Шпаргалка по " Історія України"

У 1990 – 1991 р. виникає 8 нових політичних партій, зокрема Українська республіканська, демократична, ліберальна, селянсько-демократична партія, Партія зелених. Все ж, найчисельнішою залишалася Комуністична партія України, однак її керівництво було розгублене, а члени партії стали масово виходити з її лав.

Процес утворення нових політичних партій і рухів в Україні продовжується  і на цей час. На початку 2006 р. в Україні було більше 120 партій (за неофіційними даними – 127). Це партії різних спрямувань – від релігійних до екологічних, від авторитарних до демократичних, від крайніх лівих до крайніх правих. Сучасні політичні партії України в цілому не виходять за рамки існуючих світових політичних концепцій: комунізм, соціал-демократія, лібералізм і консерватизм. Відбулося більш чітке структурування партій: ультраліві–ліві–лівоцентристи–центр–правоцентристи–ультраправі.

Дещо новий розклад сил сформувався  в Україні після парламентських виборів 31 березня 2002 р.: зросла кількість  прихильників КПУ та опозиційних сил. Одночасно консолідувалися й провладні партії.

Парламентські вибори 2006 р. визначили  новий політичний розклад в Україні: парламентську більшість склали «Партія регіонів», КПУ та СПУ, до парламенту також ввійшли «Блок Ю.Тимошенко» та «Наша Україна».

На сучасному етапі йде процес формування нової парламентської більшості та коаліційного уряду (кінець листопаду - грудень 2007 р.).

Становлення багатопартійності активізувало діяльність громадських організацій  в Україні (на сучасному етапі їх існує більше 500): професійні союзи, Український союз промисловців і підприємців, Союз офіцерів України, Союз солдатських матерів, Червоний Хрест, Київський слов’янський університет; Спілка українських студентів, молодіжне об’єднання “Січ”, скаутська організація “Пласт” (система освіти України на сьогодні охоплює понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчається майже 15 млн. учнів та студентів, у ній зайнято понад 2 млн. фахівців).

Процес формування багатопартійності  є незавершеним. Українські політичні партії не відображають інтереси всього населення, їх програми за винятком деяких питань багато в чому схожі. Пропорційна система виборів до органів влади змушує партії активізувати свою роботу серед населення та враховувати політичну ситуацію в Україні, яка вимагає зменшення чисельності партій, об’єднання їх у більш потужні об’єднання.

65. Проаналізувати проблеми реформування економіки України у період незалежності.

Перетворення у суспільстві  і державі почалися при низькому рівні політичної і економічної культури мислення та складному становищі в економіці.

Стартові економічні показники  України у 1990 р. були досить високими. Доля України у загальносоюзному виробництві складала: у виробництві  вугілля – 23,5 %, чавуну – 40,8 %, сталі  – 34,5 %, залізної руди – 44,5 %, цукру – 54,4 %, м’яса – 21,3 %, масла – 25,5 %, олії – 32,8 %. Однак вже перебудова показала об’єктивні труднощі реформування економіки України: більше 60 % її становила важка промисловість, оборонні галузі охоплювали 2/3 наукового потенціалу і 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Таке становище у н/г зумовило слабші стартові можливості України порівняно з іншими республіками. Недосконала організація державної влади ускладнила на перших порах державотворчий процес та реформування економіки.

Першочерговим завданням для творення національної економіки був перехід  від командної до ринкової економіки. У силу обставин Україна виявилась  втягнутою у ринкові відносини  за російським зразком: у січні 1992 р. уряд Є.Гайдара за концепцією “шокової терапії” зняв державний контроль над ціноутворенням. Регулювати ціни, зростання інфляції, створення ринкових структур українські уряди не змогли. Стара система господарювання була підірвана, а нова ще не створена. 1992-1994 рр. стали для економіки України найбільш скрутними. Спад виробництва в Україні у 1994 р. досяг 27,7 %. Виробництво товарів народного споживання зменшилось на третину. Місцевий ринок заполонили неякісні імпортні товари.

Урядова політика мала на меті досягти фінансової стабілізації і вже після цього розпочинати реформи. Загальмувати інфляційні процеси уряд Ю.Звягільського зміг у липні 1994 р. (2,1 %, найменше за останні три роки) завдяки відстроченню бюджетних виплат. За шість місяців 1994 р. спад виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36 %; у паливній промисловості – на 35,6 %; у чорній металургії – на 34,8 %; у легкій промисловості – на 50,7 %. Тіньовий сектор економіки України наприкінці 1994 р. становив 60 %.

Купівельна спроможність населення протягом 1991-1994 рр. фактично знизилася у 5 разів. Основна маса населення опинилася за межею бідності (у 1992 р. майже 64 %), зник “середній клас”, зросла кількість багатих (10 %). Особливо великих розмірів люмпенізація населення досягла у Донбасі (80 % працюючих займаються важкою фізичною працею). Розширення ринкових відносин не розв’язувало соціальні проблеми.

Метою урядової економічної політики з 1994 р. проголошувалось прискорене реформування як основний засіб виходу з економічної кризи. З 1995 р. у владних колах почалося корегування реформ, пошук власної української моделі ринкового трансформування економіки. Її основними напрямками у 1997 р. Президент України Л.Кучма визначив: прискорення приватизації, лібералізація податкової політики, інтенсифікація аграрного сектора, пріоритетність соціальної політики тощо. Нові пріоритети економічного та соціального розвитку України на 2000 – 2004 рр. Президент визначив у лютому 2000 р. (у Посланні до ВР): визначення шляхів виведення економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

У другій половині 90-х років відновлюються  втрачені зв’язки з Росією та іншими державами СНД, стабілізуються ціни, розвивається мале підприємництво, ліквідується товарний дефіцит.

Позитивними тенденціями і процесами  у національній економіці є формування фінансової, податкової, митної, банківської  та інших систем. Деяких успіхів  досягли процеси приватизації і створення корпоративного та приватного сектора в економіці. На поч. 2001 р. понад 70 % загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Процесові валютної стабілізації сприяла проведена у 1996 р. грошова реформа.

Негативними тенденціями економічного розвитку протягом останнього десятиріччя є обвальний розрив економічних зв’язків з колишніми радянськими республіками і, особливо з Росією, непродумана податкова і митна політика (60 % економіки перебуває у тіні, процвітає корупція), безпідставні позики валютних коштів у МВФ і Всесвітнього банку, неконтрольовані державою риси “хижацького” капіталізму (масова спекуляція, надмірна роль посередницьких структур, вивезення за кордон сировини, беззаконні валютні перекази у офшорні зони), “службовий” характер бізнесу. У результаті об’єктивних і суб’єктивних упущень більшість галузей промисловості знаходяться у кризовому стані: харчова, цукрова, масложирова. Легкій промисловості загрожує повний крах. Скандальний характер має приватизація (наприклад, у 1995 р. замість запланованих 8 тис. великих і середніх підприємств на аукціон виставили всього 945; тепер усі великі об’єкти в основному приватизовано, а деякі – наприклад, „Криворіжсталь” – приватизовано вдруге). Криза у виробництві посилила нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів – Волинська, Закарпатська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька області відстають в індустріальному розвитку.

Реформи у сільському господарстві (розпочалися із Закону “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р.) привели до руйнування старих виробничих відносин на селі. Однак нові відносини недосконалі: фермерські господарства не змогли перетворитися у міцного товаровиробника (мають у середньому по 26 га землі при необхідних 200), а колгоспи були реорганізовані згідно з законом 1999 р. Загалом на селі завершився перший етап земельної реформи – роздержавлення землі і передача її у власність юридичних осіб. Головним завданням другого етапу реформи, який триває нині, є формування реального власника на землю (Земельний кодекс 2001 р. передав у власність громадян земельні ділянки /паї, розміром ≈5 га/) і перетворення землі на товар (з 2008 р. планується дозволити купівлю і продаж землі в Україні). У зв’язку з загальним економічним становищем у державі селянські господарства залишаються малорентабельними.

Відсутність чіткої програми радикальних економічних змін в  уряді (за 10 років змінилися 10 урядових кабінетів), провали фінансово-кредитної  політики, недоліки в управлінні економікою залишають соціально-економічне становище в Україні у надзвичайно незадовільному стані. Незважаючи на різні спроби реформування, економічну кризу в Україні подолати до кінця не вдалося.

Для соціально-економічного розвитку України характерні прорахунки у розробці економічної стратегії і тактики, відсутня глибока політика трансформаційного етапу. Разом з ідеєю комунізму був відкинутий важливий компонент соціальних досягнень.

66. Визначити основні напрямки зовнішньої політики України на сучасному етапі.

На утвердження і розвиток незалежності України спрямована і її зовнішня політика. Завданням України на міжнародній арені є перетворення її на повноцінного суб’єкта міжнародних відносин. Демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс України визначила Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 р.

Розробка та апробація зовнішньополітичного курсу України пройшла декілька етапів:

І. 1991-1994 рр. – на основі принципу “балансу інтересів”, але з перевагою швидкої  інтеграції у європейські структури (Концепцію зовнішньої політики України ВР затвердила 2 липня 1993 р. – “Основні напрями зовнішньої політики України”);

ІІ. 1994-2002 рр. – основними принципами зовнішньополітичного курсу вважалися  виваженість, прагматизм, раціональність, основою зовнішьнополітичної моделі – концепція “мосту між Заходом і Сходом”;

ІІІ. З 2002 р. – пріоритетними напрямками зовнішньої політики є інтеграція до НАТО і європейських структур (травень 2002 р. – рішення РНБОУ, серпень – промова Президента Л.Кучми “Європейський вибір”).

Характерною рисою зовнішньої політики України є її багатовекторність. Перші кроки у напрямку європейської інтеграції Україна зробила у 1992 р., підписавши Заключний акт Гельсингської Наради з безпеки і співробітництва у Європі. У 1995 р. стала членом Ради Європи (міжурядова організація з метою сприяння інтеграційним процесам у області прав людини), у 1999 р. обрана до складу Ради Безпеки ООН.

Роль України як регіонального  лідера визнана в таких організаціях, як ОБСЄ, СНД, Центрально-Європейські  ініціативи. У червні 1998 р. за ініціативою України була утворена нова міжнародна Організація Чорноморського економічного співробітництва. Співробітництво з країнами Причорноморського басейну свідчить про південний вектор української зовнішньої політики.

Історичне значення мала нормалізація відносин з Польщею та Росією. 21 травня 1997 р. президент Польщі А.Квасневський і президент України Л.Кучма підписали спільну заяву “До порозуміння і єднання”, спрямовану на подолання складної історичної спадщини. 30 травня 1997 р. був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською федерацією та 3 домовленості щодо розділу Чорноморського флоту (флот та інфраструктури були поділені пополам, але Росія викупила непотрібні Україні кораблі). Була також розроблена та затверджена (26 лютого – 1 березня 1998) Програма економічного співробітництва між Україною та Росією на 1998-2007 рр. У березні 1999 р. Україна вступила у члени Міжпарламентської асамблеї (МПА) СНД.

Іншим важливим вектором зовнішньої політики України є партнерські відносини з НАТО та США. Вона бере участь у здійсненні програми “Партнерство заради миру” (1994 р.), 9 липня 1997 р. підписала в Мадриді Хартію про особливі відносини між Україною та НАТО. Питання про можливість вступу України в НАТО обговорювалось на листопадовому саміті країн-членів НАТО у Празі (2002 р.). У 2005 р. Україна розпочала Інтенсифікований діалог з НАТО, який пропонується країнам, зацікавленим у членстві в Північноатлантичному альянсі. Однак у 2006 р. уряд заявив про неготовність країни у цілому до членства в Альянсі, що загальмувало переговорний процес, однак співробітництво України з НАТО розвивається за багатьма напрямками.

Україна добровільно відмовилася  від ядерної зброї (1996). Вона бере активну участь у акціях, спрямованих на припинення воєнних конфліктів, виконує миротворчу місію під егідою ООН (на Балканах, у Сьєрра-Леоне та інших країнах).

Основними зовнішньополітичними завданнями України на сучасному етапі є подальша економізація зовнішньої політики України і перетворення її на рівноправного партнера міжнародних відносин. Україна зацікавлена у вступі в ЄС, розвитку відносин з НАТО та інших пріоритетних напрямків.