Шпаргалка по "Истории Украинской культуры"

До 40-х років XIX ст. філософський факультет мав два відділення — історико-філологічне і фізико-математичне. Їх очолювали два декани. Перше відділення мало у своєму складі кафедру філософії, грецької словесності і стародавності, римської словесності і стародавності, російської словесності і загальної історії, статистики; друге — чистої і прикладної математики, астрономії, фізики і фізичної географії, хімії, мінералогії і геогнозії, ботаніки, зоології, технології, сільського господарства, лісоводства та архітектури. Кафедра філософії була загальноуніверситетською і забезпечувала читання лекцій з логіки, психології, історії філософії з природним правом.

Професорсько-викладацький штат Університету Св. Володимира був укомплектований переважно з професорів Кременецького ліцею — поляків. Із російських професорів там працювали професор російської словесності М. Максимович та професор енциклопедії права К. Неволін. Праці Максимовича мали важливе значення для розуміння етнічної України та її культури. Займався вивченням філософії, намагаючись осмислити розвиток природничих наук через призму натурфілософських ідей раннього шеллінгіанства, збагнути зв'язок філософії з природознавством та іншими науками, дати ґрунтовну відповідь на питання, що таке філософія, який її предмет, історичне місце в системі знань, творчий потенціал.

Перу українського філософа Ореста Новицького (1806—1884) належать праці: «Про духобори» (1831); «Про первісний переклад священного письма на слов'янську мову» (1837); «Про зауваження щодо філософії в теоретичному і практичному аспектах, їх силу і важливість» (1837); «Про розум як вищу пізнавальну властивість» (1840); Як філософ високого професійного рівня О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької, зробив спробу по-новому підійти до осмислення предмета, завдань і призначення філософії, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку.

Сильвестр Гогоцький (1813—1889) належав до тієї когорти вітчизняних філософів, які через осмислення надбань західноєвропейської філософії, зокрема І. Канта та Г.-В.-Ф. Гегеля, прокладали шлях до нового філософування, обстоюючи цінність і самоцінність філософії у період загострення кризи. На його думку, філософія є умоглядно-моральною наукою. Вона перебуває в стані постійного розвитку. Під розвитком він розумів поступове здійснення або перехід у якесь явище певної можливості, що передує розвиткові.

Ще з середини 19 ст. університет став одним із осередків науки і передової громадської думки в Україні. Тут вчилися члени Кирило-Мефодіївського товариства — В. М. Білозерський, Г. А. Андрузький; Т. Г. Шевченко працював в 1845-47 рр. в Археографічній комісії при університеті. До 1917 р. університет підготував близько 20 тисяч спеціалістів. Активні учасники Київсько-Харківського товариства були ініціаторами заснування недільних шкіл.В 1848 при університеті (1-й поверх) засновано хірургічну клініку В. О. Караваєва, де оперував також М. І. Пирогов. У січні 1847 в актовому залі концертував Ф. Ліст. Тут відбувалися виставки передвижників. У 1861—1919 щомісяця видавалися «Университетские Известия», працювало 10 наукових товариств: дослідників природи, фіз.-математичне, фіз.-хімічне, хірургічне, історичне Нестора-літописця, юридичне… В 1883 було засновано університетську мед. клініку (тепер.бульвар Шевченка № 17). 1880 в університеті було проведено випробування першої в світі системи одночасного телеграфування і телефонування по одному й тому ж дроту (винахідник Г. Г. Ігнатьєв).

 

 

 

65. Архітектура  України XIX ст.

Протягом першої половини XIX ст. архітектурний стил бароко витіснявся класицизмом. Класицизм поширився на культові споруди. Серед них можна назати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану на честь перемоги над Наполеоном, Преображенський собор у Білій церкві, Покровський собор в Ізмаїлі. В Києві працював архітектор Андрій Меленський, за проектами якого збудували пам’ятник на честь магдебурзького права, церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі, перший у місті театр. Окрасою міста стали збудовані за проектом академіка Беретті в стилі класицизму будинки університету та Інституту шляхетних дівчат. В Одесі був збудований оперний театр в дусі античної архітектури. Пам’ятками архітектури стали Потьомкінські сходи до Чорного моря і палац Воронцова; палац Кирила Розумовського в Батурині. Створювалися декоративно-пейзажні парки – в Умані було створено один з найчудовіших парків – «Софіївку». На західноукраїнських землях центром розвитку архітектури залишався Львів. У стилі класицизму було збудовано приміщення Інституту Оссолінських, ратуша на площі Ринок з високою баштою і годинником міський тетр Споруди в цьому ж стилі були зведені також у Дрогобичі, Ужгороді, Чернівцях.

В другій половині XIX ст. архітектори звертались до еклектики – навмисного змішування в одній споруді ознак різних стилів і художніх епох. В Києві на Хрещатику виріс будинок міської думи в стилі бароко, готель «Континенталь», оперний театр. Продовжувало розвиватися храмове будівництво. За участю Беретті було споруджено Володимирський собор. Найвидатнішим культовим комплексом став ансамбль резиденції буковинського митрополита в Чернівцях. В Києві споруджено будинок політехнічного інституту . Найвидатнішим серед театральних приміщень XIXст. Вважають Міський театр в Одесі. В Харкові архітектором Бекетовим у пишних формах раннього бароко збудовано Земельний банк. Він же спроектував драматичний театр у Сімферополі. У Львові за проектами Ю. Захаревича споруджено будинок Львівського політехнічного інституту, зведений у стилі італійського Відродження.

 

 

 

66. Розвиток музичної  культури і театрального мистецтва України XIX ст.

На початку XIX ст. продовжувалися традиції минулого, що їх зберігали кобзарі, бандуристи, лірники – Остап Вересай, Андрій Шут, Іван Крюковський. Найпоширенішим народним інструментальним ансамблем того часу були троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон).У Наддніпрянській Україні з’явилися перші музичні товариства: Філармонічне товариство в Одесі, Симфонічне товариство аматорів музики і співу в Києві. В 1809р. в Одесі відкрито оперний театр. В цих містах виникли і діяли оркестри, хори, капели, в театрах ставилися опери. В Києві піаніст, композитор і педагог Йосип Витвицький написав музичний твір «Україна». Швидко розвивалося музичне мистецтво на західноукраїнських землях. У Львові, Перемишлі, Стрию, Чернівцях, Ужгороді виникали укр. хори. Хори виконували в основному церковну музику. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький – автор багатьох музичних творів: співів, хорів, музики до театральних вистав.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України другої половини XIX ст. справила творчість композитора й оперного актора Семена Гулака-Артемовського. В 1862р. він створює свою першу національну укр.оперу «Запорожець за Дунаєм», яка поклала початок українській опері. Популярністю користувалися опери П. Сокальського «Мазепа», «Богдан Хмельницький», та ін. Світилом укр.музики став Микола Лисенко. Він започаткував українську музичну фольклористику. Поклав на музику багато поезій Шевченка. Скарбницю вітчизняної музики збагатили його опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Тарас Бульба». В західноукраїнських землях на ниві музичної творчості працювали М. Вербицький, А. Вахнянин, Д. Січинський, та ін. У 1862р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький написав національний український гімн «Ще не вмерли України…».Найвидатнішою і всесвітньо відомою укр. співачкою була Соломія Крушельницька, яка вчилася у Львівській консерваторії.

В першій половині XIX ст. центром театрального життя в Україні стали Харків та Полтава, де започатковувався укр.професійний театр. В Полтавському театрі виступала акторська трупа під керівництвом І. Котляревського (поставлені «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Директором і режисером Харківського театру став Г.Квітка-Основ’яненко. У маєтках діяли домашні театри, де грали кріпаки. На західноукраїнських землях перші аматорські театри виникли напередодні революції 1848-1849рр.

У другій половині XIX ст. великого поширення набули аматорські театри, гуртки та групи. Аматорські вистави ставили в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та ін. Аматорський театр розвивався в несприятливих умовах переслідування укр.слова й культури. В Єлисаветграді М. Кропивницький створив першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу «Товариство українських акторів» за участю талановитих акторів М. Заньковецької, М. Садовського та ін. Вони ставили сцени за п’єсами Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого, Старицького, Кропивницького. Значних успіхів досягає професійне театральне мистецтво. !864р. у Львові почала діяти перша в Галичині укр.професійна трупа «Руська бесіда», засновник і режисер О. Бачинський. Його репертуар складався переважно з творів провідних укр.драматургів Котляревського, Шевченка, Квітки-Основ’яненка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

67. Періодизація  духовної культури ХХ ст., головні  тенденції її розвитку.

Розвиток української культури ХХ століття можна характезувати, як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917року. Етап національного відродження початку ХХ століття був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ століття і тісно пов'язаного з утворенням національної державності.

Національно-державне відродження започатковане, демократичними перетвореннями 1917 року, ділиться на наступні етапи: 
а) національного відродження (1917-1933); 
б) тоталітарного панування «соціалістичного реалізму» (1933-1956); 
в) стихійного піднесення духу національного опору (1956-1987); 
г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалась або спотворювалась. Серед них В. Винниченко, Б. Летант, В. Пачовський. Початок минулого століття характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об’єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. (М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий). В галузі живопису і графіки активно працювали такі майсти, як О. Мурашко, І. Трут, П. Ковжун, М. Бойчук. Значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М. Лисенко започаткував в Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського. У 1916 р. Л. Курбас став організатором «Молодого театру» у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувались завдання оновлення українського сценічного мистецтва. З’являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були за творами І. Катляревського, М. Гоголя, М. Старицького відзняті в Харкові.

Після завершення громадянської війни  і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінились умови розвитку культури в Україні. Культурний розвиток України у 1920 р. – один з разючих феноменів української історії. Негативне ставлення до радянськох влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувались або спотворювались, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У цей час продовжується боротьба за збереження і розвиток української мови. Небувалу популярність у 20-ті роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український тетр на шлях європейських пошуків пових засобів виразності. Тут були поставлені п ‘єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло». Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф». Розвиток живопису в Україні у пореволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій та напрямів. Помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, В. Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, М. Самокиша. Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капелв під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з’явилась в Києві та Харкові. Проходив процес жанрового збагачення музики.

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилась повною перемогою Сталіна та його прихильників. Встановилась тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Прославлення міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цекзура, перервані контакти з діячами культури унших країн, в тому числі й українськими емігрантами. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувались на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради в Києві. Гонінням підалася і церква, були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператови здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

1960-1980-і роки зовні виглядають  стабільним часом радянської  історії, але і вони пронизані  глибокими протиріччями. Атмосфера  кінця 50-х років привела до  формування цілого покоління так званих «шестидесятників» - вчених, письменників, художників, які відзначались непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, ідеалів свободи. Поступово, ле суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси відобразила література. З одного боку у художній прозі стали утверджуватись аналітичність, співвідношення морального і духовного. (О. Гончар, П. Загребельний, Ю. Збанацький). У той же час творчість жорстоко регламентувалась, зазнавши цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку в офіційній критиці. Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль ХІХ ст., переважна зображувальність над виразністю. Продовжували свою творчість О. Шовкуненко, Т. Яблоцька, М. Дегерус, В. Касьян. Традиційно значними є досягнення української музики. З’явились нові опери, балети та симфонії. (Г. Майборода, Б. Лятошинський). Світове значення отримала національна школа вокального мистецтва. Осрбливого розвитку у цей час досяг український кінематограф. Його вершини – фільми Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ».