунт було припинено, Вард Фока скараний, Василю ніщо не загрожувало, проте угоди про видачу сестри виконано не було. Володимир діяв рішуче: обложивши Корсунь, він досяг своєї мети — царівна Анна стала його дружиною. У Корсуні він відкрито вінчається з Анною і як переможець та свояк грецького імператора більше не ховається з новою вірою, приймає рішення охрестити Русь, а відтак ввести її як рівну до держав європейської співдружності. Сама акція схрещення слов'ян була досить жорсткою і відбулася, як пише літописець, 988 p.; проте це не зовсім відповідає правді. Адже, за свідченням грецьких джерел, Володимир взяв Корсунь 989 р., та й після цього князь не сидів без діла. Отже, найвірогідніше, схрещення відбулося влітку 990 р.

Після схрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення Успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обгрунтувало право князя-імператора на владу.

Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі — Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі. Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності.

16. Київська Русь  як соціокультурна система.

Період з ХІ по ХІІІ ст.. в історії нашого краю виділяється як період Київської Русі. Київське полянське князівство стає центром великого державного об’єднання. З розвитком міст, особливо з поширенням християнства східного обряду на всій величезній і різноманітній з етнокультурного погляду території, що визнавала політичну зверхність Києва, панувала однотипна міська, в тому числі і книжна, культура, діяли приблизно одинакові юридичні норми, в ролі засобу високого культурного спілкування вживалася одна літературна мова. Це дає підстави говорити, що слов’янство Східної Європи жило в єдиному культурному просторі. Культура Київської Русі стала колискою трьох культур – української, білоруської і російської. Особливим інтересом святочної обрядовості становлять такі дохристиянські, архаїчні твори української літератури, як колядки.

В соціальній, політичній та культурній історії Київської Русі приблизно всередині ХІІ ст.. приходить рубіж, який відділяє епоху, де діяла інерція централізованої держави, де відбулася перша рецепція християнської культури, від нової епохи, коли всі регіони східної Слов’янщини набуваються свого культурно-політичного обличчя. Цілісність соціального і культурного комплексу, який ми звемо «Київська Русь», трималась на взаємодії різних правових, економічних і культурних світів. Можна говорити про співіснування в Київській Русі кількох світів: світу села (незалежних людей, що вели своє господарство), світу міста (де жити ремісники, що працювали безпосередньо на ри нок), світу церкви та світу князівського двору.

Введення християнства на Русі значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. До особливостей писемної культури слід віднести утворення двох типів літературної мови – церковнослов’янської і давньоруської. Першою писалась церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи. Писемна література, яка сформувалась в Київській Русі на початку ХІ ст., спиралась на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію.

Дипломатичні і торгівельні зв’язки Рузі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. У Київській Русі біло утворено 3 типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалась за рахунок князя; школа «книжного вчення», підготовка священників та ченців; світська школа домашнього навчання, де навчалися діти ремісників та купців.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента. Треба виділити такі характерні риси тогочасної освіти та науки. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів.

17. Розвиток писемності, освіти та літератури в добу  Київської Русі.

Писемна культура Київської Русі

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Пізніше слов'яни отримали дві азбуки — глаголицю і кирилицю, одна з яких винайдена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

На користь порівняно раннього знайомства Русі з писемністю свідчить, очевидно, і літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами», а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.

Особливий інтерес становить так звана «Софійська азбука», виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов'янських: Б, Ж, Ш, Щ. Згідно з С.О. Висоцьким, «Софійська азбука» відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Ймовірно, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.

Після введення візантійського православ'я, яке стало «культурою» новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грецькому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

Названі твори — не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Освіта в Київській Русі

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» — найближчого оточення князя.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматики».

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг.

На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов'янською мовою. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.

Наукові знання та література Київської Русі

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва і Б.О.Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.

Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» — професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів.

Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня.

Оригінальна літературна творчість XI — XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі.

Глибоке враження на читача справляє «Слово о законе и благодати» Іларіона. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був «Ізборник» 1076 р. Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме «Повчання» дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих.

Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі «Хождения Даниила». Цей твір є кращим не лише в давньоруській, ай у європейській середньовічній літературі. Серед церковної літератури виділяється «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

18. Іларіон Київський  «Слово про Закон, Благодать та  Істину»: зміст, значення та основні  проблеми твору.

Прийняття християнства на Україні-Русі викликало потребу в проповідницько-повчальній літературі. Євангельське вчення утверджувалося у своєрідному жанрі проповіді. Вже на самому початку нашого церковно християнського життя проповіді поділялися на дві умовні групи: повчання і панегірики (прославляння). Автори повчань діяли на розум слухача,формували переконання у величі християнської науки. Зате в панегіриках відчувається прагнення збудити роботу душі, звернутися до серця, розворушити уяву.

На Україні неперевершеним зразком проповіді-панегірика є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (був у 1051-1054рр.першим українцем на митрополичному престолі в Києві). З Початкового літопису дізнаємося, що Іларіон спочатку був священником у Берестові під Києвом.

Уже в заголовку підкреслено, що мова йтиме про «благодать» (тобто про Новий заповіт, християнство), яка є для автора синонімом істини. Тут вказується на універсальність християнства і на його значення для Русі-України.

«Слово про закон і благодать» складається з трьох частин. Іларіон поставив собі за мету прославити євангельську благодать, яка з приходом Ісуса Христа змінила Закон( Старий Заповіт).

Перша частина твору сповнена низкою символів-алюзій(натяків). Автор використовує біблійні постаті. Так рабиня Агар і місячне сяйво символізують Закон. Біблійна Сарра, яка була вільною жінкою, і сонце означають християнство. Наводяться паралелі і між історичними особами – святим Володимиром Великим і візантійським царем Костянтином Великим.

У «Слові» щедро цитуються книги Старого і Нового заповітів. Автор зупиняється на окремих моментах життя Христа, щоб підкреслити його невичерпне людинолюбство.

Друга частина «Слова» розповідає про поширення християнства на Русі-Україні. Царем, який почув нову вість і побачив світло, став Володимир. «Слово» сповнене риторичними фігурами – схвильовано, зворушливо і піднесено Іларіон величає Володимира. Автор прославляє велич духа князя, його щедрість. Справу батька гідно продовжує син – князь Ярослав, якому при хрещенні дали ім’я Георгій.