Шпаргалка по " Історія України"

Історія України

 

1. Визначити предмет,  завдання курсу історії України  та методологію його вивчення.

З навчальної дисципліни “Історія України” розпочинається цикл гуманітарної підготовки студентів  технічних вузів. Гуманітарна галузь налічує близько 40 наукових дисциплін, однак найбільший вік та самий вагомий науковий потенціал серед них має історія.

Предметом курсу “Історія України” є вивчення історичної діяльності і суспільного життя українського народу в соціально-економічній та державотворчій сферах. Історія України як наука вивчає питання походження українського народу, формування різних прошарків українського суспільства, особливості державотворчих процесів, соціально-економічних відносин, національно-визвольних рухів.

Завдання курсу “Історія України”:

– здобуття навичок наукового аналізу, спрямованих на забезпечення самостійного осмислення закономірностей історичного розвитку;

– вироблення у підростаючого покоління  вмінь застосовувати набуті знання з історії у повсякденному  житті для орієнтації в політичній ситуації та прогнозування суспільних процесів;

– виховання патріотичних і морально-етичних  переконань майбутніх фахівців.

Методологія вивчення курсу “Історія України” передбачає оволодіння студентами принципів та методів дослідження.

Для об’єктивного вивчення історії важливо керуватися принципом історизму, який вимагає, щоб усі події, процеси і явища розглядалися історично, лише у зв’язку з іншими подіями і з конкретним досвідом історії. Це вимагає при висвітленні історичних подій дотримуватися історико-хронологічної послідовності.

Другим основним принципом вивчення історії є принцип об'єктивності. Він вимагає неупередженого, вільного від політичних уподобань, всебічного і глибокого вивчення всієї повноти історичних фактів.

Метод (шлях досягнення) – спосіб побудови і обґрунтування наукових знань, сукупність засобів, з допомогою яких досягається мета наукового дослідження. При роботі з джерельним матеріалом істориками використовуються загальнонаукові методи дослідження: історичний та логічний.

Історичний метод передбачає відтворення (в мисленні) історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого історичний процес відтворюється (у мисленні) у теоретичній формі, в системі понять.

Необхідною вимогою вивчення української історії є її відтворення в контексті світової історії.

Вивчення історії привчає мислити  історичними категоріями, бачити суспільство  у розвитку, оцінювати суспільні  явища, діяльність політичних партій і  окремих політиків. Історія вимагає розгляду різних позицій, гіпотез і подає вже перевірені часом висновки. Такі можливості створює інтеграція історичної науки з іншими гуманітарними дисциплінами (політологія, соціологія, філософія), які вивчаються у ВНЗ.

 

 

2. Проаналізувати основні стадії первісного ладу на українських землях.

Перші люди на території України  з’явилися близько 1 млн. років тому. Заселення українських земель відбувалося з південного заходу (від Західної України) на Схід. Основними стадіями первісного ладу на території України були: кам’яний вік (1,5 млн. – ІV тис. до н.е.); енеоліт /мідний вік/ (ІV – ІІІ тис. до н.е.); бронзовий вік (др. пол. ІІІ тис. до н.е. – 900 р. н.е.). Залізний вік в Україні починається з кімерійців (ХVІ-ХV – VІІ ст. до н.е.) – …

Одним з перших поселень, яке з’явилося близько 800 тис. років тому, є стоянка біля с. Корольове в Закарпатті. Формою соціальної організації давніх людей було спочатку первісне людське стадо, а з періоду пізнього палеоліту (35-10 тис. років тому) – родова община. Господарство первісних людей мало привласнюючий характер (збирання їжі, полювання). Приручення домашніх тварин та поява примітивного землеробства, разом з іншими змінами в економіці, зумовили “неолітичну революцію” (епоха неоліту, нового кам’яного віку, охоплює кін. VІ-ІV тис. до н.е.). Її наслідком став перехід до відтворюючого господарства та сусідської общини (у соціальному аспекті) і подальше суперництво між землеробським та скотарським населенням.

Представниками “пересувних землеробів”  в Україні стали носії трипільської культури (період мідного віку або енеоліту, др. пол. ІV - кін. ІІІ тис. до н.е.; відкрита наприкінці ХІХ ст. київським археологом Вікентієм Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині). Вона охоплювала всю Правобережну Україну аж до Карпат та Волині, площею 190 тис. км². Основу господарства становило землеробство (найбільш відомі “протоміста” – Майданецьке, Тальянка, Нобелівка налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів, від 15 до 20 тис. жителів; через 30-50 чи 60-80 років трипільці залишали засновані поселення) та скотарство (використовувалися запряжені волами сані, але ще не було колісного транспорту). Високого рівня досягає гончарство (розписний посуд) та металообробка (Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом у торгівлі металом, та належало до найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції).

Носії скотарських культур в  Україні стали переважати на рубежі ІІІ-ІІ тис. – представники ямної культури (ями – поховання під курганними насипами; сер. ІІІ тис. – ІІ тис. до н.е.; степова смуга та центр. обл. Лісостепу або 2/3 тер-ї України). Ямники розводили велику та дрібну рогату худобу, винайшли колісний транспорт – віз, розвинули мережу грунтових шляхів, спорудили тисячі курганів; вели перші справжні війни. Поява приватної власності (на худобу) посилила соціальну диференціацію суспільства і сприяла зародженню класових відносин.

Державотворчі процеси на українських  землях розпочалися у період залізного  віку – спочатку у кімерійців (ХVІ-ХV – VІІ ст. до н.е.; північноіранські племена, представники зрубної культури, вперше згадані Гомером у “Одісеї”; вперше навчились виплавляти залізо і виробляти сталь), а потім Скіфському та Боспорському царствах.

Скіфське царство (VІ-III ст. до н.е.; іраномовні племена; його тер-я майже збігалася з суч. кордонами України). Держава складалась з 3-х царств (влада спадкова), суспільство – з общинників, воїнів та жерців. До нашого часу збереглись відомі царські поховання – кургани Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могила. Значним внеском у формування передслов’янської культури є скіфські звичаї та міфологія: скіфське походження мали слов’янські божества Хорс (бог сонця) і Сімаргл (бог землі й підземного царства), поклоніння річкам, вшанування берегинь і русалок.

Боспорське царство стало одним з основних центрів грецької колонізації Північного Причорномор’я у VІІІ-VІ ст. до н.е. – ІІІ-ІV ст. н.е. (Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, м.Боспор Кіммерійський з гол. осередком у Пантікапеї, нині – Керч, та Херсонес – околиці суч.Севастополя). Боспорське царство проіснувало з V ст. до н.е. – ІV ст. н.е., воно об’єднувало 20 грецьких міст, Крим і Кубань. Греки (і римляни) Північного Причорномор’я торгували з місцевими племенами, вирощували зерно, займалися виноградарством, скотарством, рибним промислом. Вони прискорювали (опосередковано) політичний та економічний розвиток місцевого населення, втілювали власні технічні досягнення в архітектурі, ремеслі, мистецтві.

Формування слов’янських племен на українських землях, як свідчать археологічні джерела, почалося у першій половині І тис. н.е.: черняхівську культуру ІІІ-ІV ст. пов’язують з слов’янським угрупуванням, відомим за письмовими джерелами під ім’ям анти; антам V-VІІ ст. належить пеньківська (Черкаська обл.) і колочинська (Лівобережжя) археологічні культури. У V - VІІ ст. Правобережну Україну заселяють склавіни (празько-корчаківська культура, яка займає територію від Ельби й Одеру на заході до Дніпра на сході, від Дунаю на півдні до Прип’яті на півночі). Середнє Подніпров’я у VІ – VІІ ст. заселяють поляни. У VІІІ-ІХ ст., за свідченням арабських авторів, існувало 3 осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом; з нею арабські автори пов’язують літописну Руську землю), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Основою господарства східних слов’ян було землеробство, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли; розвиток ремесла (залізообробне, металургія, ювелірне, гончарне) та обміну сприяли активізації торгівлі (у VІІІ-Х ст. – зовнішньої). Суспільний лад слов’ян еволюціонував від первісно-родового до класового суспільства.

Отже, у період первісного ладу на землях України відбувається тривалий процес еволюції людини, розвитку господарства та появи перших державних утворень. Першими державними утвореннями у давні часи на території України стали Скіфське та Боспорське царства, які заклали передумови для створення слов’янської державності. Витоки українського народу історики вбачають у інтеграції різних етносів, зокрема вважають прямим спадкоємцем склавінів і частково антів.

 

 

3. Охарактеризувати передумови виникнення та походження Київської Русі.

Держава Київська Русь виникла не водночас, передумови для створення  державності у східних слов’ян формувалися протягом декількох століть. Відомо, що у кінці ІV – на поч. VІІ ст. існував антський племінний союз (князі Бож і Мезамир). У VІ – VІІ ст. у середньому Подніпров’ї виникає племінний союз полян, а у VІІІ – IX ст. перша східнослов’янська держава – Руська земля. Досить детально про розселення східних слов’ян у VІІІ-ІХ ст. розповідає “ПВЛ”: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, … сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату.

Основними передумовами утворення Київської Русі історики називають:

– соціально-економічні: господарське піднесення краю (орне землеробство, ремесло, торгівля) сприяло розвитку тісних зв’язків між племенами (спочатку обмін, потім торгівля), що прискорило розклад первісного ладу і формування класового суспільства у східних слов’ян;

– політичні: розвиток феодалізму та переростання органів племінного управління в державні органи влади сприяли  створенню союзами племен великих  об'єднань державного характеру навколо  великих міст - Києва, Новгорода, Чернігова.

– зовнішньополітичні: захист від  зовнішніх ворогів (напр., чудь, меря, весь платили данину варягам, поляни, сіверяни і в’ятичі – хозарам) сприяв консолідації праукраїнських племен.

Причини, хронологія, основні етапи  й обставини утворення Давньоруської держави досі залишаються мало вивченими (хоча ця тема вже понад 200 років перебуває в центрі уваги істориків). У зв’язку з цим у історичній літературі існує декілька теорій походження Київської Русі:

1) Найбільш популярна – норманська теорія походження державності запропонована німецькими вченими 18 ст. (Г.З.Байєр, Г.Ф.Міллер): К.Р. заснували нормани, точніше шведи (в основу теорії лягла описана у “ПВЛ” легенда запрошення варягів на Русь).

2) антинорманська теорія (рішуче відстоювали М.Ломоносов та М.Грушевський) – К.Р. має місцеве, слов’янське походження;

3) хозарська теорія (запропонував проф. Гарвардського університету О.Пріцак): К.Р. заснували хозари (тюркські племена Хозарського каганату, мешканці прикаспійських степів, півд.-сх. сусіди К.Р.), тобто О.Пріцак вважає ідентичними полян і хозар;

4) Вітчизняні історики: К.Р. утворилася  на власній основі як результат  тривалого соціально-економічного і політичного розвитку східно-слов’янських племен (на час приходу Олега вже існували малі держави-землі) у результаті об’єднання двох важливих політичних центрів – Києва і Новгорода (півд.-захід. і півн.-західних племен).

Дискусійним у історичній науці через брак джерел є і саме поняття “Русь” (К.Р. – умовна назва держави, стала вживатися з ХІХ ст.; у вітчизняних літописах – “Русь” (VІІІ ст.) та “Руська земля” (IX ст.)):

– фінського походження (М.Котляр) – ruotsi спочатку означало скандинавів-дружинників  давньоруських князів, з часом  поширюється на полян і всіх східних слов’ян;

– іраномовного: від назв річок у Середньому Подніпров'ї – Рось, Роська, Росава (від іран. – світлий), які пішли від назв іраномовних племен, що входили до антського союзу (сармати, алани...);

– слов'янського походження поняття  “Русь” (“світлий, руський”): р.Русса, що впадає в оз. Ільмень.

Київська Русь об’єднала фактично усіх східних слов’ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи.

 

4. Проаналізувати основні етапи політичного розвитку Київської Русі.

Існування К.Р. охоплює період з  ІХ ст. до 40-х років ХІІІ ст. Політичний розвиток Київської Русі характеризується становленням та розвитком (еволюцією) державності (Княжа доба в історії України). Умовно цей період розділяється на 3 етапи:

1) Становлення державності (882 - 972 рр.). Перші київські правителі – Олег, Ігор, Ольга – намагалися закріпити свою владу над ін. східнослов’янськими “землями”. Олег приєднав союзи словенів і кривичів, підкорив мерю, весь, чудь; у 907 р. здійснив похід на Візантію, 911 р. – вдруге (міжнародне визнання К.Р., вихід до торгівельних ринків). За князя Святослава було приєднане останнє із східнослов’янських племен – в’ятичі на р. Ока, слов’яни колонізують Поволжя. Важливим внеском у становлення державності була “податкова” реформа Ольги: впорядкування збору данини з допомогою уставів, уроків та погостів.

2) Піднесення і розквіту (980 - 1054 рр.). Володимира Великого (980-1015) називають першим реформатором на Русі: проводить релігійну реформу – бл.988 р. Русь приймає християнство, адміністративну – будує надплемінну державу за принципом територіального підпорядкування (вождів племінних княжінь заміняють в різних містах держави сини Володимира й старші дружинники –12 синів – “ПВЛ"), судову (“Устав земляний”) – закріплює правові відносин, укріпляє кордони (“змієві” вали – на півдні, печеніги) та будує нові міста на заході й півдні.