Шпаргалка по " Історія України"

17 грудня 1917 р. ЦВК рад  України опублікував маніфест  про розпуск ЦРади та ГС, а  наступного дня створив крайовий  комітет по боротьбі з контрреволюцією. Вирішальний наступ радянських військ, які прибули з Росії, розпочався 25 грудня 1917 р. (Донбас і Південь України).

У критичних умовах ЦР 9 січня 1918 р. приймає ІV Універсал, у якому проголошує УНР самостійною державою. Однак події в Україні у січні 1918 р. набули драматичного характеру – 25 січня члени Малої Ради та уряду покинули Київ (Житомир, Сарни) і вже 26 січня до столиці вступили війська М.Муравйова. У Києві та на більшій частині України була встановлена радянська влада. Її політика в силу об’єктивних причин та суб’єктивних помилок погіршила соціально-економічне становище в Україні та посилила протистояння у суспільстві.

Врятувати ЦРаду від остаточного  більшовицького розгрому могли лише зовнішні союзники – держави австро-німецького блоку. 27 січня (9 лютого) 1918 р. УНР і  держави Четверного союзу підписали  мирну угоду у Брест-Литовську: Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися надати ЦР військову допомогу, за що отримували від неї поставки сировини і продовольства. 7 березня 1918 р. з допомогою німців ЦРада повернулась до Києва. Уряд УНР у зверненні до населення акцентував, що німці приходять як союзники і не мають права втручатись у внутрішні справи. Для підтвердження своєї соціально-економічної політики ЦР планувала скликати 12 травня 1918 р. Установчі збори.

Проте політика ЦР у березні-квітні 1918 р. викликала невдоволення всіх прошарків  населення і, особливо поміщиків, заможних селян (УДХП та Союз земельних власників), промислово-фінансових кіл. Український уряд не контролював ситуацію на місцях і не зміг виконати свої зобов’язання перед австро-німецьким командуванням. Німецька військова адміністрація, запровадивши військово-польові суди, фактично встановила в Україні окупаційний режим. За участю німецького командування був підготовлений державний переворот і 29 квітня 1918 р. ЦРада була усунута від влади.

Отже, боротьбу за владу в Україні  у 1917-1918 рр. вели різні політичні сили і особливо відчутним був вплив зовнішніх сил (російських більшовиків чи німців). Кульмінаційним етапом укр. державотворення було проголошення самостійності УНР. Причини поразки ЦР і УНР мають об’єктивний і суб’єктивний характер.

35. Визначити основні напрямки політики Української Держави П.Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.).

Наступний етап в історії української  революції пов’язаний з проголошенням  нового державного утворення – Української  держави П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). В Україні було встановлено монархічну форму правління. Гетьман (глава держави) зосередив у своїх руках виконавчу і законодавчу владу (чим була невдоволена опозиція). Він затверджував закони, призначав голову Ради міністрів і затверджував його склад, був головнокомандуючим армії.

Основними напрямками своєї  політики гетьман проголосив: скасування УНР і проголошення Української  держави, зміцнення державної влади  в Україні (національної), ліквідація анархії, відновлення приватної власності (на землю, фабрики і заводи).

Економіка України у  період УД зазнала певного піднесення: налагоджений грошовий обіг, вдосконалена грошова система, створений бюджет (уперше за часів революції), відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджуються промислові підприємства та біржі, відновлюється залізничний рух і зміцнюється флот.

Значних успіхів досяг  уряд УД у галузі національної освіти, культури і науки: було відкрито 150 українських  гімназій, 2 державних університети (у Києві і Кам’янці-Подільському), національний архів, бібліотека на 1 млн. томів. 24 листопада відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В.Вернадський. Також стали працювати національна галерея мистецтв, історичний музей, декілька українських національних театрів.

Успіхи у зовнішній  політиці УД були теж вагомими: було встановлено дипломатичні зносини  з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та ін. державами.

Однак гарантом стабільності держави були окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Їм належала реальна влада в Україні.

Українське суспільство  періоду УД розкололося за соціальними і національними мотивами. Основною опорою гетьманського режиму стали великі землевласники, колишні земські діячі, військові та буржуазія (байдужі до національної ідеї). В опозиції гетьману перебувала більшість населення країни: селяни, робітники, значна частина інтелігенції та українські політичні партії. Формування опозиції викликали свавілля окупантів, репресії українських органів влади і особливо відновлення дореволюційних соціально-економічних відносин.

Уряд УД відновив поміщицьке землеволодіння і одночасно розпочав розробку аграрної реформи. Селяни під  контролем каральних загонів (складалися в основному з поміщиків) повертали поміщицьку власність (сільськогосподарський реманент, хатнє майно та ін.), захоплену за часів ЦР. Поміщики могли встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення (закон від 8 липня 1918 р. “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”), що фактично означало відновлення панщини. Розробку аграрної реформи поміщики всіляко саботували.

Репресій зазнали і  робітники: робочий день на металургійних  підприємствах становив 12 годин, страйки були заборонені. Підприємці не виконували умов трудових угод, знижували й нерегулярно виплачували заробітну плату, закриваючи підприємства (безробітними залишилося не менше 400 тис. робітників).

Невдоволення робітників і селян  гетьманським режимом набрало великих масштабів. У страйку залізничників (липень-серпень) взяло участь майже 200 тис. чол.). Селянські повстання охопили Київщину, Чернігівщину та Катеринославщину (повстанські загони налічували до 40 тис. чол.). Саме у цей час зароджується селянський повстанський рух, як особливе явище громадянської війни в Україні. Спочатку він мав виразну антигетьманську спрямованість, а у подальшому його використали у своїх інтересах різні політичні сили.

Формування політичної опозиції почалося відразу ж після гетьманського перевороту. Серед українських партій гетьмана підтримали лише кадети (сформували уряд) та “Протофіс” – об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України. В опозицію гетьману перейшли більшість партій (УСДРП, УПСР, УПСФ, УДХП) та найбільші профспілки (Об’єднання ради залізниць України і Поштово-телеграфна спілка) – кожне угрупування мало власні орієнтири, інтереси і пріоритети, але всі вони були вороже налаштовані до гетьмана. У травні 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз (у середині червня до опозиції приєднався Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою). У серпні УНДС був перейменований в Український національний союз (УНС), своєю метою він проголосив встановлення в Україні відповідальної перед парламентом влади і боротьбу за демократичний виборчий закон.

Поразка Німеччини у Першій світовій війні (капітуляція 11 листопада 1918 р.) позбавила  уряд УД опори і гаранту його стабільності. Проголошення федерації з небільшовицькою  Росією 14 листопада 1918 р. не врятувало гетьманський режим. Проти нього виступила опозиція – УНС. Антигетьманське повстання очолила Директорія, тимчасовий верховний орган УНР, утворений 13 листопада 1918 р. До її складу ввійшли 5 чоловік – В.Винниченко (голова), С.Петлюра (головний отаман), Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко. Повстання, яке розпочалося 14 листопада з Білої Церкви, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

Спроба консервативних політичних сил стабілізувати ситуацію в  Україні зазнала невдачі. Гетьманська  влада не змогла розв’язати низку  внутрішніх і зовнішніх протиріч, визначитись із основними напрямками державної політики, соціальною опорою та заручитись політичною підтримкою.

36. Проаналізувати основні напрямки політики Директорії УНР та її боротьбу за владу в Україні (кін. 1918 – поч. 1921 рр.).

Директорія була утворена 13 листопада 1918 р. як тимчасовий верховний орган УНР для керівництва повстанням проти гетьмана П.Скоропадського. До її складу ввійшли 5 осіб – В.Винниченко (голова), С.Петлюра (головний отаман), Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко. Повстання, яке розпочалося 14 листопада з Білої Церкви, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

У діяльності Директорії УНР виділяється  три періоди: “київський” (грудень 1918 – початок лютого 1919 р.), “кам’янецький” (друга половина 1919 р.) та українсько-польського зближення у 1920 р.

“Київський” період Директорії УНР: грудень 1918 р. – початок лютого 1919 р. Найбільшого успіху Директорія досягла у грудні 1918 р. 14 грудня 1918 р. влада у Києві перейшла до Директорії. 26 грудня було утворено перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів, яку очолив соціал-демократ В.Чехівський (до складу уряду ввійшли представники всіх партій, які об’єдналися в УНС).

Директорія зробила спробу відновити  УНР (вже на іншій основі) та основні революційні досягнення: 8-год. робочий день, передачу земель селянам, широке соціальне законодавство, а також національно-персональну автономію (багато в чому її політика була схожою з більшовицькою). Однак багато з намірів уряду УНР мали непослідовний, половинчастий характер або залишилися нереалізованими: 8 січня 1919 р. “Закон про землю в Українській Народній Республіці” проголосив ліквідацію приватної власності на землю і безкоштовне наділення нею селян (не менше 5 і не більше 15 дес.). У березні 1919 р. уряд відмовився від принципу безкоштовного наділення селян землею, запровадивши продовольчу плату за землю (1/3 врожаю ярового хліба, вартість оранки та податки). Проти Директорії виступили деякі провідні отамани, які перейшли на бік більшовиків (Григор’єв, Зелений).

Наміри реформування промисловості (введення 8 год. робочого дня та робочого контролю на підприємствах) виявились  непослідовними, самі робітники до них не залучалися. Не дала очікуваних результатів фінансова реформа 6 січня 1919 р., метою якої було введення власних грошей (гривна або карбованець) та вилучення іноземної валюти. Розчарування українського населення підсилили репресії щодо робітників, єврейські погроми, які у період Директорії набули широких масштабів та неконтрольованого з боку влади характеру.

Реальна влада на місцях у період Директорії УНР належала комендантам  і отаманам, які не виконували накази командування і діяли на власний розсуд (“отаманщина”). Під час антигетьманського повстання Директорія мала 100 тис. армію, а наприкінці січня 1919 р. – 21 тис.

Зовнішньополітична ситуація наприкінці 1918 – на початку 1919 р. розвивалася  досить драматично. У грудні 1918 р. на півдні України висадилися війська  Антанти (французький десант), які  виступали за відновлення небільшовицької єдиної і неподільної Росії і вороже ставилися до національних урядів. На північно-східних кордонах України боротьбу проти Директорії розпочали більшовицькі війська, які підтримували український радянський уряд (3 січня 1919 р. вони захопили Харків). 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Більшовицький наступ йшов одночасно у декількох напрямках: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. На південно-східних кордонах України розпочинала наступ майже 150-тисячна Добровольча армія генерала А.Денікіна.

В таких умовах 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Він декларував об’єднання всіх українських земель в єдину державу, а також армій (УНР зобов’язувалася надавати військову допомогу ЗУНР в боротьбі з польською агресією) та зовнішньої політики обох державних утворень. 23 січня Акт злуки був ратифікований Трудовим конгресом. Проте цей акт, як і інші рішення Конгресу, носив формальний характер і не справив реального впливу на розвиток подій. 2 лютого 1919 р. Директорія УНР (5 лютого – війська) залишила Київ, владу у якому захопили більшовики.

Спроби Директорії УНР знайти підтримку  у зовнішніх союзників, зокрема  у країн Антанти, виявились безуспішними. Антанта (від її імені виступила Франція) віддавала перевагу білогвардійському рухові, а перед Директорією висунула низку вимог: вихід з Директорії і уряду В.Винниченка, С.Петлюри та В.Чехівського, зміна соціалістичного курсу, утворення 300-тисячної армії для боротьби з більшовиками та тимчасова передача під контроль Франції залізниць і фінансів України. Незважаючи на те, що Директорія виконала всі вимоги країн Антанти, вони не змогли надати їй військової допомоги. У березні 1919 р. лідери Директорії зрозуміли помилковість орієнтації на Антанту. У суспільстві все більшого поширення набували більшовицькі настрої, до того ж влада на більшій частині України перейшла до більшовиків.

Наприкінці квітня 1919 р. Директорія фактично втратила контроль над Наддніпрянською Україною (уряд переїхав у окуповану Польщею Східну Галичину). 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію – до Кам’янця-Подільського, де він перебував декілька місяців. Цей період його діяльності, який характеризується певною стабільністю, отримав назву “кам’янецького”.

У травні – червні 1919 р. армію УНР було реорганізовано за регулярним принципом, що посилило її боєздатність. Директорія відмовляється від орієнтації на Антанту і намагається виправити політичне становище власними силами. У червні 1919 р. був підписаний договір про припинення воєнних дій з представниками польської армії. Завдяки цьому було зосереджено основні сили на більшовицькому фронті, де у середині червня більшовики перейшли у контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизилися до Кам’янця-Подільського, і його втрата загрожувала ліквідацією УНР.

У критичній ситуації (у безвихідному становищі знаходився й уряд ЗУНР) у липні 1919 р. відбулося об’єднання армії УНР та Української Галицької  армії (УГА). На початку серпня почався  спільний похід об’єднаних армій на Київ – Одесу. Він мав успішний характер – українські частини захопили Жмеринку, Вінницю, а 31 серпня вступили до Києва. На вимогу білогвардійських військ вони були виведені з Києва, що означало капітуляцію української армії перед денікінцями та негативно вплинуло на хід осінньої кампанії.