Шпаргалка по " Історія України"

Проте воєнні невдачі 1651 р. перервали  процес творення української державності: у червні 1651 р. козацьке військо було розбите під Берестечком (Б.Хмельницький потрапив у татарський полон, а козацький табір захопили поляки). У вересні 1651 р. Б.Хмельницький змушений був підписати з Польщею Білоцерківський мирний договір. Його умови обмежували юрисдикцію Війська Запорозького тільки Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол., а польська шляхта дістала право повернутися в свої маєтки. Гетьман мав розірвати союз з татарами і взагалі не проводити зовнішньої політики.

Козацька держава будувалася за зразком Запорозької Січі (сувора військова централізація і народовладдя). Територія держави Б.Хмельницького складала ≈ 200 тис. км² (Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства), населення – понад 3 млн. чол. До цієї тер. вживалися старі назви – “Русь”, “Руська земля”, інколи – “Запоріжжя”, “Військо Запорізьке”. У ході війни з’явилася народна назва – “Україна”, а після Переяславської ради – “Мала Росія” або “Малоросія”.

Верховна влада в Україні належала гетьману (законодавча, виконавча і судова – визначав напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, очолював військо і був верховним розпорядником землі). Функції законодавчої влади мала також генеральна рада – розглядала питання війни і миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генерал. старшини, вручення їм атрибутів влади, а виконавчої – старшинська рада (функції уряду – полковники, генеральна старшина і козацькі урядники, скликалася 2-3 рази на рік і вирішувала всі законодавчі, адміністративні, господарські, зовнішньополітичні справи). Керівні посади займала генеральна (військова) старшина: наказний гетьман (командував окремими з’єднаннями під час бойових дій), обозний (керував постачанням армії, суч. мовою – міністр оборони), два судді, два осавули (відповідали за організацію і боєздатність військових частин), писар. Посаду генерального писаря при Хмельницькому займав І.Виговський.

Державна емблема – герб Війська  Запорізького (козак з шаблею при  боці і рушницею на лівому плечі). Столиця  – Чигирин.

Адміністративний устрій держави – полково-сотенний. Полків (у 1649 р.) – 16 (пізніше ще кілька), полк ділився на 10-20 сотень. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу (містами й селами управляли отамани, відновлювалось магдебурзьке право). Така адміністративна система гарантувала швидке виконання наказів та збір податків.

Військо у 1654 р. становило 60 тис. чол. Запорозька Січ отримала автономію і підпорядковувалася безпосередньо гетьману (не входила до жодного з полків).

Будівництво державного апарату вимагало великих фінансових затрат. Державна казна поповнювалася з трьох джерел: земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі та різних податків. Значні доходи давали сільські промисли, які здавалися державою в оренду: млини, винокурні, броварні, корчми. До військової скарбниці йшли і доходи з торгівлі та прикордонного торгового мита. Податки платили селяни й міщани. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні витрати. Скарбові витрати йшли на військові потреби й утримання послів. До фінансового життя слід віднести й імовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, однак вона сама нумізматам невідома. У грошовому обігу використовувалися польські монети – злоті, таляри, червоні злоті; з 50-х рр. ХУІІ ст. зустрічаються російські гроші – рублі та єфимки; згадуються і турецькі леви або левки.

Великих змін зазнала соціальна структура суспільства: козацтво стало основним класом у суспільстві – право необмеженої участі в політичному житті (шляхта втратила панівне становище (зал. ≈ 300 родин), служила у війську та на державній службі); повернули свої привілеї православне духовенство і міщани (покозачилося від 50 до 80 % міського населення); селяни добилися ліквідації панщини (не юридичної, а фактичної) – особисто вільні землевласники платили податки до військової скарбниці за оброблювану ними землю, більш вигідно їм було переходити до стану міщан.

Українська держава здобула  широке міжнародне визнання (Росія, Крим, Туреччина, Польща, Трансільванія, Молдавія, Венеція, Валахія, Швеція).

18. Визначити причини, особливості та етапи громадянської війни (“Руїни”) на українських землях у другій половині ХVІІ ст.

У історичній літературі період 50-80-х  рр. дістав назву “Руїни” (гостра внутрішньополітична  боротьба козацької старшини за гетьманську  булаву супроводжувалася втручанням іноземних держав – Польщі, Туреччини, Російської держави і Кримського ханства).

Розпочалася громадянська війна у  період гетьманування І.Виговського. У 1657 – 1658 рр. антигетьманське повстання підняли полтавський полковник М.Пушкар та кошовий Запорозької Січі Я.Барабаш. Збройна міжусобиця переросла у громадянську війну.

Основні причини громадянської війни (Руїни):

– провал зовнішньополітичного курсу Козацької держави (розпадається союз проти Польщі і загострюються  відносини з Кримом);

– внутрішня політика І.Виговського сприяла загостренню соціальних суперечностей у суспільстві (відновлення великого землеволодіння та закріпачення селян, піднесення козацької старшини та ігнорування інтересів запорозьких і городових козаків);

– втручання в українські справи російського і польського;

– боротьба козацької  старшини за гетьманську булаву.

Етапи громадянської війни:

1. 1657 – 1663 рр. – визрівання причин громадянської війни, розкол України на Правобережжя та Лівобережжя;

Повстання 1658 р. та його придушення з допомогою татар змусили І.Виговського укласти союз з Польщею – Гадяцьку угоду 1658 р., за умовами якої Річ Посполита мала перетворитися у федерацію трьох держав: Польщі, Литви та України. Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення феодально-кріпосницьких порядків (усі права і вольності отримали лише козаки). Однак Гадяцька угода не була реалізована – розпочалася російсько-українська війна та повстання козацької старшини проти Виговського у вересні 1659 р. Перемога над цим військом під Конотопом не принесла користі гетьману. У вересні 1659 р. почалося повстання козацької старшини, під тиском якої у жовтні 1659 р. І.Виговський відмовляється від влади і виїжджає до Польщі. Гетьманом було удруге проголошено Ю. Хмельницького.

27 жовтня 1659 р. Ю.Хмельницький підписує новий Переяславський договір з Російською державою. За його умовами, цар мав давати дозвіл для переобрання гетьмана, призначення і усунення полковників, виступ у похід; гетьман втратив право закордонних зносин; збільшувалось число російських залог в Україні; Київська митрополія підпорядковувалась Московському патріархату. Однак підписання цієї угоди не вирішило українського питання: порозуміння з Москвою не було досягнуто, а українське суспільство залишалося роз’єднаним і цей розкол все більше поглиблювався. До того ж треба було відстояти у боротьбі з Польщею Правобережну Україну.

Нова кампанія боротьби з Польщею за українські землі  розпочалася влітку 1660 р. Польсько-татарська  армія, серед якої знаходились і  прибічники Виговського, оточила і  розгромила російське військо під містечком Чудновом (нині Житомирської обл.). Під тиском пропольськи налаштованої козацької старшини Юрій схиляється до союзу з Польщею. 17 жовтня 1660 р. під с.Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в загальних рисах нагадувала Гадяцьку, але погіршувала становище Козацької держави. За її умовами Україна втрачала статус окремого Князівства Руського і право самостійної зовнішньої політики, та повертала маєтності польській шляхті і магнатам.

Опозицію проти гетьмана, яка виникла на Лівобережжі, очолив рідний дядько Юрія – Яким Сомко. У  Переяславі він склав повторну присягу  на вірність російському цареві і  був проголошений наказним (тимчасовим) гетьманом. Україна фактично розкололася на дві частини, які воювали між собою: Лівобережжя під патронатом Москви, Правобережжя на боці Польщі. Однак одностайної єдності в обох регіонах не було (не всі полки Лівобережжя орієнтувалися на Росію, а на Правобережжі проти союзу з Польщею виступали народні маси). Це підсилювало анархію та невдоволення населення.

В умовах загального хаосу  і безвладдя Юрій Хмельницький у  січні 1663 р. відмовляється від гетьманської булави і йде в монастир. Наслідком  його гетьманування став територіальний розкол України, який після обрання нових гетьманів доповнився політичним. Події 1663 р. стали апогеєм Руїни.

2. 1663 р. – 1686 р. – боротьба між Лівобережжям і Правобережжям, спроби відновлення Української держави (об’єднати Правобережжя і Лівобережжя у одну державу намагалися П.Дорошенко (1668) та І.Самойлович (1674)).

Переможцем у боротьбі за владу на Правобережжі у 1663 р. вийшов переяславський полковник Павло Тетеря. На Лівобережжі переміг своїх конкурентів кошовий гетьман Запорозької Січі Іван Брюховецький. У жовтні 1663 р. польсько-татарське військо разом з полками П.Тетері переправилось на лівий берег. Ця остання спроба Польщі завоювати Лівобережжя завершилась невдачею вже у лютому 1664 р. До того ж на Правобережжі у 1664-1665 рр. розпочалося повстання народних мас проти польської шляхти, яке незабаром перетворилось на антигетьманське. Не справившись з ситуацією, П.Тетеря у квітні 1665 р. відмовляється від влади і виїжджає до Польщі.

Гетьман Лівобережної України  І.Брюховецький своєю внутрішньою  політикою (обмеження міського самоуправління, оподаткування міст на свою користь, ігнорування інтересів запорожців) теж стрімко втрачав довіру козацтва. У грудні 1665 р. він підписав з російським царем Московські статті, які ще більше обмежили автономні права України: розширювались повноваження російських воєвод та збільшувалась чисельність російських гарнізонів в українських містах, податки з українського населення мали збиратися під контролем воєвод і йти до царської скарбниці. На початку 1666 р. царські ревізори розпочали перепис населення Лівобережжя та його прибутків. На Переяславщині почалися збройні антимосковські та антигетьманські виступи.

Прискорило падіння  авторитету І.Брюховецького у суспільстві  укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. між Польщею та Росією. За його умовами територію України було поділено на три частини: Лівобережжя залишалось під владою Росії, Правобережжя – Польщі, а Запорожжя мало перебувати під опікою обох держав. Розчарувавшись у відносинах з Росією, І.Брюховецький на початку 1668 р. проголошує війну Москві і Польщі. Однак “рятувати” Україну було вже запізно, 7 червня 1668 р. з гетьманом розправився натовп колишніх прихильників.

Гетьманом Правобережної України у 1665 р. був обраний П. Дорошенко. У 1666 р. він розгромив польські війська на Поділлі. Він також розпочав переговори з Туреччиною, які виявилися невдалими. У травні 1668 р. полки Дорошенка переправились на Лівобережжя, яке було охоплене антимосковським повстанням. Після смерті Брюховецького у червні 1668 р. П.Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України і на деякий час об’єднав українські землі у одну державу. Однак Росія та Польща не визнали об’єднання України і гетьман змушений був вести війну на два фронти (проти нього була і Запорозька Січ). Активізація польських військ на Правобережжі змусила Дорошенка залишити Лівобережну Україну, призначивши наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многорішного. Д.Многогрішний, обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672), добився пом’якшення російсько-українських відносин (Глухівські статті 1669 р.). Росія повернула гетьманській адміністрації право збору податків, обмежила число міст, де мали бути російські гарнізони.

П.Дорошенко у цей час активізує переговори з Туреччиною: у березні 1669 р. Корсунська рада обговорювала перспективи прийняття турецького протекторату. У червні 1672 р. Дорошенка підтримав турецький султан і він розпочав війну з Польщею. Турецькі і українські війська оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова.

Однак від перемоги Туреччини Дорошенко майже нічого не виграв. Через безчинства татар, руйнацію фортець, роззброєння населення, сплата данини туркам гетьман став втрачав підтримку народних мас.

У цей час – у 1674 р. полки лівобережного гетьмана І.Самойловича та російські війська перейшли на правий берег та розпочали воєнні дії проти Дорошенка та його союзників – турок і татар. З осені 1674 р. у війну проти Дорошенка вступили і польські війська. Правобережжя було спустошене бойовими діями російських, польських і, особливо турецьких військ, оселі та фортеці зруйновані й спалені. У вересні 1676 р. П.Дорошенко складає гетьманські повноваження і здається Росії. Правобережжя ввійшло до складу Української держави І.Самойловича, тут був запроваджений і протримався два роки той же устрій, що і на Лівобережжі. Свої війська російський уряд з цієї території не вивів. Тому з 1677 р. почалася нова війна – російсько-турецька.

Наслідки громадянської війни (Руїни):

І. Територіальний і політичний розкол України у 1663 р., поділ її земель сусідніми державами: у 1681 р. Росія підписала Бахчисарайський договір з Туреччиною, у 1686 р. – “Трактат про вічний мир” з Польщею. Польща контролювала Правобережжя, Туреччина – Південну Київщину, Брацлавщину і Поділля (до 1699 р.), Російська держава – Лівобережну Україну і Запорізьку Січ.

ІІ. Великі демографічні втрати (найбільших втрат – від 65 до 90 % населення зазнала Правобережна Україна).

ІІІ. Занепад економічного життя.

У цілому період Руїни мав надзвичайно  негативне значення для державності, суспільства та економіки України.

19. Дати оцінку соціально-економічним процесам на українських землях у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

На Правобережжі Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни – активно відновлюється магнатське і шляхетське землеволодіння (на середину ХVІІІ ст. майже 40 магнатських родів контролювали 80 % території Правобережжя, захопивши не лише батьківські, а й королівські та шляхетські землі); народна колонізація (масові переселення селян з Волині, Галичини, Поділля у правобережні слободи) сприяла відродженню господарства краю; його основою стала фільварково-панщинна система, яка у сер. ХVІІІ ст. поширюється на всій території Правобережжя. На Лівобережжі земельна власність козацької старшини існувала у вигляді рангових і приватних (довічних) володінь. Зростанню козацько-старшинського землеволодіння сприяла політика гетьманського і царського урядів. Останній у 18 ст. все більше наділяв землею російських дворян.

Основу економіки у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. становило сільське господарство (землеробство і тваринництво). У період пізнього феодалізму підвищується врожайність зернових, технічних і городніх культур, поглиблюється господарська спеціалізація окремих регіонів (з сер. ХVІІІ ст.) – Лівобережжя і Слобожанщина – жито, картопля, тютюн, цукровий буряк, Південь – пшениця, цукровий буряк, соняшник. Земельні володіння поступово концентрувалися у руках козацької старшини (наймана праця) і російського дворянства, з поч. ХVІІІ ст. посилюються процеси закріпачення селян (остаточно у 1783). Тваринництво: конярство розвивалося спершу в інтересах армії, а потім – племінне (на Лівобережжі у 80-х рр. ХVІІІ ст. – до 200 кінних заводів, у гетьмана Розумовського – 5 тис. коней, з них 800 племінних); тонкорунне вівчарство. Успіхи тваринництва сприяли розвитку текстильних мануфактур. Особливо швидко мануфактури розвивалися на Лівобережжі і Слобожанщині, повільніше – на Правобережжі: винокурні, виробництво зброї, скляних та шкіряних виробів. Посилення економічних зв’язків між окремими регіонами (торгівля, чумацький промисел) сприяли розвитку національного ринку і включення України до системи всеросійського ринку. Елементи капіталізму вступають у протиріччя з основами традиційного феодального господарства.