Шпаргалка по " Історія України"

56. Визначити суть соціально-економічних і політичних процесів в Україні у 1945 – 1953 рр.

Одним з важливих завдань у повоєнний період (1945 – 1953 рр.) в Україні стала відбудова народного господарства. Розпочалася вона відразу після визволення від фашистських окупантів і її особливістю стала опора на внутрішні ресурси та допомога СРСР.

Основу відбудовчої  стратегії становили пріоритетний розвиток важкої промисловості і  нещадна експлуатація сільського господарства (довоєнна модель розвитку н/г.). Основні  напрямки відбудовчої діяльності в  Україні визначив ухвал. у серпні 1946 р. ІУ п’ятирічний план (1946-1950 рр.): першочергова відбудова і розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту (металургійних заводів, вугільної промисловості, Дніпрогесу, будівництво газопроводу Дашава-Київ).

Відбудоване народне господарство України було за короткий термін (ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу). Через три місяці після звільнення шахти Донбасу давали уже 18 % довоєнного видобутку. Восени 1945 р. ХТЗ випустив 1-ий післявоєнний трактор; машинобудівна промисловість України досягла 44 % довоєнного рівня. Загалом у 1946 р. підприємства великої промисловості виробляли 34 % довоєнної продукції. До кінця 1950 р. відбудову важкої промисловості було практично завершено і за обсягом валової продукції промисловості за офіційними даними було перевищено рівень 1940 р. на 15 % (на Заході процес відбудови йшов значно швидше – у Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 р., у 1951 р. його перевищено на 31 %, у Франції – 1948, а у Італії – 1950 р.).

Стратегічним завданням відбудови  сільського господарства стало відновлення  колгоспів (основний постачальник продовольства  державі). На кінець 1945 р. в Україні  було відновлено 93 % колгоспів. Відбудова  сільського господарства дозволила  уже в 1947 р. скасувати карткову систему. Оздоровлюючий ефект на повоєнну радянську економіку справила й грошова реформа 1947 р. (селяни програли від неї, здійснюючи обмін грошей у розрахунку 1:10).

Однак найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Він мав штучний характер: через руйнування с/г війною та посуху 1946 р. валовий збір зерна не досяг навіть рівня 1921 р. А зерно, яке було в Україні, вивозилось у Південно-Східну Європу – 1,7 млн. тонн (значну частину безкоштовно). Внаслідок цього Україна втратила близько 1 млн. чол. Голод охопив не лише село, а й промислові міста Сходу і Півдня (державні поставки змушені були виконувати навіть підсобні господарства заводів).

Суспільно-політичне  життя повоєнного десятиріччя характеризується посиленням репресій і терору, з допомогою яких влада намагалася боротися з викликаними Перемогою у Другій світовій війні ліберальними тенденціями та прозахідними настроями (суспільство очікувало від влади значних поступок: припинення масового терору, ліквідації колгоспної системи, пом’якшення цензури). Одразу ж після звільнення території від фашистів в Україні відбулися масові суди і покарання німецьких військовополонених, які виконували адміністративні функції під час окупації та місцевих мешканців-колабораціоністів. Всього було засуджено 300 тис. чол. У пресі та на загальних зборах у наукових і культурних організаціях розпочалася “критика” й “самокритика” української інтелігенції (звинувачувалась в українському націоналізмові – ідеалізація національного минулого, відхиленні від марксизму, захопленні Заходом). Протягом 1946-1947 рр. було арештовано близько 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури. Нова хвиля ідеологічних атак на українську інтелігенцію розпочалась у 1951 р. (після Днів української культури у Москві – 15-25 червня 1951р. → були розкритиковані О.Корнійчук і В.Василевська за лібрето до опери “Богдан Хмельницький”, В.Сосюра за вірш “Любіть Україну”).

Зворотною стороною боротьби з західним космополітизмом і “буржуазним націоналізмом” став розквіт у повоєнні роки офіційного російського шовінізму (російські, а не західні вчені винайшли радіо, електрику, трансформатор, літак, парашут). Іншим негативним явищем була “лисенківщина”: уродженець України, агробіолог Т.Лисенко пообіцяв створити за короткий час надлишки сільськогосподарської продукції з допомогою власної методики виведення нових рослин і тваринних порід (у результаті було розгромлено багато наукових шкіл). В Україні були позбавлені роботи київські і харківські генетики М.Гришко, С.Гершензон, І.Поляков. Було заборонено і генетику. Переслідування радянської інтелігенції мало також антисемітський характер.

Ці кампанії сприяли консервації  радянського політичного режиму і стабілізації командно-адміністративної системи. Морально-політична ситуація на Україні після війни визначалася, як і по всій країні, дальшим посиленням культу особи Сталіна.

У Західній Україні продовжувалась політика радянізації. Процес відбудови  н/г і суспільного життя тут  проходив значно складніше, ніж на сході республіки.

Союзні і республіканські  органи прийняли низку постанов про  розвиток народного господарства західних областей, перетворення Львова на індустріальний центр. Швидкими темпами розвивалися  нафтова, газова, вугільна промисловість. У 1948 р. завершилося будівництво найбільшого на той час у СРСР і в Європі магістрального газопроводу Дашава-Київ. У 1950 р. було відкрито найбільше в Прикарпатті Долинське нафтове родовище. Інтенсивно розвивалися нові галузі: машинобудування, приладобування, металообробка, лісохімічне виробництво (до 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло на 230 % і складало 10 % промислового виробництва республіки). Кваліфіковані робітники й інженерні кадри приїжджали з Росії і Східної України, що вело до часткової русифікації західноукраїнських міст.

Масова колективізація розгорнулася у Західній Україні аж наприкінці 1948 р. і завершилася в основному  у 1950-1951 рр. Зволікання з масовою  колективізацією було викликане  опором місцевого населення. Найповільніше колективізація відбувалася у Львівській, Станіславській та Тернопільській областях.

Населення Західної України у цілому вороже ставилося до сталінського режиму і вело боротьбу проти нього. Її очолювали  Українська повстанська армія та греко-католицька церква. У др. половині 1945 р. УПА переформувала свої великі підрозділи (400-500 чол.) у дрібніші й дислокувала їх у лісових масивах. У сільській місцевості було розбудовано широку мережу підпільних боївок (10-15 чол.) Радянські війська могли контролювати лише міста, залізниці та важливі стратегічні центри. За офіційними даними у 1944-1945 рр. повстанці та члени націоналістичного підпілля здійснили 14,5 тис. диверсійних і терористичних актів, у результаті яких загинуло не менше 30 тис. чол. (з них майже 4 тис. представників органів влади). Повстанський рух користувався широкою підтримкою місцевого населення.

У 1946 р. повстанці зазнали значних  втрат (до 40 %) і у червні вирішили перейти у підпілля (1946-1949). Підірвало  сили повстанського руху завершення у Західній Україні на поч. 1950-х років масової колективізації. 5 березня 1950 р. у сутичці з частинами НКВС загинув головнокомандувач УПА Р.Шухевич. Збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до травня 1954 р.

На зміцнення радянської влади у західноукраїнських землях була спрямована ліквідація греко-католицької церкви. Під впливом НКВС церковні діячі на Львівському соборі 8-10 березня 1946 р. ухвалили рішення про скасування Брестської унії 1596 р. і возз’єднання УГКЦ з РПЦ. Влада закривала греко-католицькі храми і репресовувала священників.

Отже, народне господарство України  було відбудоване у короткий термін (західноукраїнські землі за декілька років повторили всі соціалістичні  реформи Східної України). Суспільно-політичний розвиток України 1945 – 1953 рр. характеризувався посиленням тоталітарного режиму. У Західній Україні протягом десятиріччя продовжувалася громадянська війна.

57. Дати оцінку суспільно-політичного розвитку УРСР в умовах десталінізації радянського суспільства 1953 – 1964 рр.

Період другої половини 50 – першої половини 60-х рр. в історії СРСР і України характеризується певною демократизацією (лібералізацією) суспільно-політичного  життя. Перші кроки на шляху демократизації СРСР було зроблено після смерті Й.Сталіна (помер 5 березня 1953 р.): навесні 1953 р. – Г.М.Маленковим та ін. членами колективного керівництва, а з вересня 1953 р. – М.С.Хрущовим.

Суть демократичних змін полягала у десталінізації суспільного життя. На її першому етапі (1953 – 1955 рр.) в  Україні розпочалася реабілітація жертв сталінських репресій, було припинено кампанії проти націоналізму, уповільнено процес русифікації, розширено права республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О.Кириченко, другим секретарем – М.Підгорний. У 1954 р. в Україні і СРСР урочисто відзначали 300-річчя Переяславської угоди між Україною та Росією. У цьому ж році відбулась передача Кримської області від Російської Федерації Україні.

Другий етап десталінізації розпочався у 1956 р. – із засудженням культу Сталіна  на ХХ з’їзді КПРС виступив Перший секретар ЦК КПРС М.С.Хрущов. Він охарактеризував сутність культу особи Сталіна і його наслідки (його доповідь вперше була опублікована у 1989 р.). Сталінські репресії керівництво СРСР після з’їзду пояснювало “викривленням”, відходом від “ленінського курсу” – тому звільнений від цих викривлень соціалістичний лад мав довести свою історичну перевагу над капіталізмом. Після з’їзду послабшав тиск офіційної ідеології, що сприяло „відлизі” у культурному житті, але сутність радянського тоталітарного режиму не зазнала змін.

Були посмертно реабілітовані  В.Затонський, Є.Квірінг, С.Косіор, П.Постишев, Ю.Коцюбинський, маршали Радянського  Союзу В.Блюхер, М.Тухачевський, командарми І.Уборевич і Й.Якір. Було переглянуто  основні справи репресованих у повоєнний  період, амністовано німецьких військовополонених та дозволено їм повернутися до Німеччини (НДР). Амністію отримали більшість членів ОУН. та вояків УПА. До 1957 р. в Україну повернулися 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з діяльністю українських націоналістів.

Позитивні зміни відбулися в  українській історичній науці: у 1957 р. українські історики отримали дозвіл на випуск власного часопису – „Український історичний журнал”, незабаром були опубліковані перші томи „Української Радянської Енциклопедії” та „Історія міст і сіл Української РСР”. Молоде покоління заявило про себе в прозі, поезії, кінематографії.

У 1957 р. в Києві було створено комп’ютерний центр, який у 1962 р. було перетворено  в Інститут кібернетики Академії наук УРСР. У 1961 р. в Україні було одержано перші штучні алмази. Республіка залишалась центром науки у галузі електрозварювання, яку очолював академік Є.Патон. Українську школу біохіміків очолював академік О.Палладін. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність лікар-хірург М.Амосов. Українські вчені та інженери брали активну участь в розробці та запуску перших штучних супутників Землі та першого польоту людини в космос.

На жаль, розпочата критика культу особи мала абстрактний характер і не викривала суті командно-адміністративної системи. Це зумовило непослідовність і суперечливість політичних реформ. Перші ознаки повороту назад проявилися у публічних виступах Хрущова у 1957 р., коли він несподівано заговорив про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії й держави. Головним об’єктом критики в Україні з цього часу стали “буржуазний націоналізм” і “сіонізм”. Одним із проявів курсу згортання лібералізації стала форсована атеїстична кампанія (1957-1964 рр. – 1/2 церковних громад України залишалася без храмів, 2/3 монастирів перестали діяти. Останні роки перебування Хрущова при владі ознаменувалися боротьбою з інтелігенцією. Переслідування інтелігенції й ігнорування прав людини зумовило появу опозиційно-дисидентського руху. Цей період увійшов в історію під назвою „відлиги”, епоха шістдесятників.

Основою суспільної свідомості у хрущовську добу була ідея побудови комунізму. Ця ідея лягла в основу третьої програми партії, ухваленої на ХХІІ з’їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). Будуючи комунізм, СРСР за двадцять років, за словами  Хрущова, дожене і пережене США за всіма показниками суспільного виробництва (Хрущов не розумів сутність НТР на Заході, який розвивав нові технології, у СРСР – рахували кількісно).

58. Проаналізувати соціально-економічний розвиток Радянської України другої половини 50 – першої половини 60-х рр.

Економічний розвиток країни у другій половині 50 – першій половині 60-х рр. також був непослідовним, однак багато в чому позитивним. Україна перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, була одним із найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні країни світу, за видобутком вугілля вийшла на 2-е місце у світі, а за виробництвом сталі – на 3-є. 1950-1965 рр. були найдинамічнішими для розвитку української промисловості – темпи приросту промислової продукції майже удвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 рр. Серйозний виклик Заходу зробили успіхи СРСР в освоєнні космосу (1-ий супутник – 1957, 1-ий космонавт –1961). Будівництво через українську територію нафтопроводу “Дружба” (1960-1964) стало частковою реалізацією планів інтеграції з соціалістичними країнами Центральної Європи.

Одночасно з цими успіхами поглиблювались і негативні тенденції у розвитку економіки, помітне відставання від капіталістичних країн Заходу. Ліквідувати частину цих проблем мала реформа управління н/г: з 1953 р. кількість всесоюзних міністерств зменшується, частина економічної влади передається республіканському керівництву; у 1957 р. запроваджується територіальний принцип управління через раднаргоспи, що створювались в економічних адміністративних районах (замість міністерств, 105 у СРСР, в Україні – 11). У 1957 р. їм були підвладні 97 % заводів республіки. Позитивним моментом реформи було наближення управлінських органів до виробництва, розширення регіональної самостійності, а негативним – відсутність єдиної науково-технічної політики в галузях. На поч. 60-х рр. почалося укрупнення раднаргоспів, також було утворено Українську (1960) та ВРНГ. Таким чином, знову посилився централізм.

Одним з важливих завдань для  н/г на поч. 50-х років було вирішення  продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ у с/г. Його розвитку М.Хрущов приділяв особливу увагу. Завдяки  пріоритетності у сер. 50-х рр. с/г вперше стало рентабельним. Валова продукція с/г за 1954-1958 рр. порівняно з поперед. п’ятирічкою зросла на 35,3 %. У цей час значно покращилася матеріально-технічна база с/г. Матеріальну зацікавленість колгоспників посилювали підвищенням закупівельних цін на с/г-продукцію та зниженням податків на особисте господарство. Позитивну роль відіграло також отримання колгоспниками паспортів.

Разом з тим в аграрній політиці втілювалися й волюнтаристичні, нереальні програми:

1) освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру (взяло участь біля 70 тис. юнаків і дівчат з України) – не мало наукового обґрунтування (високозбиткове) і не виправдало сподівання на збільшення виробництва зерна.