Шпаргалка по " Історія України"

- кріпосне право заважало формуванню ринку вільної робочої сили, стримувало індивідуальне підприємництво та вільну ринкову конкуренцію;

- масові селянські виступи проти кріпацтва: навесні 1855 р. 8 повітів України були охоплені масовими селянськими виступами (“Київська козаччина”);

- великий корумпований бюрократичний  апарат (за 100 років кількість чиновників збільшилася з 16 тис. у сер. ХVІІІ ст. до 100 тис. у сер. ХІХ ст.);

- становий устрій обмежував отримання освіти: нижчі верстви населення мали право навчатися у парафіяльних двокласних школах; діти дворян, купців, службовців і заможних міщан – у повітових училищах,гімназіях, ліцеях; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах;

- відсталість країни від передових країн Європи показала поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр.

Вихід з кризи передова частина  російських правлячих кіл (Олександр ІІ /1855-1881/) вбачала у розробці та впровадженні курсу реформ, спрямованих на модернізацію економіки (і політичних відносин). Модернізація – це оновлення, вдосконалення, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки. Російська модернізація була наздоганяючою – засвоєння передових технологій та економічних механізмів відбувалося під впливом більш розвинутих держав.

Першим кроком на шляху модернізації стала селянська (аграрна) реформа 1861 р. (робота над нею велася з 1857 р.):

– селяни отримали особисту свободу (“відкріплялися від землі”), цивільні і економічні права (розпоряджатися своїм майном, займатися торгівлею, підприємництвом, заводити фабрики, переходити в інші стани);

– селяни наділялися землею (викуп  за польовий наділ становив 11 річних податків з селянського двору, виплачували за посередництвом держави 49 років, аж до 1906 р.). Ціна землі була завищена, селяни сплатили поміщикам на 50 % більше її справжньої вартості. До того ж, у ході реформи селяни втратили 1 млн. дес., тобто понад 15 % землі (“відрізки”, здавались поміщиками селянам в оренду). У 1863 р. право викупу землі отримали удільні селяни, а у 1866 р. – державні селяни (розміри їх наділів по всій Україні, за винятком Харківської губ., збільшилися на 15 % і майже вдвічі перевищували розміри наділів колишніх кріпаків);

– на певний час зберігалася панщина (“тимчасовозобов’язані”, протягом 20 років);

– зросла роль громади (недосконалий землеустрій, низький агротехнічний рівень обробітку землі, відсутність худоби і реманенту, соціальна диференціація селянства на куркулів, середняків та бідняків; паспортне закріпачення /на рік/).

Аграрна реформа 1861 р. проводилась  з максимальним урахуванням поміщицьких  інтересів, однак вона створила умови  для розвитку капіталізму у сільському господарстві (поміщики Правобережної України і селяни-фермери Південної України – експортна сільськогосподарська продукція продавалася за демпінговими цінами, адже американське зерно було набагато дешевшим).

Велику роль у соціально-економічній  модернізації країни (гармонізації і стабілізації) відіграли інші реформи 60-70-х рр.:

земська 1864 р. (місцеве самоуправління вибиралося з представників дворян, міщан, купців та селян – господарчі, освітні питання, медична допомога, поштовий зв’язок, статистика);

судова 1864 р. (безстановість судів, гласність судових засідань, незалежність від адміністрації; прокурор, адвокат, суд присяжних у карних злочинах);

освітня 1864 р. (доступність освіти для нижчих верств; певна автономія вузів);

військова реформа 1874 р. (модернізація війська, заміна рекрутчини загальною військовою повинністю, скорочення терміну військової служби до 6 – 7 років).

У 60 – 80-х рр. ХІХ ст. в українських  губерніях завершується промисловий переворот. Характерними рисами капіталізації економіки Наддніпрянської України стали:

– індустріалізація – важка промисловість (вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна галузі) перетворилась в основу економіки, а головною металургійною базою України вже тоді був Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн. В кінці ХІХ ст. Україна виробляла майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі; 85 % загальноросійського виробництва цукру і 50 % тютюну. 90-ті роки стали періодом промислового підйому.

– бурхливе будівництво залізниць (1880 – всі основні міста України і промислові центри Донбасу і Кривого Рогу, 1884 – Катеринославська залізниця).

– велику роль у важкій промисловості відігравав іноземний капітал (у 1900 р. його частка в Україні становила 80 – 90 %);

– лише 15 % підприємств в Україні виготовляли готову продукцію, а всі інші – постачали сировину для російських підприємств; найменш розвинутою була легка промисловість (тканини виробляли у домашніх умовах).

– українське суспільство залишалось аграрним.

У процесі модернізації склалася нова соціальна структура суспільства: більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. складали селяни – 84 %, на Західній Укр. – 95,5 %; міське населення – 13 % (робітники – 1,5 млн., на Зах. Укр. – 400 тис.). Буржуазія в Україні була багатонаціональною – Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Чикаленки, Терещенки, Бобринські, Захаріаді (Бессарабія). Інтелігенція налічувала 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою – 0,2 % всього населення (різночинська інтелігенція). Загалом соціально-класова структура була незавершеною.

23. Проаналізувати соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України другої половини ХІХ ст., визначити особливості промислового перевороту на українських землях.

У 60 – 80-х рр. ХІХ ст. в українських губерніях у складі Російської імперії завершується промисловий переворот. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

У Катеринославській і Херсонській  губерніях за останні два десятиріччя  ХІХ ст. виникли 17 великих металургійних  заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер – Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського – поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр’ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями. В кінці ХІХ ст. Україна виробляла майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі; 85 % загальноросійського виробництва цукру і 50 % тютюну. 90-ті роки стали періодом промислового підйому.

Капіталістам-іноземцям на поч. ХХ ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Франція і Бельгія інвестували в кам’яновугільну, машинобудівну, металообробну промисловість, Німеччина – в машинобудівну, металообробну промисловість.

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис.). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 млн. до 23 млн. пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об’єдналися в цукровий синдикат – перше у Російській імперії капіталістичне монопольне об’єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90 % усіх цукрових заводів України.

Наприкінці ХІХ ст. тут виникають  перші великі підприємства транспортного  машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні становила 8417 км. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими у світі залізничними магістралями. Всі головні залізниці спрямовувалися до великих промислових і культурних центрів Росії та Прибалтики. В Україні будівництво залізниць йшло бурхливо: перша залізниця Одеса – Балта почала працювати у 1865 р., у 1880 р. – залізниці з’єднали всі основні міста України і промислові центри Донбасу і Кривого Рогу, з 1884 р. запрацювала Катеринославська залізниця.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 15 % підприємств  в Україні виготовляли готову продукцію, а всі інші – постачали сировину для російських підприємств; найменш розвинутою була легка промисловість (тканини виробляли у домашніх умовах). Готові товари, що завозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Гужові дороги в Україні у той час набули слави найгірших у Європі. Перевезення вантажів водними артеріями було розвинуте слабше. Частка пароплавів серед суден річкового флоту була не більше однієї шостої. Майже всі несамохідні судна були дерев’яними, а пристані не мали причалів, вантажно-розвантажувального обладнання. Однак в Україні розвивається річковий та морський транспорт – по річках України ходило 220 пароплавів. У 70-ті роки завершується процес створення телеграфної мережі в Україні.

Все ж, українське суспільство залишалось аграрним. Зросла роль України у  експорті сільськогосподарської продукції  за кордон. Її частка в експорті пшениці  Російської імперії становила 90 %. На Україні збирали 43 % свіжого врожаю ячменю, 20 % - пшениці, 10 % – кукурудзи. Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. За своє майно (хату, землю, худобу) селянин повинен був сплачувати значні податки на користь держави, а поміщикам – викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпацтва і за земельний наділ. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати у поміщиків землю за виробітки, найматися до заможних односельців або поміщицьких економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток – 507. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи. Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося до двох мільйонів сільськогосподарських робітників.

Для аграрного сектора були характерні два типи господарств, що розвивались  за американським та прусським шляхами  розвитку. Перший переважав у господарствах  півдня України та господарствах державних селян та козаків Правобережжя та Лівобережжя, другий – в селянських господарствах Правобережної та Лівобережної України. Наприкінці ХІХ ст. в 6 з 9 губерній переважала капіталістична система господарювання (Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Київська, Подільська, Херсонська та Волинська), у 2 – х – змішана система (Полтавська та Харківська), відробіткова – в одній (Чернігівська).

У процесі модернізації склалася нова соціальна структура суспільства: більшість українського населення  наприкінці ХІХ ст. складали селяни – 84 %, на Західній Укр. – 95,5 %; міське населення – 13 % (робітники – 1,5 млн., на Зах. Укр. – 400 тис.). Буржуазія в Україні була багатонаціональною – Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Чикаленки, Терещенки, Бобринські, Захаріаді (Бесарабія). Інтелігенція налічувала 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою – 0,2 % всього населення (різночинська інтелігенція). Загалом соціально-класова структура була незавершеною.

У другій половині ХІХ ст. відбувається умовний поділ України на два регіони: промислово-розвинений Південно-Східний та аграрно-відсталий Північно-Західний. Українська промисловість розвивалась у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас мала свої особливості.

24. Дати оцінку суспільним рухам першої половини ХІХ ст. на українських землях у складі Російської імперії.

Політичний розвиток українських земель у складі Російської імперії характеризувався посиленням політичної реакції, феодально-кріпосницьких порядків та переслідуванням українських рухів. Реакцією суспільства на політику самодержавства у першій половині ХІХ ст. були опозиційні суспільні рухи: російський (масони і декабристи – прихильники конституційного ладу), польський (відродження Польської держави на Правобережжі) та український національний.

Російський опозиційний  рух (дворянський) в Україні був  представлений масонськими ложами і декабристськими організаціями. Масонські ложі: 1818-22 – “З’єднані  слов’яни у Києві” (польська), 1818-19 – “Любов до істини” у Полтаві: Мих.Новіков – були першими таємними політичними товариствами, які ще не мали яскраво виражений національний; “Малоросійське товариство” (1821) В.Лукашевича захищало ідею державної незалежності України, ліквідації кріпацтва і запровадження європейських форм державного устрою.

Декабристський рух (офіцери  російської армії) мав на меті встановлення у Росії конституційного ладу, однак він не зміг виробити спільної концепції щодо методів реалізації своїх планів, внутрішнього устрою держави та статусу національних окраїн: 1815-16 рр. – “Залізні персні” у Кам’янці-Подільському, 1821 р. у Тульчині (на Поділлі) – Південне товариство (полковник Павло Пестель і Олександр Юшневський), 1823 р. у Новограді-Волинському – “Товариство об’єднаних слов’ян” (Андрій і Петро Борисови, у 1825 об’єдналися з Південним товариством). Лише програма “ТОС” вимагала утворення федеративної слов’янської держави.

Польський опозиційний рух на Правобережній  Україні (1830-31 рр.) був спрямований  на відродження Польської держави. Протягом 30-40-х рр. тут зіткнулися російські і польські порядки, звичаї і впливи (російська влада закрила Віленський ун-т та Кременецький ліцей, 1838 р. на Правобережжі скасовано церковну унію і насильно запроваджено православ’я).

Формування українського національного  руху розпочалося наприкінці ХУІІІ ст. Першим осередком українського національного відродження стала Слобожанщина – у 1805 р. у Харкові було відкрито університет – єдиний на той час вищий навчальний заклад у Наддніпрянській Україні. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується перший масовий популярний часопис “Український вісник”. У 20-х рр. студенти університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун утворили літературне об`єднання під назвою “Харківські романтики”. У своїх творах вони оспівували військові походи запорожців та козацькі суспільні порядки. У 1834 р. у Харкові були видані “Малоросійські повісті”, автор яких Григорій Квітка-Основ`яненко був визнаний “батьком української прози”. Продовженню процесів українського національного відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету.