Шпаргалка по " Історія України"

24 листопада 2007 р. Україна розпочала  відзначати 75-ті роковини вшанування  пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., які будуть продовжуватися і у 2008 р.

47. Проаналізувати процес утвердження тоталітарного режиму в Радянській Україні, визначити характер та масштаби масових репресій кінця 1920-1930-х років.

Надзвичайні методи вирішення економічних проблем у СРСР у кінці 20-х – в 30-х рр. визначили сутність політичних і культурних процесів в СРСР – зміцнення державної влади і встановлення тоталітарного режиму (вперше слово “тоталітаризм” було вжите у 1929 р. у газеті “Таймс”). Основою тоталітарного режиму стала ідеологія сталінізму, змістом – контроль суспільного життя, характерними рисами: згортання принципів демократії, встановлення однопартійності (монополія на владу ВКП(б)), нагнітання атмосфери страху й істерії, посилення репресивної політики і послідовне знищення цілих соціальних прошарків (“куркулів”).

Форсований перехід від багатопартійності  до тоталітарного однопартійного режиму більшовики почали в перші роки існування  УСРР: 1920-21 рр. відбулися судові процеси над меншовиками й українськими есерами у Києві, у березні 1925 р. саморозпустилася УКП.

У 1921 – 1922 рр. КП(б)У розпочала активну  боротьбу із “просвітянством”. В урядовій газеті “Вісті ВУЦВК УСРР” появилося  тлумачення цього поняття: “Що таке просвітництво? Це, передусім, особливий  стан так званого “свідомого українця”, що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці-Україні і не визнає нічого в світі, що не є суто українським національним”. Спочатку державні органи провели перереєстрацію всіх статутів товариств “Просвіти”, влада вимагала від них керуватися у своїй роботі класовим, а не національним принципом. У 1929 – 1930 рр. просвіти були закриті.

Восени 1922 р. з України за кордон та на Північ було вислано 70 викладачів ВНЗ та професорів. У таємному циркулярі  ДПУ до переліку “ворожих” груп і організацій в Україні ввійшло близько 20 категорій населення.

Українізація створила серйозну загрозу  контролю Москви над УРСР. З кінця 20-х років після розгрому “ухилів” і “опозицій” та укріплення своїх  позицій в партії Й.Сталін різко змінив внутрішньопартійний курс (1929 р.): індустріалізація, колективізація, культурна революція.

Почалося переслідування інтелігенції: травень – липень 1928 р. “шахтинська  справа” у Москві над 53 спеціалістами  вугільної промисловості Донбасу (антирадянська, шкідницька діяльність).

У 1928 р. Сталін висунув тезу про  загострення класової боротьби в  міру досягнення успіхів у соціалістичному  будівництві. Так обґрунтовувалася практика формування тоталітарно-репресивного режиму.

В Україні загострення класової боротьби мало національний характер. У березні 1930 р. відкрився процес СВУ – Спілка визволення України (45 осіб, колишні діячі УНР (С.Єфремов, Мих. Слабченко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська). Вони одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу “виявився” зв’язок  СВУ з УАПЦ (утворена у липні 1918 р.). Більшовицька влада почала переслідувати церкву ще раніше. У жовтні 1927 р. митрополита В.Зіньківського було усунуто від керівництва УАПЦ (“петлюрівське минуле автокефалістів”, “атеїзм більшості автокефального духовенства”, використання “Спілкою визволення України” автокефальної церкви як “знаряддя антирадянського впливу на широкі маси населення для ведення підпільної роботи”). Протягом 1926 – 1929 рр. в Україні було заарештовано п’ять ієрархів УАПЦ. “Надзвичайний собор” УАПЦ у січні 1929 р. ухвалив резолюцію про зв’язок УАПЦ з “СВУ”, про контрреволюційність УАПЦ і про її “самоліквідацію. У 1930 – 1934 рр. було заарештовано 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 зникли без суду і слідства. Масові репресії торкнулися і рядових священників: у 1931 р. залишилося 200 священників (у 1927 р. – 10 тис. священників), а на початку 40-х років – кілька осіб.

У лютому 1931 р. почались нові арешти –  Український національний центр /УНЦ/ (керівники М.Грушевський та Всеволод Голубович).

Наступними жертвами репресій стали  представники суспільних наук: російські вчені Платонов і Тарле, українські марксистські історики на чолі з Матвієм Яворським.

З 1933 р. почалися багаторічні і періодичні чистки КП(б)У. З червня 1932 р. по травень 1933 р. партія зменшилась майже удвічі – з 520 до 285 тис. чол.

Самогубство у 1933 р. М.Хвильового (13 травня) і М.Скрипника (7 липня) завершили  десятирічний період “українізації”. Формально кінець їй поклав листопадовий (1934) пленум ЦК ВКП(б).

Репресії в СРСР з 1934 р. мали загальнодержавний  характер і були спрямовані як проти  великих діячів партії і держави (Г.Зінов’єва, Л.Каменєва – 1936, Г.П’ятакова  – 1937, М.Бухаріна, О.Рикова, Х.Раковського  та ін. – 1938), так і широких мас населення (письменники, військові, звичайні обивателі).

За підрахунками М.Маскудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в  УСРР від репресій у 1927 – 1938 рр. становили  щонайменше 4,4 млн. чол. (десята частина від всієї кількості українців у СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині).

Підсумок суспільного  розвитку наприкінці 30-х рр. підвела  Конституція 1937 р. (мала всенародний  характер, участь в її обговоренні  взяли 13,5 млн. чол.), яка закріпила  перемогу соціалізму і керівну роль у суспільстві і державі ВКП(б).

Отже, 30-ті роки в Україні характеризуються встановленням тоталітарного режиму, масовими репресіями, які охопили усі верстви населення. Репресії в Україні розпочалися раніше, ніж в інших республіках СРСР та мали національний характер. Їх реалізація деформувала ідею “будівництва соціалізму в СРСР”.

48. Висвітлити становище західноукраїнських земель у 1920-1930-х роках та проаналізувати офіційну політику Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Західноукраїнські землі після завершення Першої світової війни були розділені між Польщею (Східна Галичина), Румунією (Північна Буковина та Бессарабія) і Чехословаччиною (Закарпаття). У складі цих держав вони перебували на становищі напівколоній (понад 80 % їх мешканців займалося с/г, економіка краю служила ринком збуту товарів, джерелом дешевої сировини й робочої сили) і зазнавали політичної, економічної і національної дискримінації. У цілому тут проживало від 5,5 до 7 млн. українців.

Колоніальна політика Польщі щодо українців (за даними 1931 р. – 5,6 млн. чол.) позначалася в усіх галузях: стримувався промисловий розвиток краю, українські робітники зазнавали утисків у оплаті праці (30-50 %), кращі землі отримували польські колоністи-осадники (близько 200 тис. польських осадників); українська мова заборонялася, були ліквідовані українські школи (у Польщі й Румунії слова “Україна” і “українець” були заборонені – “русини”, “Східна Малопольща”, галицький сейм був розпущений). Зменшується чисельність студентства, і взагалі інтелігенції (до війни український селянин-середняк міг відправити до гімназії 1-2 синів, а після війни – 1-го могло відправити третє-четверте господарство (чисельність укр. студентів у Празі, Берліні, Варшаві зменшується).

Румунський окупаційний режим був більш жорстоким, ніж у Польщі (з 1918 до 1928 р. діяв воєнний стан). За офіц. статистикою кількість українців становила 582 тис., або 3 % населення, українські демографи говорять про 1 млн. чол. Основним районом проживання українців була Буковина, менше проживало у Бессарабії біля Хотина і Аккерману. У промисловості в основному розвивалися кустарні галузі (7,9 % населення станом на 1930 р. було зайнято у текстильній і харчовій промисловості), окупанти демонтували і вивезли до Румунії обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. Економічна криза, яка поч. у 1928 р., гостро відбилася на економіці цього регіону (кількість безробітних досягла 50 тис. чол., на Закарпатті – 100 тис.). Укр. населення (за даними 1920 р. – 790 тис.) зазнавало націонал. гноблення і насильницької румунізації.

Українське населення у складі Чехословаччини (1921 р. – 455 тис., 1930 р. – 549 тис. чол. або 3,8 % населення Чехословаччини) не відчувало такої дискримінації, як в Польщі чи Румунії – центральний уряд намагався вкладати в економіку краю більше грошей, ніж отримував назад. Однак цих інвестицій не вистачало для кардинальних зрушень в економіці краю і він залишався аграрно-сировинним придатком (за весь міжвоєнний період 85 тис. місцевих дрібних господарств одержали 35 тис. га землі). Освітня і культурна політика Чеської республіки сприяла збільшенню загальноосвітніх закладів, мова викладання у школах залежала від вибору місцевих жителів. Такий лібералізм сприяв діяльності культ.-просвітніх товариств (“Просвіта”, “Асоціація укр. учителів”), кооперативів, молодіжних організацій (“Пласт”) і політичних партій (у 30-х рр. у Закарпатті існувало ≈30 партій). Чехізація у Закарпатті була порівняно м’якою. Чехословаччина дала притулок і фінансову підтримку кільком українським ВНЗ: Українському вільному університету (1921 р.), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923 – 1933 рр.), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922 – 1935 рр.).

Більшість населення західноукраїнських земель становили селяни (малоземельні, безкінні та однокінні). Аграрні реформи урядів Пол., Чехословаччини й Румунії не вирішили проблеми аграрного перенаселення й малоземелля, а часом і загострили їх. Багато сімей намагалося покращити своє становище, емігруючи за океан – до США, Канади, Австралії, Бразилії.

49. Дати оцінку діяльності основних політичних формувань у західноукраїнських землях у 1920-1930-х роках.

Виразниками інтересів різних верств населення на західноукраїнських землях були політичні партії. Найбільш добре організовані і багаточисельні партії діяли у 1920-30-х роках у Східній Галичині (понад 20 українських партій – на сер. 20-х рр.). Найбільшим авторитетом користувалися:

Укр. народно-демократичне об’єднання (УНДО, 1925 р., ліберальна партія, її мета – конституційна демократія та незалежність України, лідер – Д.Левицький, а з 1935 р. – Василь Мудрий),

УСРП (Укр. соціал-радикальна партія, 1926 р., соціалістична партія, лідер Лев Бачинський, з 1931 р. – Іван Макух. У 1931 р. радикали вступили до ІІ Соціалістичного Інтернаціоналу. Вони були в опозиції до націонал-демократів, мали власний клуб у сеймі, власні молодіжну і жіночу організації),

західноукраїнські комуністи.

УНДО не стало новою  політичною силою, мало ту саму програму й тих же лідерів, що й до війни, але не мало фіксованого членства і членських обов’язків, хоча партійна дисципліна існувала. У 1928 р. УНДО взяло участь у виборах, провело 23 депутати до сейму (нижчої палати) і 8 – до сенату (вищої палати). УНДО діяло лише в Галичині. Найбільшою заслугою центристських партій був розвиток мережі українських громадських організацій. Під впливом УНДО перебували “Просвіта” (у 1925 р. налічувала 11 тис. чол. та підтримувало діяльність хат-читалень або ще 121 тис. чол.), товариство “Рідна школа” (розбудовувало мережу приватних українських шкіл (у 1926 – 1927 рр. вона нараховувала 23 початкових і 10 середніх шкіл), “Союз українок”. Великий успіхів досяг кооперативний рух, який у 1937 р. об’єднував 3,5 тис. кооперативів з загальною кількістю 660 тис. чол. Найбільші з них – “Маслосоюз” (експортував масло й інші продукти по всій Європі), “Центробанк”, “Народна торгівля” – мали свої організації по всій Галичині. Завдяки їх  діяльності економічний стан українського селянства у 30-х роках став повільно покращуватися (роботу в них знаходив кожний сьомий – восьмий інтелігент).

Комуністи отримали підтримку західноукраїнського населення, яке виступало проти Версальської системи, а комуністи – за світову революцію. Різні течії, з 1923 р. зветься КПЗУ, має автономний статус у складі польської компартії. Лідери – Й.Крілик, Р.Кузьма. Програма – проти соціальних та національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Мала авторитет у період “українізації” в УРСР, з 1933 р. її авторитет падає. У 1938 р. Комінтерн розпустив Компартію Польщі та КПЗУ.

Безперспективність спроб парламентським шляхом захистити право українців  на самовизначення, крах комуністичних  ілюзій підштовхнули частину західних українців до створення націоналістичних організацій (1921 р., Українська військова організація (військ.-патріотична організація на чолі з Є.Коновальцем; за незалежну Україну і звільнення українських земель воєнними засобами).

У 1929 р. на базі УВО утворилася Організація Українських Націоналістів (ОУН). Очолив її Є.Коновалець, основним ідеологом довгий час був Д.Донцов (теоретик українського інтегрального націоналізму), який проголошував націю абсолютною цінністю, а незалежну Україну – найвищою ціллю, для досягнення якої допустимі любі засоби (“українці для України”). Невід’ємною частиною ідеології Д.Донцова було поняття “творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил” – група людей мала сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі і мобілізувати народ для боротьби за цю ідею. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник з необмеженою владою (ідеологія Донцова була близькою до фашистської – вихваляла “сильну людину”, “ініціативну меншість”, “вождівський принцип”. Донцов у молоді роки пройшов добру школу соціалістичного руху, а джерелом натхнення слугували теорії Ф.Ніцше, О.Шпенглера, Жоржа Сореля та ін.).

Ідеї Донцова отримали широкий  відгук у суспільстві і, особливо серед молоді. Основним постачальником революційних кадрів були університети: на початку 30-х років провід націоналістичного руху складався майже виключно із студентства. Його центром у Львові служив студентський гуртожиток, який утримувався на гроші легальних українських громадських організацій – так званий Академічний дім.

Програмною метою ОУН  було створення самостійної української  держави, вигнання польських і радянських (СРСР) окупантів. Тактика – терористичні акти проти польських чиновників та політичних діячів разом з діями польської влади мали довести український народ до стану постійного революційного кипіння. У слушний момент народ мав взятися за зброю. Своїми діями націоналістичні організації призвели до посилення терору (влітку – восени 1930 р. ОУН провела масові підпали фільварків польських землевласників у Галичині, а польська поліція і військо у відповідь провели “пацифікацію”, 15 червня 1934 р. – вбито міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, а 18 липня було створено концтабір для політв’язнів, 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншин). Після вбивства Пєрацького поліція заарештувала все середовище Академічного дому (зрадництво, за винятком С.Бандери та ін., їх засудили у Варшаві у листопаді 1935 – січні 1936 р. до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення).