Шпаргалка по " Історія України"

Однак деякі кола керівних працівників  явно недооцінювали значення української  культури, яку вони цинічно вважали  відсталою, селянською. “Теорію боротьби двох культур” висунув Д.Лебідь, який з 1920 по 1924 р. був другим секретарем ЦК КП(б)У. У цій теорії стверджувалося, що підтримували російську культуру в Україні ніхто інший, як прогресивний пролетаріат і місто. Прихильники цієї теорії пропагували ідеї стихійності в розвитку української культури й мови.

Однак український націонал-комунізм та політика українізації проіснували  в Україні недовго. У партії почалася боротьба проти міфічних “націоналістичних  ухилів” О.Шумського (1927), М.Скрипника (1933), а згодом – хвиля репресій проти національної інтелігенції.

Одним з важливих напрямків культурного  будівництва в Радянській Україні  стала ліквідація неписьменності населення: (у 1920 р. утворено республіканську комісію на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським), у травні 1921 р. був ухвалений декрет про обов’язкове навчання грамоті всього населення віком від 8 до 50 років. У галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей (у містах виконано за кілька років). В цілому по Україні у 1927/28 рр. н.р. поза школою залишалося близько 35 % дітей шкільного віку.

На поч. 20-х рр. ХХ ст. в УСРР діяло бл. 7 тис. шкіл і гуртків ліквідації неписьменності, де навчалося понад 220 тис. осіб. Позитивні наслідки цієї компанії: якщо до революції серед населення України частка письменних становила тільки 27,9 %, то, за даними перепису, наприкінці 1920 р. – 51,9 %. Уряд УРСР наприкінці 1930-х років повідомив, що питання боротьби з неписьменністю успішно розв’язане, в республіці все населення досягло певного рівня грамотності. За переписом населення 1939 р. в Україні - 85,3 % письменних віком до 50 років.

45. Визначити етапи індустріалізації, її джерела та особливості проведення в Україні.

До середини 20-х років економіка СРСР і України в основному була відбудована. Розвиваючись на базі непу, промисловість у 1925 р. перевищила довоєнний рівень виробництва, але відновлення промислового потенціалу відбувалося переважно на старій технічній основі. На порядку денному стояло завдання по переоснащенню діючих і будівництву нових підприємств. Керівництво ВКП(б) поставило завдання перетворити СРСР на сучасну індустріальну країну.

Курс на індустріалізацію проголосив ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Під індустріалізацією розумілась система заходів, спрямованих на швидший розвиток промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення обороноздатності країни. Здійснювати індустріалізацію передбачалося плановими методами – п’ятирічками.

Офіційно завданнями індустріалізації визначались досягнення економічної і політичної самостійності СРСР, модернізація господарства і поліпшення життєвого рівня населення (у короткий термін).

Основними джерелами фінансування індустріалізації стали: державні позики, введення горілчаної монополії, вилучення коштів із с/г, легкої і харчової промисловості та сувора економія у соціальній сфері (матеріальні стимули праці були замінені моральними: з січня 1929 р. широко розгорнулись соціалістичні змагання, зустрічні плани, рух новаторів; основна маса робітників погоджувалася на тимчасові труднощі, щоб побудувати могутню індустрію).

Грудень 1927 р. – ХV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку н/г (на 1928/29 – 1932/33 рр.). План проголошував три основні завдання: прискорений розвиток важкої промисловості; часткова добровільна колективізація с/г; підвищення добробуту народу.

Квітень 1929 р. – ухвалено нові темпи приросту промислової продукції – 20-22 % (оптимальний варіант плану, відправний – 18 %), однак вони залишилися на папері.

Листопад 1929 р. – Сталін у статті “Рік великого перелому”, надрукованій у “Правді”, проголосив курс на стрімке форсування індустріалізації (надіндустріалізацію). З кожним роком керівництво країни вносило нові корективи у бік підвищення темпів, “підхльостуючи” країну (у 1930-32 рр. темпи промислового росту досягли 37,7 %).

В роки першої п’ятирічки (1928 – 1932 рр.) індустріальний розвиток СРСР набуває значних темпів. Промислове виробництво зросло на 23,7 %. Будується понад 400 нових заводів і фабрик, нарощуються потужності підприємств будівельної індустрії. За перших два роки п’ятирічки стабілізувалося виробництво, виникають нові галузі тракторо- і машинобудування. Збільшилися капітальні вкладення в розвиток індустрії.

Виконання першої п’ятирічки Сталін проголосив достроковим – за 4 роки і 3 міс., але не вдалося виконати і досягти планових показників обсягу виробництва. Темпи розвитку промисловості на кінець п’ятирічки зменшилися майже в 4 рази (з 23,7 до 5 %). Таке становище особливо характерне для індустрії УСРР. Однак офіційна пропаганда вдалася до прославляння здобутків у промисловості та її керманича Й.Сталіна, який 1929 р. назвав “роком великого перелому”.

На другу п’ятирічку (1933 – 1937 рр.), план якої ухвалив ХVІІ з’їзд ВКП(б) в січні – лютому 1934 р., планувався приріст промислової продукції на 16,5 %. План другої п’ятирічки було виконано лише на 70 –77 %, проте оголошено, що, як і попередній, його також здійснено за 4 роки і 3 місяці. В УСРР за роки другої п’ятирічки було введено в дію 6500 промислових підприємств. За 2 роки було стабілізовано виробництво.

У третій п’ятирічці (1938 – 1942 рр.) темпи розвитку промисловості відповідали запланованим, що пов’язано із загостренням міжнародної ситуації. Значну кількість підприємств було переведено на потреби оборони.

Позитивні наслідки індустріалізації: технічне переоснащення н/г і поява нових галузей промисловості (електрометалургія, кольорова металургія, хімічна промисловість), будівництво у роки перших п’ятирічок в Україні 7 нових і реконструкція 5 заводів.

1 жовтня 1931 р. перший трактор  випустив Харківський тракторний  завод. 1 жовтня 1932 р. почала діяти  перша черга Дніпрогесу. З 1935 р.  почався стаханівський рух –  соціалістичне змагання (31 серпня 1935 р. вибійник кадіївської шахти “Центральна-Ірміне” О.Стаханов встановив виробничий рекорд – замість 7 т вугілля – норма за зміну – видобув 102 т, тобто в 14,5 р. перевищив денну норму).

Україна зайняла 2 місце у Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3 місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце у світі за видобутком вугілля. Наприкінці 30-х років у СРСР був збудований потужний воєнно-промисловий комплекс, наріжним каменем якого була українська економіка. З аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну. Саме у цей час активно формуються національний робітничий клас і технічна інтелігенція).

Негативні наслідки індустріалізації:

– нерівномірний розвиток промисловості (домінуюче становище машинобудування  і металообробки, відставання легкої, харчової, хімічної промисловості),

– нерівномірний розвиток регіонів (як і до революції 1917р. промисловість  розвивалася у великих містах і в Донецько-Придніпровському районі).

– погіршення життєвого рівня населення, посилення експлуатації трудящих, втрата Україною останніх елементів економічної самостійності,

– пограбування українського села у  ході колективізації.

Таким чином, здійснення індустріалізації відбувалося кількома етапами: основні  завдання індустріалізації визначалися  планами п’ятирічок, однак переломним у їх реалізації став 1929 р. – перехід до форсованої індустріалізації.

46. Дати оцінку колективізації сільського господарства, з’ясувати причини та масштаби голоду 1932 – 1933 рр. в Україні.

У сільському господарстві корінні перетворення наприкінці 20-х років мали трагічний характер. Наприкінці 20-х років різними формами кооперації було охоплено 85 % селянських господарств, у той же час колективізовано восени 1928 р. було лише 4 % селянських господарств. Влада не отримала необхідних коштів для індустріалізації країни від селян (державні ціни на сільгосппродукцію становили 1/8 від ринкових) і рішуче приступила до згортання кооперації і колективізації селянських господарств після сталінської поїздки 1928 р. до Сибіру (ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. ухвалив два суперечливі рішення щодо с/г: курс на кооперування і часткову добровільну колективізацію).

Причини і цілі колективізації мають економічний та політичний характер. До економічних відносяться: недостача зерна (хлібозаготівельна криза 1927/28 рр.); низька рентабельність селянських господарств; поповнення державного бюджету за рахунок експорту хліба. Політичною причиною є досягнення незалежності держави від мільйонів дрібних селянських господарств.

Листопад 1929 р. – пленум ЦК ВКП(б) проголосив початок суцільної колективізації.

5 січня 1930 р. – постанова ЦК ВКП(б) визначала темпи колективізації: в Україні планувалося колективізувати Степ до весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р. (об’єднати 70 % селянських господарств).

Керівництво України скоротило терміни проведення колективізації в республіці: за ініціативою С.Косіора колективізацію Степової України передбачалося провести протягом весняної посівної кампанії, а всієї України – до осені 1930 р. (об’єднати 70 % селянських господарств).

До 1 березня 1930 р. в Україні  було колективізовано 62,8 % селянських господарств.

2 березня 1930 р. у газеті “Правда” було опубліковано статтю “Запоморочення від успіхів”: у всіх перекрученнях процесу колективізації Сталін звинуватив місцеве керівництво, а також наголосив на обов’язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Селяни зрозуміли цю статтю як зміну державної політики і половина селянських господарств вийшла з колгоспів (залишилися лише незаможники).

Восени 1930 р. держава розпочала  нову кампанію колективізації – через  оподаткування, заборону приватної  торгівлі. До кінця 1932 р. в Україні  було колективізовано близько 70 % господарств, на кінець 1933 р. – 73,2 % селянських господарств. У 1937 р. – 93 %.

Створення колективних господарств  супроводжувалось розкуркуленням заможних селян і досить часто середняків (“куркулі”). Саме проти них були спрямовані жорстокі репресії (27 грудня 1929 р. Сталін проголосив гасло “ліквідації куркульства як класу”). На поч. 30-х рр. в Україні було розкуркулено і знищено 350 тис. селянських господарств, а 850 тис. українських селян було вислано у віддалені райони Півночі і Союзу СРСР.

Форми колективізації: артіль (колгоспникам залишали присадибне господарство), комуни – з лютого 1930 р. в колгоспи стали забирати корів, дрібну худобу й птицю.

Селянський опір колективізації у  деяких місцях набув характеру відкритої  збройної боротьби – у Херсонському, Кам’янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському і Дніпропетровсьому округах у 1930 р. відбулися селянські повстання (за деякими даними кількість їх учасників перевищила 40 тис. осіб). Повстання у Дніпропетровському окрузі охопило 5 районів. Дислокована в Павлограді піхотна дивізія відмовилася карати повстанців і вступила з ними в переговори. Стягнені з різних місць підрозділи ДПУ та міліції заарештували кілька тисяч селян.

Жахливим результатом політики колективізації став голод 1932-1933 рр.

Основними причинами голоду історики називають соціально-економічну політику радянської влади (колективізацію й розкуркулення селянських господарств, насильницькі хлібозаготівлі і вивіз хліба за кордон), а також національно-політичні причини: штучне і заплановане Москвою придушення українського відродження (українізацію і коренізацію).

Початок суцільної колективізації у 1929 р. (рік “великого перелому”) збігся з забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу та господарству. Врожай першої колгоспної весни 1930 р. був непоганим, однак кризові явища у сільському господарстві (заборона ринку, втрата купівельної спроможності грошей, низькі заробітки в колгоспах, вилучення з них хліба) призвели як до різкого падіння продуктивності сільського господарства, так і незацікавленості селян у результатах своєї праці. Посівна кампанія 1931 р. була невдалою: частина посівів загинула, урожай був невисокий і майже третю його частину було втрачено під час жнив. Однак план хлібозаготівель був піднятий на 44 %, у селян забирали навіть насіннєве зерно. В республіці наприкінці 1931 р. почався голод. Весною 1933 р. половина колгоспів України не видала жодного грама хліба колгоспникам на трудодні, залишивши у такий спосіб 20 млн. людей без засобів до існування. Терор голодом набув масового характеру. За невиконання хлібозаготівельних планів держава залишала без хліба мільйони людей, заносячи на “чорні дошки” цілі села та райони.

Влада обмежувала права сільського населення – у 1932 р. було запроваджено паспортну систему в містах, з сільського населення паспорти отримали лише працівники радгоспів та МТС (решта селян паспортів не мали). Колгоспники на мали жодних прав – їх закріпляли за бригадами, заборонивши залишати місця роботи без дозволу бригадирів. Перерва на обід не дозволялася без особливого розпорядження. Під приводом невиконання хлібозаготівель, на Кубані, Далекому Сході, Центрально-Чорноземній області, Казахстані було призупинено українізацію.

Демографічні втрати в УСРР у 1932-33 рр. сягали 5 млн. чол. Загалом жертвами 1927 – 1938 рр. в Україні стало понад 9 млн. осіб. Реалії колгоспного життя змушували селян порівнювати своє становище із дореволюційним періодом.

У 1934-1935 рр. державна політика щодо села пом’якшується, с/г поступово відроджується. До 1939 р. сільськогосподарське виробництво досягло рівня 20-х років – завдяки врожайним рокам, дармовій праці селян (за трудодні) і механізації (МТС).

Загалом більшість селянських господарств  наприкінці 30-х років було колективізовано. Селяни втратили почуття господаря і зацікавленість у результатах своєї праці, адже колишнього працелюбного селянина замінив селянин-колгоспник.