Шпаргалка по " Історія України"

2) “кукурудзяна” епопея охопила  всю територію СРСР, незважаючи  на придатність ґрунтів і кліматичні умови (в Україні 20 % посівних площ).

3) надпрограма у тваринництві (1957) – випередити США по виробництву  м’яса, масла і молока на  душу населення. Її результатом  було падіння у 1964 р. виробництва  тваринницької продукції до 92 % рівня  1958 р.

Підірвало колгоспні бюджети рішення 1958 р. про реорганізацію МТС і  продаж сільгосптехніки колгоспам (більше 100 тис. тракторів). Загальним  наслідком реформ у с/г стало  загострення продовольчої ситуації і закупівля у 1963 р. хліба за кордоном (вперше).

Однак позитивним аспектом економічної  політики М.Хрущова було посилення  її соціальної спрямованості: будівництво  житла (“хрущовки”), пенсійна реформа, відміна плати за навчання, підвищення життєвого рівня населення (зарплата, покращуються побутові умови).

Отже, хрущовський період мав велике значення для України: реформи М.С.Хрущова, незважаючи на їх суперечливість і  непослідовність, охопили майже  всі сторони суспільного життя. Однак їх наслідки не завжди були позитивними.

59. Визначити основні риси суспільно-політичного життя України в умовах посилення командно-адміністративної системи (1965 – 1985 рр.)

Період др. пол. 60 – перш. пол. 80-х  років або так звана “брежнєвська епоха” характеризується “стабілізацією”  політичного, економічного і суспільного  розвитку. Консервативний курс партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим зумовив завершення формування адміністративно-командної системи, реабілітацію сталінщини і формування культу особи Л.Брежнєва (трилогія “Мала земля”, “Відродження”, “Цілина”).

Відчутних змін у “брежнєвські”  часи зазнала національна політика. Перші роки правління Брежнєва супроводжувались посиленням автономного курсу українського керівництва. Першим секретарем ЦК КПУ  протягом 1963-1972 рр. був П.Шелест. Час його правління відзначився найвищим розквітом українського автономізму. Партійна верхівка України, підтримуючи лінію Москви, намагалася використовувати настрої суспільства у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Шелест, будучи непохитним комуністом, відверто захищав мовні і культурні права українців, домагався рівноправного, партнерського входження України в єдиний народногосподарський комплекс (“українізація” 20-х років). У 1970 р. у книзі “Україна наша Радянська” Шелест доводить самобутність України. Книга стала приводом для усунення Шелеста з посади: у травні 1972 р. “за ухилення від офіційної радянської національної політики” він був переведений до Москви без будь-яких офіційних пояснень.

Наступним першим секретарем ЦК КПУ  став В.Щербицький (1972-1989). Він був прихильником централізованого керівництва, мовної русифікації. За його правління республіка перетворилася у заповідник політичної та ідеологічної стагнації (застою). Наслідком викривлення національної політики партійного керівництва 70-80-х рр. стала втрата національної ідентифікації.

Посилення ідеологічного тиску на суспільство, переслідування інакодумства, ігнорування національних особливостей, порушення конституційних прав людини викликало значний спротив суспільства і, перш за все інтелігенції. У 60-70-ті рр. у радянському суспільстві утворився новий вид опозиційного руху – дисидентський. Основними проявами дисидентства були протести, листи-звернення до керівників держави, в судові інстанції, розвиток безцензурного друку (самвидав). Головними центрами дисидентської активності були Київ і Львів. Відкриті прояви інакодумства спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі.

У 1975 р. дисидентський рух набуває  правозахисного спрямування. У листопаді 1976 р. в Україні виникла громадська група сприяння виконанню Гельсингських угод про права людини, очолена письменником Миколою Руденком (прагнула діяти лише легально і підкреслювала, що не переслідує політичних цілей). Влада жорстоко розправилась з правозахисним рухом: 75 % українських дисидентів (І.Кандиба, В.Стус, Л.Плющ, І.Світличний та багато ін.) опинилися у в’язницях і таборах, частина була позбавлена радянського громадянства. На поч. 80-х рр. в Україні практично не було ідейної опозиції.

Новий етап в історії СРСР і України – побудову суспільства “розвинутого соціалізму” закріпила ІУ Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. Загальною рисою суспільного життя стали декларативність, партійний контроль КПРС над всіма сторонами суспільного життя (закріплювався ст. 6 Конституції). Сама ж партія переживала суперечливі тенденції: її ріст мав кількісний характер, вона все більше віддалялась від народу. Це сприяло поглибленню ідеологічної і суспільної кризи.

Отже, суспільно-політична  історія України др. полов. 60-х – перш. полов. 80-х рр. характеризується зміною періоду десталінізації посиленням сталінізму; спроби проведення економічних реформ завершились переходом економіки у стан стагнації. Непослідовною і суперечливою була й національна політика. Поступово УРСР (і Радянський Союз в цілому) втягувалися у тотальну соціально-економічну, політичну й ідеологічну кризу. СРСР все більше відставав від країн Заходу.

60. Проаналізувати соціально-економічний розвиток УРСР у 1965 – 1985 рр., обґрунтувати причини наростання застійних явищ.

Становище в економіці України  у сер. 1960-х років загострилося. Працівники ряду галузей, в тому числі  вугільної, хімічної, нафтопереробної, а також легкої і харчової, не справлялися з виробничими завданнями. Повільно вводилися нові потужності, зривалися плани будівельних робіт. Темпи технічного переоснащення виробництва істотно відставали, зокрема у вугільній промисловості. Значна частина техніки простоювала – виходили з ладу окремі вузли і деталі.

Командна система виявилася  нездатною розв’язати проблеми технічного переозброєння виробництва, поліпшення якості продукції. Інтеграція науки і виробництва залишалася надто складною проблемою – цінні нововведення, винаходи і раціоналізаторські пропозиції працівників часто не впроваджувалися.

Чергова спроба розв’язати важливі проблеми економіки припадає на середину 60-х років. На початку свого правління Брежнєв продовжив розпочатий Хрущовим курс реформ. Суперечливий характер мала модель нового механізму господарювання – економічна реформа О.Косигіна 1965 р.: 1) вона мала за мету розширити господарську самостійність підприємств, посилити економічні стимули до праці (дозволялось коригувати на місцях 5-річний план); 2) реформа посилювала позиції центральних відомств (ліквідовувались раднаргоспи і відновлювались міністерства).

Реформа почалася у січні 1966 р. У  цей час на нові методи господарювання перейшли 1,5 % підприємств України, а у 1970 р. – 70 % (спочатку на нову систему планування та економічного стимулювання перейшли 43 великі підприємства із 17 різних галузей промисловості). Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; основні показники 8-ї п’ятирічки (1966-1970) /“золота”/ було виконано. Однак перехід більшої кількості колективів на нові методи господарювання бажаних результатів не дав. З 1972 р. реформа гальмується і незабаром згортається. Основна увага переноситься на оборонну промисловість, освоєння Сибіру, збільшення капіталовкладень у с/г.

У 70 – на поч. 80-х рр. економіка  СРСР та України розвивалась екстенсивними  методами (орієнтуючись на валові показники  виробленої продукції при низькій  її якості), набирали сили тенденції, які свідчили про низький технологічний рівень промислового виробництва України. Великих втрат зазнали металургія (через недостатню увагу до своєчасної реконструкції виробництва, кращої організації виробничих процесів), вугільна промисловість (відсталість технічного оснащення, нестача робітників) – якщо у 1970 р. в Україні видобуто 207 млн. т вугілля, то в 1980 р. – 197 млн. т, у 1985 р. – 189 млн. т.

Однак на Україну на поч. 70-х років  припадало понад 32 % загальносоюзного виробництва тракторів, 23 % виробництва  сільськогосподарських машин та запчастин до них. Спрацьованість основних промислово-виробничих фондів у ПЕК у 70-80-х роках набула загрозливого становища (наприкінці 80-х рр. – 43 %). Майже 280 діючих шахт із 400 у середині 80-х років працювали без реконструкції понад 20 років. Продуктивність праці в республіці постійно знижувалася: у 1966 – 1970 рр. вона становила 6,1 %, то за 1976 – 1980 рр. – 3,0 %. Щорічно п’ята частина підприємств (20 %) не виконувала планів науково-дослідних робіт.

Чергову спробу побороти технічну відсталість, домогтися зрушень у технічному переозброєнні зроблено наприкінці 70-х років. Таке завдання містить постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 12 липня 1979 р. про удосконалення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи. Постанова передбачала першочергове виділення ресурсів на модернізацію виробництва. Однак наступні роки засвідчили, що були відсутні комплексний підхід до планування, забезпеченість фінансовими і матеріальними ресурсами. Більшість планів технічного переозброєння в Україні не виконувалась.

Зрівнялівка, безгосподарність, марнотратство  призвели до втрати трудящими заінтересованості  у творчій, високопродуктивній праці. Лише 1/3 працівників за даними соціологічних  досліджень працювали у повну силу. Зазнали невдач і широко розрекламовані програми “Метал”, “Енергокомплекс”, “Праця”, “Матеріалоємкість”.

Керівництво республіки на поч. 80-х  років вимушене було визнати наявність  серйозних недоліків в організації  промислового виробництва, стані НТП. Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький на ХХУІ з’їзді (1981 р.) визнав, що кошти, вкладені у технічне переоснащення шахтного обладнання, очікуваного приросту видобутку не дали, на повну потужність працювала лише 1/3 механізованих і автоматизованих ліній. Майже 1/5 металу на машинобудівних заводах республіки йшла у відходи.

Рентабельність підприємств УРСР у сер. 80-х років зменшилася майже вдвічі, виробництво валової продукції с/г – більше ніж у 6 разів (запланованого більш-менш досягали у виробництві електроенергії, цементу, вугілля). Т.ч., економіка України входила у смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, неконкурентоздатною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний чи навіть ідеологічно-декларативний характер (“Економіка повинна бути економною”).

61. Визначити вплив перебудови в СРСР на події в Україні (1985 – 1991 рр.).

На поч. 80-х рр. симптоми системної кризи, яка складалася у СРСР, підштовхували керівництво країни до реформ у всіх сферах суспільного життя. Об’єктивні передумови реформування політичного і економічного ладу визріли у сер. 80-х рр. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний розумний і прагматичний представник політиків післясталінського покоління М.С.Горбачов. Необхідність радикальних змін у всіх сферах життя суспільства проголосив квітневий (1985) пленум ЦК КПРС – курс на “перебудову”.

Метою перебудови було створення  “гуманного, демократичного соціалізму” (мав поєднувати елементи ринкової економіки з централізованим  плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави). Загалом перебудова була серією заходів, обмежених у часі, суворо контрольованих і здійснюваних центром.

Спочатку термін “перебудова” вживався лише у контексті поліпшення управління господарським механізмом. Основними елементами перебудови були: прискорення соц.-економ. розвитку країни (квітневий 1985 р. пленум, 1987), “гласність” і “широка демократизація” (1987), а також “нове мислення” у зовнішній політиці.

У розвитку перебудови можна виділити два етапи:

І. квітень 1985 – 1989 рр. – визрівання і становлення програми перебудови, її активне проведення владою;

ІІ. 1989 – серпень 1991 рр. – сповільнення і згортання перебудовчих процесів і відхід влади від перебудови, активізація і радикалізація народних мас.

Коротко програму реформ можна охарактеризувати таким чином:

1) У зовнішній політиці СРСР  керівною стала концепція нового  мислення. “Нове мислення” підкреслювало  пріоритет загальнолюдських цінностей  над класовими. Основними результатами цієї політики були: виведення радянських військ з Афганістану (лютий 1989); виведення радянських військ із Східної Європи (крах комуністичних режимів і розпуск 1 липня 1991 р. ОВД); припинення переслідувань дисидентів (академік А.Сахаров повернувся до Москви) і глушіння зарубіжних радіостанцій. Зрушення у міжнародній політиці призвели до закінчення “холодної війни”. Внесок М.Горбачова у справу захисту миру сучасники оцінили неоднозначно (отримав Нобелівську премію миру, а ліві партії розцінили його діяльність як зраду інтересів СРСР).

2) У внутрішньополітичному розвитку  М.Горбачов узяв курс на лібералізацію  режиму. Одними з головних умов  перебудови стали демократизація  і гласність (проголошені на  січневому 1987 р. пленумі ЦК) –  можливість отримання правдивої інформації про діяльність державних і партійних органів, про міжнародні події, про історичне і культурне минуле свого народу. З цією метою відновила свою роботу комісія у справі реабілітації жертв політичних репресій. Значний внесок у відродження історичної пам’яті і ліквідації “білих плям” в історії зробила Спілка письменників України (“Літературна Україна”). Великий резонанс серед громадськості мали виступи О.Гончара, І.Драча, І.Дзюби, Б.Олійника. В українську літературу повернулися твори В.Винниченка, М.Хвильового. Стали доступні читачам історичні праці М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Дорошенка, Г.Єфименко та інших українських і зарубіжних істориків. З допомогою української діаспори в Києві було створено Міжнародну асоціацію україністики. Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна рада, голодомор 1932-1933 рр. (у 2007-2007 рр. відзначається трагічна дата 75-х роковин Голодомору), сталінські репресії, ОУН-УПА.